Історію художнього перекладу в Україні не можна звести до послідовного переліку імен та книжок. Переклад тут упродовж століть був одним із механізмів формування літературної мови, засобом включення української культури у світовий культурний простір і, особливо в умовах бездержавності, способом утвердження права української мови бути мовою повноцінної літератури. Саме тому історія перекладу в Україні тісно пов’язана з історією самої української літератури.
Водночас важливо не переносити сучасне розуміння художнього перекладу на всі попередні епохи. У середньовічній книжній культурі перекладач нерідко був водночас редактором, укладачем і перероблювачем тексту. Академічні дослідження давньої української літератури наголошують, що середньовічний переклад міг скорочувати, доповнювати або пристосовувати оригінал до місцевої культурної ситуації. Отже, поняття «точності перекладу», центральне для значно пізнішої теорії, не можна механічно застосовувати до давньої перекладацької практики.
Від Київської Русі до ранньомодерної доби
Потужний розвиток перекладної літератури на українських землях був пов’язаний із християнізацією Русі. Разом із новою релігією прийшла значна книжна спадщина грецько-візантійського світу. Перекладали Євангелія, послання апостолів, Псалтир, житія святих, твори отців церкви, проповіді, апокрифічні тексти, хроніки та збірники морально-філософського змісту.
Цей перший великий етап мав принципове значення для розвитку книжної української культури: переклад не тільки давав нові тексти, а створював можливість функціонування складних богословських, філософських та історичних понять у руському мовному середовищі. Перекладна література впливала й на місцевих авторів, даючи їм нові форми, жанри, ідеї.
У наступні століття перекладацький процес став частиною ширшого культурного руху, пов’язаного з польською, латинською, грецькою та західноєвропейською традиціями. Особливого значення набули переклади в добу бароко, коли українська книжна культура активно взаємодіяла з європейськими інтелектуальними течіями. Українська література цього періоду засвоювала через переклади античну спадщину, християнську патристику, барокову емблематику, риторичні й поетичні моделі. Переклад таким чином ставав одним із головних каналів культурного обміну.
XIX століття: від переспіву до професійного перекладу
Справжній перелом в історії українського художнього перекладу відбувся у XIX столітті. Перші десятиліття ще зберігали традицію адаптації та травестування класичних текстів. Після «Енеїди» Івана Котляревського з’явилися численні спроби перероблення античних і європейських творів для українського мовного та культурного середовища. Цей етап важливий не лише як передісторія перекладу: він продемонстрував здатність української літературної мови функціонувати у різних жанрових і стильових формах.
Поступово перекладацька практика переходить від вільної адаптації до систематичного відтворення оригіналу. Серед центральних постатей цього переходу був Пантелеймон Куліш. Його перекладацька діяльність охоплювала Шекспіра, Байрона, Шиллера, Ґете та інших авторів, а робота над біблійними текстами стала одним із найбільших перекладацьких проєктів української культури XIX століття. Дослідження Ольги Лучук показує, що кулішеві переклади Шекспіра були не випадковими літературними вправами, а масштабним культурним задумом [>>].
Особливо показовим є принцип роботи без посередництва російських перекладів. У цьому проявлялася не лише філологічна вимога звертатися до оригіналу, а й ширша культурна програма: українська література мала вступати у безпосередній діалог із європейськими літературами. Його перекладацька діяльність демонструвала, що Шекспір, Байрон, біблійні герої можуть говорити українською безпосередньо.
Наступним ключовим етапом стала діяльність Івана Франка. Він перекладав авторів різних епох і національних літератур, від античних поетів до письменників XIX століття. Систематичність його роботи була принциповою: переклад для Франка був частиною нормального функціонування зрілої літератури. Національна література не могла залишатися замкненою у власному культурному просторі, якщо прагнула повноцінної участі у світовому літературному процесі.
Наприкінці XIX – на початку XX століття переклад дедалі більше ставав організованою культурною справою. Українсько-руська видавнича спілка, «Літературно-науковий вістник», серії перекладної літератури та інші видавничі проєкти систематично знайомили українського читача зі світовою літературо. Перекладали Ґете, Гайне, Шекспіра, Байрона, Мопассана, Гамсуна, Золя, По та багатьох інших авторів.
1920-ті – початок 1930-х: український перекладацький модернізм
Найбільш інтенсивним і водночас трагічно перерваним етапом розвитку українського художнього перекладу стали 1920-ті – початок 1930-х років. Українська культура цього періоду прагнула вийти за межі провінційного самообмеження і активно засвоювала світову класику. Особливе місце тут належить неокласикам: Миколі Зерову, Максиму Рильському, Михайлу Драй-Хмарі, Павлу Филиповичу та Освальду Бургардту.
Їхня перекладацька програма принципово відрізнялася від попередньої практики вільного переспіву. Неокласики прагнули високої формальної культури, відтворення жанрової специфіки, ритму, образності та стилістичної структури оригіналу. Переклад розглядався як самостійна художня діяльність, що вимагала від перекладача не меншої мовної й літературної культури, ніж оригінальна творчість.
Микола Зеров став також одним із найважливіших теоретиків цього напряму. Його праця «У справі віршованого перекладу» 1928 року є характерним прикладом того, як практика перекладу ставала предметом систематичного теоретичного осмислення. Паралельно в Харкові Олександр Фінкель 1929 року видав працю «Теорія й практика перекладу», одну з ранніх спеціальних праць українською мовою, присвячених теорії перекладу.
Саме в цей період український перекладознавчий дискурс починає набувати рис окремої наукової галузі. Тарас Шмігер у своїй монографії про історію українського перекладознавства ХХ століття розглядає Франка, критику перекладу, міжвоєнні дослідження, Зерова, Фінкеля та Рильського як послідовні етапи формування української школи перекладознавства [>>].
Проте цей розвиток був знищений сталінськими репресіями. Значна частина перекладачів і літераторів була репресована, розстріляна, заборонена або усунута від літературного життя. Для українського перекладу це означало не просто втрату окремих авторів, а розрив інтелектуальної традиції.
Каталог перекладів світової літератури українською
Радянський період: між розвитком і цензурою
У радянську добу перекладна література в Україні існувала в умовах державного контролю. Цензура регулювала не лише можливість публікації певних творів, а й характер їхнього перекладу. Дослідження Наталії Рудницької показує, що радянська цензура впливала на український переклад системно: контролювалися політичні, релігійні, сексуальні та інші небажані з погляду офіційної ідеології компоненти текстів [>>]. Особливе місце посідало обмеження функціонування української мови, тоді як російська фактично виконувала роль основної мови-посередника для значної частини світової літератури.
Однак радянський період не можна описати лише як занепад. У 1960–1980-х роках сформувалося покоління перекладачів, яке забезпечило українській культурі надзвичайно широкий доступ до світової літератури. Центральними постатями були Григорій Кочур і Микола Лукаш. Їхня діяльність продовжувала традицію високої художньої культури перекладу, започатковану Кулішем, Франком та неокласиками.
Особливо важливою була львівська школа перекладу античної літератури. Вона підтримувала безпосередній зв’язок із класичними мовами та європейською гуманітарною традицією. Сучасні університетські курси з історії українського перекладу прямо виокремлюють тандем Кочур — Лукаш і львівську школу перекладачів античності як ключові явища українського перекладознавства другої половини ХХ століття.
Парадокс радянської доби полягає в тому, що переклад одночасно був інструментом офіційної культурної політики і простором збереження української мовної та літературної самостійності. Саме через переклади український читач отримував доступ до культур, які не вкладалися в офіційну радянську картину світу, а українська мова демонструвала свою здатність передавати найрізноманітніші художні стилі.
Після 1991 року: переклад як частина відкритої культури
Незалежність України змінила умови існування перекладу принципово. Зникла державна цензура радянського типу, розширився книжковий ринок, з’явилися численні приватні видавництва, нові перекладацькі школи та можливість безпосередньо працювати з літературами світу.
Український переклад почав розвиватися у значно ширшому міжнародному контексті. Одночасно змінилося саме перекладознавство: поряд із традиційним літературознавчим та мовознавчим аналізом поширилися культурологічні, соціологічні, історичні та міждисциплінарні підходи. Шмігер характеризує останню чверть ХХ століття саме як період руху українського перекладознавства до міждисциплінарності та появи нових дослідницьких напрямів [>>].
Для сучасного українського перекладознавства характерним стало також осмислення перекладу як чинника націєтворення. Максим Стріха прямо розглядає український художній переклад у взаємозв’язку літератури та формування національної культури [>>]. Ця перспектива дозволяє побачити в перекладацькій діяльності не другорядний додаток до «власної» літератури, а один із механізмів її розвитку.
Історія українського художнього перекладу тому постає не як периферійна історія перекладених книжок. Вона є історією постійного розширення українського культурного простору: від перекладання християнських текстів у Київській Русі до засвоєння античної та європейської спадщини, від Куліша і Франка до неокласиків, Кочура й Лукаша, а звідти до сучасної відкритої системи міжнародного культурного обміну.
Чому Міжнародний день перекладача відзначають 30 вересня?
Міжнародний день перекладача має дещо молодшу історію, ніж сама професійна традиція його відзначення. 30 вересня обрали тому, що цього дня у християнській традиції вшановують святого Єроніма, одного з найвідоміших перекладачів Біблії та покровителя перекладачів. Єронім помер 30 вересня 420 року поблизу Вифлеєма. Він перекладав біблійні тексти з грецької та давньоєврейської мов латиною і став центральною постаттю в історії західної перекладацької культури.
Важливо розрізняти дві дати. Міжнародна федерація перекладачів (FIT) започаткувала відзначення Міжнародного дня перекладача 30 вересня ще 1991 року. Організація була створена 1953 року в Парижі за підтримки ЮНЕСКО, а протягом наступних десятиліть послідовно розвивала міжнародне професійне співробітництво перекладачів, перекладачів-усних та термінологів.
Офіційного статусу дня ООН він набув значно пізніше. 24 травня 2017 року Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію 71/288, якою 30 вересня було проголошено Міжнародним днем перекладу. У резолюції підкреслено роль професійного перекладу в забезпеченні діалогу, взаєморозуміння, співпраці та розвитку.
Отже, 30 вересня має подвійне значення. Історично ця дата пов’язана з постаттю Єроніма як одного з найвідоміших перекладачів Біблії; у сучасному міжнародному календарі вона стала днем визнання праці перекладачів, усних перекладачів і термінологів. ООН при цьому трактує переклад значно ширше за літературну практику: йдеться про професійну діяльність, необхідну для міжнародної комунікації, збереження культурного різноманіття, доступу до знань і міжкультурного діалогу.
Для України ця дата має особливий культурний сенс. Українська історія показує, що перекладач ніколи не був лише технічним посередником між двома мовами. Від перекладачів Київської Русі до Куліша, Франка, Зерова, Рильського, Кочура, Лукаша та сучасних перекладачів переклад був способом розширення можливостей української мови. Він вводив українського читача у світову культуру і водночас перевіряв саму українську мову на здатність бути мовою філософії, трагедії, епосу, модерністської прози, античної поезії та сучасної світової літератури.
Тому історія українського художнього перекладу є водночас історією культурного діалогу і історією розвитку української літературної мови. Переклад приносив в Україну чужі тексти, але в процесі їхнього відтворення змінював і власну літературу. Саме в цьому полягає його історичне значення: перекладаючи світ, українська культура водночас формувала власну здатність говорити зі світом.
