Ольга Сенюк: перекладачка, яка подарувала українським дітям Карлсона і відкрила скандинавську літературу

Коли 1963 року українські діти вперше зустріли Карлсона, що живе на даху, він уже розмовляв по-українськи. Голос йому дала Ольга Сенюк, і понад пів століття цей голос лишається найвпізнаванішим у шведській літературі українською. Але Карлсон і Пеппі становлять лише частину її доробку.

Від Підгайчиків до скандинавістики

Ольга Дмитрівна Сенюк народилася 1 червня 1929 року в селі Підгайчики на Коломийщині. Змалку вона багато читала українською, польською та російською. Навчалася в польській гімназії, а перші вірші друкувала в українському дитячому журналі, що виходив у Галичині.

Закінчила Чернівецький університет (англійська філологія) й аспірантуру при Київському університеті. Її науковим керівником був Олександр Білецький. Саме він доручив аспірантці прочитати в оригіналі шведську мовознавчу працю для дисертації. З цього почалося її захоплення скандинавськими мовами.

Сама вона пізніше розповідала, що не збиралася займатися скандинавістикою, бо перекладала переважно з англійської. Їй сказали: ти знаєш скандинавські мови, тож перекладай їх, більше нікому. У 1950–60-х роках вона справді лишалася чи не єдиною українською перекладачкою зі скандинавських мов.

Працювала редакторкою у видавництві «Веселка», потім науковою співробітницею Київського історичного музею. До Спілки письменників її рекомендував Микола Лукаш.

Принцип «тільки з оригіналу»

Перекладати тільки з мови автора, а не з російського посередника, вона вважала справою честі. За її словами, після знищення покоління Розстріляного відродження їхнє покоління ухвалило цей принцип свідомо.

Першою великою роботою стала книжка Тура Гейєрдала «Аку-Аку» (1959). Словників бракувало, тож вона працювала зі шкільним словничком на 20 тисяч слів. Складне слово її не зупиняло. Спершу перекладачка доходила до кінця тексту, покладаючись на чуття мови, а потім ретельно редагувала себе. Її чоловік, німецькомовний перекладач Євген Попович, міг три дні шукати одне слово. Подружжя читало й правило один одного без компліментів. Про Євгена Поповича докладніше розповідає Галина Кирпа в матеріалі «Кілька спогадів про Євгена Поповича».

Ольга Сенюк любила повторювати, що добрий переклад є «ручною роботою», а не «друкарським верстатом». Це передає у своїй статті Галина Кирпа.

Мама українського Карлсона: Астрід Ліндґрен українською

Головна її «спеціалізація» склалася майже випадково. Вона казала, що дитячу літературу обрала не свідомо, а зупинилася на Астрід Ліндґрен, бо завжди хотіла перекладати найкраще.

Українські видання її перекладів виходили десятиліттями:

• «Малюк і Карлсон, що живе на даху» (1963), пізніше відомий як «Малий і Карлсон»;
• «Пеппі Довгапанчоха» (1977);
• «Брати Лев’яче Серце» (1985);
• «Роня, дочка розбійника» (1987);
• «Міо, мій Міо», «Расмус-волоцюга», «Знаменитий детектив Блюмквіст»;
• «Діти з Гамірного» (2012) та «Пригоди Еміля з Льонеберґи».

Вона переклала майже весь доробок письменниці.

«Діти з Гамірного» довго лишалися єдиною книжкою, яку вона не брала. Причина була в упередженні директора видавництва, який не бачив, що там цікавого для українських дітей. Вона відклала проєкт. Повернулася до нього лише після 2011 року, і 2012-го книжка вийшла.

1993 рік. Навесні того року Ользі Сенюк вперше випала нагоду потрапити за кордон, і вона поїхала до Швеції. Ліндґрен було тоді 86, вона майже не чула, але погодилася прийняти українську гостю. За спогадами перекладачки, вони сиділи на тому ліжку, де колись народжувалася історія про Пеппі. Сенюк привезла писанки. Ліндґрен показала кімнату з полицями, заставленими виданнями її книжок різними мовами, серед них і українськими. Пожартувала, що до наступної зустрічі вивчить українську. Свою фотографію з підписом вона подарувала Ользі Сенюк, а кількома роками раніше надсилала листівку з проханням прислати два примірники «Пеппі» українською.

Сенюк якось перемножила тиражі своїх перекладів Ліндґрен на товщину книжок. Вийшло приблизно 185 кілометрів. Про черги до книгарень у 1960-х вона згадувала з гордістю і жалем, що нині такого не бачить.

Чи «покращила» вона Карлсона? Дочка письменниці, перекладачка Карін Німан, за переказом журналістів, знайшла українського Карлсона приємнішим і поміркованішим за шведського. Сама перекладачка відповідала, що не перекручувала нічого спеціально. Вона перекладала так, як зрозуміла героя, а більшу людяність пояснювала характером української мови.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Я пишу, щоб розважити дитину, якою колись була сама»

Не лише дитяча література

Її внесок у шведську літературу виходить далеко за межі Ліндґрен. Ще 1960 року вона переклала «Золото і анаконду» Рольфа Бломберга. Далі йшли твори, які й досі становлять кістяк шведського канону українською:

• Сельма Лаґерлеф: «Чудесна мандрівка Нільса Гольґерсона з дикими гусьми» (1964) і «Сага про Єсту Берлінґа» (1971). Саме «Сага» привела Галину Кирпу до шведської літератури;
• Захаріас Топеліус: «Казки» (1967);
• Пер Вале: «Вбивство на 31-му поверсі» (1969);
• Тове Янссон: «Диво-капелюх» (1973);
• Авґуст Стріндберґ: «Червона кімната» (1974), «Панна Юлія», оповідання;
• Сара Лідман: «Острів», «Я і мій син» (1984);
• Пер Лаґерквіст: «Кат», «Карлик», «Варавва», «Сивіла», «Паломник», «Маріамна» (1988);
• Пер Улоф Енквіст: «З життя дощових черв’яків» (1990);
• Торґні Ліндґрен: два романи, серед них «Шлях змія на скелі».

Усе це разом дає уявлення про зміну епох. Дитяча казка сусідить із психологічним романом Лаґерквіста і соціальною драмою Стріндберґа. Ці переклади можна знайти в каталозі перекладів шведської літератури.

Норвегія, Данія, Ісландія й англійська мова

Вона перекладала зі шведської, норвезької, данської, ісландської та англійської. У пресі її внесок оцінюють майже в сотню книжок.

З норвезької: Генрік Ібсен («Ляльковий дім», «Росмерсгольм»), Бйорнстьєрне Бйорнсон, Сінбйорн Гельмебак, норвезькі народні казки й прислів’я. Серед її робіт була й книжка норвезького публіциста Кристіана Кристенсена «Волю Україні» про українського повстанця Миколу Радейка. Кирпа називає її неофіційним послом норвезької культури в Україні. Про переклади норвезької літератури українською на сайті є окрема стаття, а всі книжки зібрані в каталозі норвезької літератури.

З данської: Єнс Петер Якобсен («Пані Марія Груббе», «Нільс Люне»), Гаральд Бергстед, Мартін Андерсен-Нексе, «Сучасна данська новела». З ісландської: «Сага про малого Х’ялті» Стефауна Йоунсона. З англійської: Теккерей («Ярмарок суєти»), Шекспір («Віндзорські жартівниці»), оповідання Твена, Лондона, Фолкнера, Селінджера, Апдайка.

Мова її перекладів

Енциклопедія сучасної України зазначає, що в перекладах вона впроваджувала автохтонну українську лексику всіх стильових шарів. Це пов’язано з рухом шістдесятників, до якого вона належала. Її мова не калькувала чужу синтаксичну модель, а шукала природного українського звучання. Так пояснюють, чому її Карлсон і Пеппі не сприймаються як «переклади».

Ціна праці

Творча вільність мала свою ціну. За її розповіддю, за нею з чоловіком стежили, і вона знала, хто присутній на їхніх виступах. Два роки їй не давали перекладати. Директор видавництва ходив до ЦК і просив дозволу, бо зі скандинавських мов вона була практично єдина, і тоді їй почали давати по одній книжці на рік.

Матеріально теж було непросто. У 2010 році вона розповідала, що їй платять 130 гривень за авторський аркуш, тобто за 25 сторінок. Здебільшого гранти діставалися видавцям, а не перекладачам. Але, за її словами, тоді перекладачі могли жити на свої гонорари, а тепер такого немає.

Школа й спадщина

Найпомітніше продовження її справи пов’язане з іменем Галини Кирпи. Сенюк була її першою рецензенткою і сказала їй читати гарні переклади й вчитися. Вона відступила Кирпі третій роман Гамсуна, «Вікторію», а разом із Євгеном Поповичем підштовхувала її до нового перекладу Ібсенового «Пера Ґюнта». Це, за словами Кирпи, було мрією її життя. Про цей зв’язок докладніше в «Слові подяки» Галини Кирпи.

1994 року Ольга Сенюк отримала літературну премію імені Максима Рильського. Її чоловік Євген Попович став лауреатом 1992-го, а Галина Кирпа 2007-го.

Вона померла 1 червня 2019 року в Києві, у день свого дев’яностоліття. Редакція ТекстOver написала тоді коротку згадку, а Кирпа ще раніше присвятила їй статтю «Духовні материки Ольги Сенюк». До 95-річчя вийшла окрема замітка: «1 червня — 95 років з дня народження Ольги Сенюк». Усі матеріали про неї зібрано на сторінці «Ольга Сенюк».

Її переклади не зникли з полиць. «Рідна мова» видає «Малого та Карлсона» у серії «Класна класика», «Махаон-Україна» перевидавав «Роню, дочку розбійника». Спогадів вона так і не написала: казала, що, звикнувши йти за чужим текстом, важко писати власний. Тож найповніше про неї розповідають її книжки. Про підсумок життя вона говорила просто: «Усе, що я хотіла, за що бралася, я зробила».

Часті запитання

Хто переклав Карлсона українською?

Ольга Сенюк. Перше українське видання «Малюк і Карлсон, що живе на даху» вийшло 1963 року.

З яких мов вона перекладала?

Зі шведської, норвезької, данської, ісландської та англійської.

Чи була вона знайома з Астрід Ліндґрен?

Так. Вони листувалися й зустрілися в Стокгольмі навесні 1993 року.

Коли вона народилася й померла?

1 червня 1929 року в Підгайчиках, померла 1 червня 2019 року в Києві.

Яку премію отримала?

Літературну премію імені Максима Рильського за художній переклад (1994).

Джерела. Енциклопедія сучасної України (encyclopedia.kyiv.ua/seniuk/); «Український тиждень», «Труднощі перекладу» (tyzhden.ua/trudnoshchi-perekladu/); інтерв’ю «ЛітАкцент» (2010); «Читомо» (chytomo.com); «Простір української дитячої книги» (barabooka.com.ua/ol-ga-senyuk/); Gazeta.ua; матеріали ТекстOver (1662, 1666, 1001, 2116, 3696, 3783).