Шматки морської солі змішувалися з піском і перетворювалися на великі брудні злитки. Хвилі накочувалися на берег й облизували вогонь. Вітер чесав безпорадну низьку траву. Коло ґрат на далекому пагорбі метушилися постаті. Люди в синьому, білому, сірому. На ближньому ж пагорбі – стояв непорушно камінний хрест. Золота зоря. Так помирав день.
Відлік почався з тієї секунди, як мій проект відхилили. Ніхто ніколи не зведе заміський пансіонат для сезонців, що могли навідуватися на узбережжя аби помилуватися світанками, відвідати старовинні палаци, поплавати з дельфінами. Я витратив на його втілення всі зимові й весняні ночі. Але проект полетів до біса. Я дав собі слово, що покінчу з усім назавжди. Великі вікна, просторі тераси, стіни, поїдені плющем та виноградом – кому воно було потрібне тут, в пустельному краю? Живий будинок біля самого моря. Мертвий будинок, залишений на папері.
Осліплені травневим сонцем птахи сиділи на даху зупинки. Пилюка розтікалася під ногами схвильованих перехожих. Місто жило: гуділо, скрипіло, рипіло. Бабці весело встрибували на підніжки тролейбусів. А я стояв понурений і довго чекав на свій номер. Нарешті він підійшов і, пропустивши вперед потік старих тіл, я заліз в прожарений салон.
Старі в тролейбусі зайняли всі вільні місця. Розсілися парами аби поділитися мудрощами й південними плітками. Я вхопився за поручень аби знайти хоч якусь рівновагу серед метушні міста.
Я любив нічні маршрути: напівпорожні, затишні. Вони знімали пута роботи, вгамовували жалість до самого себе. Вночі сідав на задні сидіння, притискався до скла й відчував себе врятованим. Повертатися додому було приємно й тепло.
Тепер стояв день. Ліниво виповзши із тролейбуса за десять хвилин, я покрокував додому. До від’їзду кудись у невідомість залишилося кілька справ: зібрати речі; зустрітися з Л; забрати гроші в бюро.
Відчинивши вхідні двері, я зайшов у омріяну прохолоду. Моя кімната – зліва по коридору. Навпроти, за білими дверима жила хазяйка: сива, із бульдожими мішечками під очима та сухими руками жінка. Ми мало спілкувалися: спільних тем не знаходилося, а її історії мене швидко втомлювали. Я відчував, що її душа давно згнила, аби як бабця не намагалася залишатися живою людиною.
Під час невтомної роботи світло в моїй кімнаті горіло до світанку: я ґвалтував папір, малюючи нові й нові фронтони, еркери, сходи. Ліхтар на вулиці був єдиним супутником мого охочого відлюдництва. В якомусь напівмаренні я знав, що борюся із власними жахами. Зранку я приходив до тями на підлозі, вкритій ескізами.
Я радів, що хазяйка зовсім не заважала. Кілька разів, давши слабину, я самотньо набирався десь в місті й ледь добирався додому. Тоді зранку вона боязко стукала до мене в кімнату й, обережно ступаючи скрипучим паркетом, залишала на столі графин з водою, склянку та таблетки цитрамону. Це було єдиним, чим стара могла допомогти.
Чотири стіни, стілець, стіл. Заправлене ліжко. Шафа з речами, котрі ніяк не хотіли збиратися у від’їзд. Я зім’яв своїм тягарем барвисту ковдру. Протяжний гул тиші. Піднявся, полишив кімнату, закурив на кухні. Нікого. Годинник цокав, вбиваючи спокій. Важко було покидати цю оселю. Я прив’язався до предметів тут. Вони чимось наповнювали мене, надавали сенс залишитися. Я натужно відкашлявся й став ходити із кутка в куток. Із самого дитинства я нез’ясовно нітився перед подорожами.
Можливо, правильним було би залишити усе тут. Нехай речі чекатимуть, якщо я повернуся. Все в одну коробку: посуд, білизну, олівці, циркулі й лекала. Не прощаємося, до побачення.
Настала дванадцята.
Із Л. я домовився зустрітися о першій годині в кафе на набережній. Колись ми вже сиділи там після вечору в кіно. Тоді минув місяць після нашого випадкового знайомства у якомусь із розвалених барів біля військового музею. Вона підійшла першою, сказала, що подруга пішла по справах, пити було ні з ким. Донька моряка, випускниця гімназії, вона чекала на щось у цьому соленому місті, але сама не могла збагнути на що. Щоденні прогулянки, щирі зустрічі, далі й далі завертілося. А потім я взяв проект. Наші життя пожирав невідступний час, та її це не бентежило так, як мене.
У тому набережному кафе вона підстрибувала на незручному стільці, сміялася, пила вино, щось щебетала, облизуючи рожеві губи, смикала золотий браслет на зап’ясті, одночасно зиркаючи кудись убік, а потім щось листала у своєму телефоні. Коли я пильно вдивлявся в її розкосі очі, вона ніяковіла й червоніла. Покінчивши із вечерею, я перепросив й вийшов у туалет. В дзеркалі постав худий чоловік, в якого я спитав: невже вона закохалася в тебе? а тобі це як, пече? Я прочистив ніс, умився, відірвав декілька паперових рушників. Викинув їх під раковину й заспішив назад. Л. сиділа непорушно, коли я повернувся. Потім раптом розлила на стіл воду із графину, швидко витягнула із сумки двох фарфорових лебедів і поставила їх в імпровізоване озеро. Дикі лебеді, символ вічної вірності – незграбно розсміявшись, вимовила вона. Я сторопів, злякався, а вона продовжила: я пам’ятатиму тебе, а ти мене. Повисла тиша. Вода закапала на підлогу. Я покликав офіціанта та розплатився за вечерю.
За годину ми дістались її будинку, вона запропонувала піднятися до себе на каву, але я відмовився, треба було бігти додому. Проект уже почав зводити мене з розуму, обпікати. Я чемно перепросив, вона ніби й не образилася, обійняла мене, тихо попрощалася.
Відтоді ми зустрічалися уривками. Л. стала для мене одночасно рідною і віддаленою, ніжною і грубою, пристрасною й холодною. Навколо неї таїлися загадки: наші нетривалі обіди, заборони на вечірні дзвінки, мовчазні побачення. Вона почала грати зі мною в особливу гру: інколи відверто проявляла почуття, але часом якось по-дитячому ховалася, відмовляючись від моїх пропозицій прогулятися набережною або сходити на концерт. Я п’яно блукав вулицями прибережного міста, шукаючи її тендітний привид у натовпах курортних роззяв. А вдома перетворював нескінченні ескізи будинків на її портрети. Я думав, що втратив усі шанси зблизитися із нею, але відмовлявся до кінця повірити в це.
До першої залишалося десять хвилин. Я сів на просторому літньому майданчику, замовив чай з льодом, закурив. Минав час, але світ навколо замер.
Я заплющив очі. Чи могло бути в нас якесь майбутнє? Та ні. Навіщо я чекав на неї? Я не знав. У пам’яті я збирав кожну її деталь, рису, вигін тіла. Вона фантастично перетворювалася в моїй голові на величезний будинок. В цих стінах вимальовувалося її майбутнє.
Я жадібно зробив кілька ковтків чаю.
Чоловік, двоє дітей. Вона – їхній дім, вони в її утробі. Її шия хрустить від найменшого подиху вітру. Трощяться її руки – східне і західне крило будинку. Фундамент і нижній поверх – її ноги – їх ломить, розриває. Машина вибухає в гаражі. Її собаку шматує. Лай і крики.
Я жадібно допив чай.
Її примарне майбутнє, образ її затишку розвалювався в мене в голові. І нічого не стане: чоловік і діти в майбутньому – яких вона сама придумала під час наших бесід, а я лише трохи їй підіграв – вирізують на стінах, всередині її тіла слово «щастя». Вони благають випустити їх назовні.
Якби Л. підійшла до мене змученого в ту секунду – весь світ вибухнув би в наступну. Час став невизначеним, застиглим кадром, як і всі миті, коли я фіксував деталі, необхідні мені для спорудження будинку у своїй уяві.
Її блаженне життя, існування було замкнено в огидному бетонному ящику – моїй голові. Вона там руйнувалася, розсипалася.
Я зрозумів, що вже не хочу її бачити. Та Л. і не прийшла б уже ніколи. Я закурив ще одну сигарету.
Вентилятори гнали роз’ятрене повітря жерстяними жолобами. Діри заповнювалися чадом і попелом. Я бачив, як вода у ванній на другому поверсі її будинку стікає в отвір, розриває труби, наповнює кімнати, з’єднується з вогнем. Остаточний сплеск.
Я піймав офіціанта за фартух і попросив принести мені пляшку коньяку.
Гар гіркий. Глитав гіркоту.
Після опівночі я повертався додому: сумний, втомлений, на п’яному автобусі з п’яним водієм. Не вперше.
Повітря було наповнене цвітінням акацій і важким запахом підворіть. Спотикаючись о глиби й пеньки, я невпинно йшов додому. Корінь дерева схопив мою ногу. Здавалося, що я падав дуже повільно, немов опускався все нижче й нижче додолу – так, немов щосекунди життя проявлялося з туману, шматки з’єднувалися в єдине полотно. А потім я провалився в небуття.
Падіння зупиняється. Уві сні з’являється Л. Я відчуваю її ласку: руки, посмішка, смолисте волосся охоплюють мене, солодко душать. Вона: будинок біля моря й жива істота. Трансформується, перетворюється.
Набухлі бруньки на деревах в саду Л. розквітають, стають вогнем від вибухів. І вже немає світу. Яскраві спалахи б’ють по очах. Вона б’є собі в живіт. І гострим ножом перерізає пуповину, що пов’язує нас. Хитро примружившись, легко викидає в море моє тіло. Від мене смердить гаром і гниллю.
Знову намагаюся підпливти до берега, вхопитися за її довгу шию, але вона відштовхує мене, стрибає у воду й граціозно утримується на гладі. Я – вже дитина, яку вмивають вогнем і вином. Хапаю повітря ротиком, марно кричу.
Врешті щось виштовхнуло мене зі сну. Я розліпив очі й витер слину з підборіддя, обмацав кишені – все на місці. Подивився на годинник. П’ята. Так довго без тями. Я скинув укривало вітру й встав з остиглої землі.
Вдома, прийнявши гарячий душ, я відчув себе зовсім розбитим. Останні години в цьому місті виснажували до нестями. Сівши у крісло, ввімкнув люстру на столі, скинув рукою останні ескізи будинку, промовляючи: тільки б не заснути зараз, лиш би не випасти з реального життя знову в сон. І так яскраво віддався в голові її образ – залишки смертельних спалахів.
Час і далі підступно втікав: ось я вже збираю рюкзак, виходжу з під’їзду, забираю гроші в бюро, здаю перепустку. Скляні двері автоматично закрилися за мною, назад не було шляху. Перехожі наче проходили крізь моє тіло, та я їх не відчував. Вони викликали огиду: спітнілі, шалені, важкі. Треба було рушати.
Я наближався усе ближче до вокзалу. Рейс, номер, від’їзд. Куди? На піски, туди де мав стояти мій будинок. Мій дім. Ця подорож мала бути маленьким ковтком повітря між двома зануреннями в безодню.
Жахи почалися під час ночей із малюнками будівлі біля моря. Я згадував образи гидких істот на березі. Зараз дорога в небуття була сповнена лініями й брижами на плесі темної свідомості: таємниці кусали мене, не даючи підступитися, розкрити їх.
Автобус трясло, я втомився, голова розколювалася. Під стуленими очима хвилі з’їдали одна іншу, будинки згорали, все спалахувало й розпадалося. Зупинка, прийшов час виходити. Лавка посеред степу, у віддаленні червоний дах заправки. Туди.
Далі я йшов до моря й посміхався: в рюкзаку пластикові пляшки, в них щось жовте з чорною гряззю – купити бензин і мастило було неважко.
І поки я йшов стежкою до моря, серед хлипких думок крутився якийсь відгомін її голосу, безглузді фрази. Міражем курилися остови старих причалів. Сто, п’ятдесят, десять метрів до води. Мить – і я вже зайшов по коліна у ледь теплу травневу воду і став ловити вертких мальків. Місто залишилося за спиною. У південному просоленому повітрі ганчірки мали горіти яскравіше, а спалахи розбитого скла різати очі сильніше. Три чверті бензину і чверть мастила, а потім полон і смерть – так це виглядало. До чого ж дивними були той сон і наша розмова: я чув пташині крики вдалині, вона взяла ніж і стрімко розрізала пуповину; десь стрибають дельфіни; слина така в’язка; вона гладить мене; медузи лижуть п’ятки.
Три чверті бензину і чверть мастила. Ганчірки просякнуті снами, смородом, мастилом, гаром. Втомою, що не вивітрюється. Вона наказала спалити будинки дотла, а потім забиратися геть, так. Полетять: снаряди, факели. Чужі будинки зруйнуються, потонуть у воді. Вона посміхнеться й пеститиме мене: молодець, це допоможе тобі забути про мене, зруйнувати нашу вічну вірність.
Я рушив далі по крайці води. Пункт призначення – піщаний пагорб. До порожніх будинків було вже недалеко. Десь тут поруч мали би звести й мій будинок. Шум моря, блиск запальнички. Я запалював ганчірки і перекидав їх через ґрати. Східні крила відривалися – з них било криваве полум’я. Західні крила відривалися – з них било криваве полум’я. Я не намалював жодного будинку. Папір не перетворився на камінь. І в цих будинках більше ніхто не житиме. Так сказано.
Такі примарні зойки диких лебедів.
Я сидів на пагорбі, обпершись на камінний хрест і вголос сміявся. Люди в синьому, білому, сірому щодуху гасили вогонь. Але було занадто пізно. День помер. Місяць висвітлював порошну дорогу. Я брів у нікуди, шепочучи: тепер все, тепер точно все. Потім впав на суху траву, заплющив очі й затамував подих. Сни скінчилися.
Відлік почався з тієї секунди, як проект відхилили. Чи ще раніше? З того, що мені почала снитися вона. Моя мила, рідна дівчина, яка не знала мене справжнього. Але й вона не стала моїм прихистком. Звіддаля тепер доносилося виття пожежних машин. Моя подорож скінчилася.
Нині я прошу про одне: звільніть мене, так страшно в цих стінах, тут так багато людей, які зовсім на мене не схожі, адже я ж нормальний, просто мені страшно, коли всі будинки, що виходять з-під мого олівця, перетворюються на неї й розмовляють її голосом, але так добре, що мені дозволяють малювати лише в певний час між прийомами таблеток, процедурами і міцним сном.
