Світлана Кузьменко не лише в Канаді, а й в Україні добре знана як поетеса, авторка збірок «Вічний проростень» (1981), «У сяйві променів» (1984), «Волошка у житніх полях» (1997), «Білі голуби» (1998), «Берегиня» (1999), «Листи до друга» (2002). І постать справді видатна – творець, художник, митець.
Її перу належать і дитячі книжки «Івасик і його абетка» (1974), «Півникова пригода» (1981), «Івасикова абетка» (1995), збірка гумористичних оповідань «Новоталалаївські рефлексії» (1976) і переклади з англійської: «Казка з березового лісу» (1988) та «Живуть на світі добрі звірі…» (1995). У дитячому часописі «Веселка» протягом багатьох років Світлана вела сторінку віршованих оповідок про Івася-Мудрася. Працювала вона й над літературознавчими дослідженнями про Уласа Самчука, Ольгу Мак, Василя Веригу, Оксану Лятуринську, Лесю Храпливу.
Якщо глибше ознайомишся з біографією письменниці, починаєш розуміти: лише любов – до чоловіка, до рідних, до Батьківщини – допомогла їй пережити всі труднощі, які виникали на непростому життєвому шляху.
Народилася майбутня письменниця на Чернігівщині. Під час Другої світової війни потрапила в Австрію, близько пів року жила у Відні – хоча важко назвати життям постійне переховування у бомбосховищах, адже тоді війська союзників що не день бомбардували австрійську столицю. Звідти доля закинула до Німеччини. По закінченні війни Світлана опинилася в таборі для переміщених осіб у Регенсбурзі, там навчалася в школі, здобула середню освіту. 1948 року виїхала до Канади, де зустрілася з поетом Борисом Олександровим (Грибінським). 1950 року вони побралися.
Подружжя мало двох синів, а ще в їхньому домі жив і чоловіків батько – пані Світлана якось згадувала, що в родині з п’яти осіб єдиній жінці доводиться важкувато. Довго й Борисові Олександрову не щастило з роботою, він підробляв то там, то там, потім пішов на навчання. Після закінчення університету нарешті отримав змогу працювати за фахом – спершу бібліотекарем, потім і директором бібліотеки.
Світлану ж матеріальна скрута змусила повернутися до праці, коли сини були ще малі. Жінка працювала на різних роботах (продуктові склади, крамниці дитячого одягу, аптека, бюро перекладів). Паралельно вивчала англійську мову, потім в Університеті Торонто студіювала англійську літературу й антропологію. Закінчила вечірні бібліотечні курси й невдовзі стала працювати в бібліотеці Торонтського університету – каталогізувала книжки слов’янськими мовами.
Коли ще зовсім юною дівчиною Світлана полишала Україну, думалося, що то ненадовго, скоро все стане як було, повернеться додому й житиме на рідній землі. А побувати в Україні випало тільки одного разу – 1997 року. Тоді вона зустрічалася з багатьма українськими письменниками, в Києві вийшла у світ її поетична збірка «Волошка у житніх полях», відбувся її творчий вечір у Спілці письменників України.
«Перша в моєму житті література – “Кобзар” Шевченка й українська народна творчість для дітей – мала великий вплив на моє духовне формування і на багато чого іншого в моєму житті, що я вважаю для себе дуже важливим. Власне, ці твори, а не жодна ідеологія, зробили мене в глибині моєї душі українкою навіки, хоч би скільки і де на світі я жила», – згадувала Світлана Кузьменко. Шевченко був не лише її першим знайомством з українською літературою, але й з літературою взагалі. Як і для переважної більшості українців, саме Шевченко став для неї символом України.
Та були й інші символи й уособлення. Однією з таких символічних постатей можна вважати Уласа Самчука. Подружжя Грибінських знало його дуже близько, разом працювали над виданням збірників об’єднання «Слово», багато допомагали «господареві Волині». Світлана Кузьменко згадувала в одному зі спогадів, як їй пощастило позичити в когось раритетне видання роману Самчука «Марія» у французькому перекладі, зробити з нього фотокопію й подарувати авторові – бо сам Улас Олексійович усе не міг знайти, де б його купити чи хто міг би подарувати. Рідкісне видання нечисленні власники книжки цінували більше за самого автора, і лише завдяки Світлані Кузьменко письменник отримав змогу тримати в руках одну з власних книжок – хай і в копії.
Грибінські активно допомагали й українським музеям та бібліотекам – багато власних дуже рідкісних видань передали вони до українських книгозбірень. Через побачення з однією з таких «діаспорних» книжок я й дізнався про прекрасну поетесу Світлану Кузьменко.
А потім було знайомство з «Новоталалаївськими рефлексіями»… Якщо ви чули вислів «український гумор» – мушу вам сказати, що це саме про цю збірку оповідань. Реалії життя українських емігрантів Канади, спресовані у коротку прозу, навдивовижу точно й влучно висловлені прекрасною мовою, на яку, незважаючи на тривале перебування за кордоном, майже не вплинули тамтешні лінгвістичні трансформації.
Між іншим, у своїх синів Борис і Світлана Грибінські виховали таке саме поважне ставлення до рідної мови: жоден із них ніколи не говорить до батьків англійською, навіть у присутності своїх англомовних друзів.
Закінчити цю невелику статтю хотілося віншуванням нашої видатної письменниці й теплими побажаннями, але… Із Торонто долинула сумна звістка: відійшла у засвіти Світлана Кузьменко. Кількох днів не дожила до свого дня народження… Усі, хто знали її як чудову людину й талановиту письменницю, глибоко сумують і висловлюють родині найщиріше співчуття.
В.Б.
