Тепер мені здається, що тієї хати ніколи не існувало. А проте вона таки мусіла бути: усі ці люди, що доводяться мені ріднею, мали б десь жити, бажано під одним дахом, мали б одного дня звідкілясь вийти.
Той чоловік, званий моїм дідусем, одного разу, засукавши рукави, мав би довго-довго помішувати лопатою бетонну суміш й випивати кілька діжок міцного алкоголю, аж поки на тім химернім місці не виросла хата. Той чоловік породив іншого чоловіка, званого моїм батьком. Мій батько породив ще іншого чоловіка, званого мною. Однак я не жив у тій хаті, не пам’ятаю ані її стін, ані кольору дверей, лише кілька ледь вловимих запахів, дзбанок літеплого компоту із сушених яблук, кітчуватих Ісусиків зусібіч та велику скриню із таємницею. І навіть ця дещиця речей здається мені ілюзорною павутиною, що тремтить у повітрі, щойно осінь просвітлює золотом листя. Тоді я думаю, що мені залишається. Підійти до могутнього дуба, який беззаперечно стояв обабіч тієї хати, вилізти на верхівку, як то звик робити у неможливому дитинстві, і розповідати про те, що тікає крізь пальці, розповідати, доки не стане смертельно смішно з однієї великої нісенітниці, так безмежно розлитої в часі.
Тож це помешкання таки існує. Воно стоїть на середохресті. Вийшовши із хати, так чи інакше втрапиш на роздоріжжя: підеш праворуч, у темний ліс, — неодмінно загубишся, підеш ліворуч, на широкий вигін, де росте отой могутній дуб, — знайдешся.
Дід Андрій спочатку ішов праворуч, тихо виходив уранці й зникав серед дерев, щоб ввечері, насилу волочачи ноги, голосно повернутися іншою стежкою. Чомусь дуже добре бачу згори траєкторію його руху — це бездоганна вісімка або ж символ нескінченності, кожних десять кроків він зупиняється, щоб навести різкість у своїх страшенно зношених оптичних приладах. Коли він ось так стоїть, я молюся вітру, щоб той не надто розперізувався, адже найменший подих може повалити діда Андрія додолу. Відтак усе почнеться знову: довге здіймання на ноги, довгі хвилини на пошуки себе у місцевості, а тоді перші несміливі кроки нескінченністю. Його постать надломлена, наче на спині він несе темний важкий мішок, що постійно тягне його додолу, тягне навіть у ті поодинокі миті над ранок, коли свідомість його більш-менш притомна. Тепер він не доходить бодай до порога, скидає свій мішок поруч із собачою будкою та встромлює туди голову, ніби страус у пісок. А тоді тривожно засинає. Мені завжди хочеться знати, які сни йому сняться. Чи снилися йому бодай раз у житті недосяжні червоні квіти, синє море, зелені гори – увесь цей Новий Світ? Виглядає на те, що йому сняться лише чорно-білі сни і те, що він носить у своєму мішку на спині — чорне. Але це так тільки виглядає, бо мені, тому, що сидить у дереві, тільки те й залишається, що виглядати й ковзати поверхнею чужих життів. Тож коли до діда Андрія підходить та жінка, що доводиться мені бабусею, й умілими рухами завдає його надломлене тіло собі на спину, то я зовсім не чую, що дідо бурмоче собі під ніс, а це ж страшенно важливо, як і його чорно-білі сни. Бабуся тягне його до хати, нарешті укладає по-християнськи на високе залізне ліжко. Мішок із чорним усередині вона обережно кладе побіч ліжка, а сама йде на кухню чистити бульбу.
Коли я востаннє, уже спустившись із дерева, бачив діда Андрія, він лежав на тому високому залізному ліжку, глибоко втиснутий у подушку, вочевидь, нагадував вийняту із землі зморщену ляльку, загорнуту у білий сувій. Хоча не аж так вийнятою із землі, бо ж сама кімната, де він лежав, скидалася на криївку, в якій лише золото-срібло пластмасових ікони та зуби бабусі давали той тьмяний просвіт у темряві. Дідо Андрій вже був у землі. Цей момент був чимось священно-ритуальним: я мав би перехреститися, пострибати на одній нозі, обмити йому ноги абощо. Однак дідо зумів навіть тоді обернути усе на пародію. Коли я нахилився і він побачив мою чорну бандану, запущену кількамісячну бороду та сережки, то спробував пожартувати і сказав, чи я, бува, не пірат. Опісля він точно запитав бабусі, хто я такий, та що б вона не відповіла, я так і залишився для нього піратом до останнього. Це були єдині його слова, звернені особисто до мене.
А тоді він нарешті помер.
Того дня я довго вибирав, які штани одягнути, й перед самим виходом на вулицю вирішив таки взяти сині джинси замість шортів. Глянув у дзеркало й вирішив, що чоловічі ноги створені для того, щоб їх прикривати. Однак на вулиці стояла така немилосердна спека, що куди розумніше було виходити у самих лише плавках або ж взагалі не виходити до настання рятівного вересня. Уже мліючи в батьковій машині по дорозі в село, встиг подумати, як це ловко у нього, в діда Андрія, вийшло — померти посеред серпня, яка це, чорт забирай, дотепна витівка — померти посеред серпня. І так воно гупало мені у скронях — померти посеред серпня, померти посеред серпня, поки ми всі не викотилися на волю із машини й не вдихнули трішки повітря. Я чимало стояв на вигоні, товсті сині джинси припікали мені шкіру, нагадуючи про пекло, усе ж стояти там зі своїми нужденними стражданнями було краще, ніж зустрітися з тими людьми, які доводилися мені ріднею і яких я роками не бачив і не знав.
— Дай Боже, сто років вас не бачив, — здається мусів казати, аби якнайшвидше гасити недолугу й незручну мовчанку.
А довкола тим часом бігали чиїсь діти. І лише за підлобним вовчим поглядом, що зрідка мерехтів серед цих маленьких людей, можна було збагнути, що вони усі належать цьому місцю. Середохрестю, де близькість лісу та чорні мішки на плечах старших племені кладуть печать відлюдкуватості й скованого мовчання. Із перспективи верхнього гілля мого великого дерева усі вони — маленькі цятки або ж, коли сідають на велосипеди, маленькі хрестики, що безладно шастають подвір’ям. Довго й безтурботно шастають і врешті зникають у лісі, пройшовши отією стежкою праворуч.
Читайте також твори з категорії Проза
- Данило Кравченко • Відчуваєш тихе ніщо?
- Джек Лондон • Хороший солдат
- Желимир Периш • Флора (уривок з книжки «Мучениці»)
- Вільям Сароян • Гранатові дерева
- Галина Кирпа • Я хотіла б жити на березі річки
Так і я пішов тепер стежкою праворуч, подалі від спеки й людей. Пахло свіжою тирсою, як у глибокому неможливому дитинстві. Виявилося, мій дідо Андрій так само, як Господь наш Ісус, був теслею. Очевидно, я знав про цю його божествену професію, однак ніколи не бачив, щоб він мав щось до справи із деревом. Його сини носили на собі бодай знаки — шрами від деревообробних станків чи, як Павло, не мали половини великого пальця на правій руці. Я зіперся на свіжо тесані дошки, поскладані у рундукові під високою розлогою сосною й намагався дошукатися іще якихось подібностей діда із Господом. Того дня мені належало багато думати про діда Андрія. На відміну від Ісуса, він любив горілку, а не вино. Ось, наприклад, Ісус любив поговорити, особливо любив принагідно благословляти випадкових незнайомих, натомість дідо Андрій був небагатослівний, та коли вже говорив, то робив це гучними прокльонами, густо пересипаними матом, що сходили на голови його рідних, наче грім. Кажуть, Ісус був чемпіоном Всесвіту з любові, дідо Андрій був чемпіоном із запійного пияцтва щонайменше Жовківського району. Не багато між ними спільного — куди не глянь. Так я запалив другу (третю?) сигарету і мені було добре знати, що тут у лісі нічого не відбувається, окрім того, що належить деревам і тваринам. Здається, тут тривало ніщо. Я теж по-своєму тікав стежкою праворуч.
— Далі куриш звичайний табак!? — мав би сказати мій одвічний товариш Шева, побачивши мене осторонь життя. — Скільки разів тобі повторювати: табак — це фуфло. Почекай, я тобі дещо смачніше зараз приготую.
Він би витягнув із барсетки свою портативну алхімічну лабораторію із пакетиками, манікюрними ножицями, мініатюрними вагами та фольгами, відтак зайшовся б чарувати над досконалим смаколиком. Під час приготування він розповідав би мені за життя, бо він взагалі був за життя, таке, що передбачає активну участь в подіях цього так званого життя. Це завжди означало кудись ходити, щось купувати чи палити, десь обпікати носи або від когось ховатися. Він уявляв собі це життя дещо специфічно, а воно життя, щоб не надто його засмучувати, відповідало його уявленням. Отож він би сказав, що досить тут стовбичити, що от ми зараз поласуємо чаєм і підемо посилено співчувати, що там, виявляється, купу цікавих людей, що насправді нікому мій дід Андрій непотрібний і всі чекають, як Шева би це назвав, after party.
Правду кажучи, останні дні мені добре було видно усе це тутешнє життя, Шева, і це страшенно нудно. Це катастрофічно нудно. Поглянь, як бабуся іде в курник збирати яйця у поли своєї довгої квітчастої кофтини, вона розкладає їх у картонну матрицю й розбиває одне яєчко ненароком. Збирає жовток у долоню та підносить котові Васюті, аби той поласував. Тоді вона бере три яйця і йде на кухню, смажить, додає солі та перцю, кришить цибулю та помідори. Викидає яєчню на тарілку, а потім нестерпно довго жує, запиваючи холодним компотом. Нарешті вона бере до рук маленьке дзеркало та йде у кімнату, де на високому залізному ліжку доковтує своє останнє повітря дід Андрій. Бабуся підносить дзеркальце йому до уст, щоби переконатися, чи дійсно він доковтує чи вже доковтався. Протирає запотіле дзеркальце об фартух та йде мити після себе посуд. Пластмасові святі, розпорошені у цій криївці, відсутніми поглядами проводжають її на кухню. Не знаю, чи продовжувати мені, Шева, але здається: ти розумієш про що я, хіба ні?
Коли прийшов священник — усе почалося. Ти і так всього не розумів, тому просто вирішив пережити мерехтіння незнайомих облич, співів, цілувань хреста, червоних квітів, перешіптувань та прихиляння колін. Спека мала би млоїти, витягувати душі, а відтак тіла, усіх учасників того дійства, та насправді усі благали чимскорішого закінчення, аж, мухи, здавалося, літали дедалі швидше. Увесь час хотілося, щоб священник узяв те своє священне відро із свяченою водою та злив нам на голову. Проте похід через село, якихось п’ять кілометрів від хати до церкви, все одно був чимось фантастично повільним. Старенький камаз, що тягнув на своєму черепашому панцирі труну із дідом Андрієм, повсякчас вивергав нам в обличчя клуби диму, тож я разом із Павлом причаївся якнайдалі. Хоча Павлові, як синові винуватця події, личило б очолювати цю вервецю дещо підсмажених і дещо живих людей.
— Хіба не можна було в обхід? Ми тут собі йдем, а людям, які збитки, тільки уяви? — сказав Павло. Він мав на увазі, що ми йдемо головною асфальтованою дорогою, якою постійно їздять, подібно до Павла, торговці від пункту пропуску на польському кордоні. Ми були наче кістка в горлі для районної економіки. А мені було байдуже на економіку, хоча йти окільним шляхом у тіні дерев, здіймаючи по собі пил та гавкіт собак, виглядало б куди цікавіше. Придорожнє гілля западало б у труну так, щоб в кінці шляху вона наповнилася зеленим листям, уже де-не-де поцяткованим серпнем. Це було кіно, а в дійсності ж той чоловік, що доводився мені батьком, усе торочив про економіку.
— Треба відмовитися від дурного звичаю і йти так, щоб нікому не заважати, — казав із натхненням, ніби тепер питання логістики належало до питань життя і смерті.
Скажу чесно, Шева, хоч ти цього і не любиш. Увесь той похоронний день я дуже спостерігав за Павлом, мені чомусь залежало на тому, щоб побачити, як він плаче. Мабуть, тоді я б знав напевне, що у шкірі цього чоловіка також можна зробити дірку, що він насправді-то так само подірявлений, наче решто, що у ньому теж, виходить, десь глибко на споді буяє гірська ріка. І я чую, ніби в тумані, але, здається тоді священник іще цитував слова того чоловіка, так страшенно неподібного на мого діда. Усе приховане вийде на яв.
Невдовзі наша процесія зупинилася. Попереду біле «рено» поспішало звернути на об’їзд й висипало на дорогу кілька ящиків білого наливу. Тоді з автомобіля повиходили якісь повнотілі жінки й заходилися збирати ті яблука. Усе позбирати їм, певно що, не вдалося, адже вони поспішали й кожних пів секунди зиркали в наш бік, чи то через дитяче хвилювання, що, буває, охоплює дорослих людей, котрі вперше заходять до чужої хати, чи то просто шукали в натовпі когось із знайомих. Хай там як, до мертвотно-солодкавого церковного запаху, що хмарою плив разом із процесією, додалися пянкі ноти розчавленого під колесами «камаза» білого наливу. Ми раз за разом втрапляли гарячим підошвами у зеленкувату кашу, та все ж під ногами траплялися й цілі яблука. Старші неповороткі жіночки із дебелими литками, чомусь обережно оминали їх, наче б то були вивернуті зісподу протитанкові міни. Натомість Павло підняв одне яблуко, витер полами футболки й смачно відкусив. Плід о цій порі мав би бути нестерпно кислим, а його обличчя мало б перекосити від оскоми, однак здавалося, що від цього мимовільного перекусу він отримав радше полегшення.
Знаєш, мені це дивно, бо я не люблю їсти яблука, вони подобаються мені блискучими й незайманими, подобається коли вони подовгу лежать у хаті й можна кожної миті потримати їх в долоні, на повні груди втягнувши їхній запах, а тоді покласти назад у кошик. Вибач, Шева, що звіряюся тобі у найсокровеннішому, однак тобі й так, мабуть, уже байдуже. Байдуже, що найбільше я люблю, коли яблука сховані у білому цвіті й видно, як вони звіддаля іскряться у місячному світлі. Ми ж ніколи так і не говорили з тобою, що і кого по-справжньому любимо, не говорили про ці кляті три романтизовані яблука. Так-от, уяви, Павло любив їх — яблука. Цією любов’ю він поплатився тим, що пропустив after party. Йому скрутило живіт, щойно усе товариство повсідалося за поминальні столи.
— Дорога родино, батько, певно, за своє життя випив більше за усіх нас разом взятих, але давайте вип’ємо за нього ще раз, — сказав Павло й зник у вуличному туалеті.
А перед тим ми ще мали дійти до цвинтаря, знову цілувати хрест, знову слухати священика, знову співати і знову усоте хреститися, мали дивитися, як рвучко копають яму гробарі і як рясно стікає їхніми обличчями похмільний піт. Усю дорогу я ніс цій незнайомій людині дві червоні гвоздики й тепер, коли дерев’яний чохол із її тілом всередині був на дні глибокої ями, викинув туди квіти. Опісля нічого не відчув, лише прикипів поглядом до Павла. На його обличчі також не було нічого, лише зірвана вітром омела уривчасто совгалася порожньою дорогою, десь там далеко-далеко звідси.
І ось він сидить навпочіпки у дерев’яній будці поруч із кафе «Марія», переконаний, що ніхто його не бачить у цьому потаємному сховку, поки я прозираю крізь щілини у грубих дошках й бачу його перекошене обличчя, відкладену після укусу терпкого яблука гримасу. Ось це мереживо ліній біля очей, мимовільна червона пляма на переніссі, якісь аж гострі ямки щік, натягнуті кількасекундним напруженням, — це ж я. Ось щойно я був, а тепер, коли Павло затягує пасок та виходить із будки, одягнувши своє повсякденне обличчя, — мене немає, я зник. Ось так само, як годину тому мене накрило разом із дідом Андрієм центнером сухої землі і я вкотре зник.
Ось, подивися, наше зникання немає кінця.
