Інгрід Йонкер: правда, прихована за біографією

Є постаті в літературі, які самим фактом своєї смерті ніби забороняють собі бути розказаними до кінця. Південноафриканська поетеса Інґрід Йонкер — одна з них.

Вона писала африкаансом, 1965 року закінчила своє життя молодою, увійшовши в океан біля Кейптауна, і відтоді стала персонажем не лише власних віршів, а й численних чужих оповідей — спогадів рідних, біографій, документального фільму, навіть слів, які колись цитував Нельсон Мандела. Що цікаво: спроба написати чесний текст про Йонкер раз у раз перетворюється на текст про те, наскільки взагалі можливо чесно писати про чиєсь життя. Саме про це — рецензія південноафриканського письменника Леона де Кока на біографію Йонкер авторства П. Метелеркамп, і саме вона дає привід поговорити не тільки про саму поетесу, а й про те, якою примарною є «правда» про неї.

Життя, яке лишило по собі більше запитань, ніж фактів

Метелеркамп присвятила вивченню життя Йонкер понад два десятиліття, і її 437-сторінкова книжка — поки що найповніше зібрання свідчень про поетесу. Проте, як зауважує де Кок, обсяг зібраного матеріалу не дорівнює обсягу знайденої істини. Головним живим джерелом про дитинство Інґрід була її сестра Анна, яка залишалася єдиною очевидицею тих років аж до смерті 1997-го, — і саме це ставить незручне запитання: наскільки взагалі можна довіряти пам’яті людини, яка одночасно і єдине джерело, і зацікавлена сторона? Батько поетеси, письменник і цензор Абрагам Йонкер, культивував романтизовану версію родинного походження, нібито німецького; ретельніше генеалогічне дослідження, яке навела Метелеркамп, показало натомість голландсько-індонезійське коріння. Навіть найпростіша інформація — звідки родом людина — виявляється насправді хибною переказаною історією, а не фактом.

ЧИТАЙТЕ: Інґрід Йонкер · Чорні метелики

Найпоказовіший епізод стосується стосунків Йонкер із письменником Андре Бринком. У книжці описано історію, нібито почуту подругою поетеси Бонні Давідц: під час особливо тяжкого періоду роману Йонкер і Бринк начебто намагалися отруїтися вихлопними газами в автомобілі, і в останню мить Бринк нібито зупинив усе патетичною фразою про те, якою втратою для африкаанської літератури стала б їхня спільна смерть. Метелеркамп подає цю історію, не коментуючи її правдоподібність, хоча переказ пройшов довгий шлях — від Йонкер до подруги, а від подруги, через десятиліття, до авторки. Де Кок, який мав доступ до особистих щоденників Бринка, не знайшов там жодної згадки про цю сцену; є лише запис від квітня 1963 року про розмову, в якій Йонкер просила порадити найлегший спосіб піти з життя, а він, попри небажання, зрештою назвав отруєння газом. Розбіжність між двома версіями — цілком можливо (хоча це теж припущення!) однієї події — не дає відповіді, але хоча б підриває ілюзію, ніби «біографія» здатна дати відповідь.

Міфи, психіатричні ярлики та архів, замкнений у чужому домі

Одна з найважливіших рис підходу Метелеркамп, на думку де Кока, — її скептицизм щодо усталених психіатричних діагнозів, які роками навішували на Йонкер, аби пояснити її самогубство простою формулою «хвороба, а не трагедія обставин». Авторка наводить аргументи проти таких спрощень, хоча й сама спирається значною мірою на щоденники Джека Коупа, чоловіка Йонкер, до якого ставиться водночас із симпатією та аналітичною тверезістю, бачачи в ньому людину суперечливу. Показово й те, що частина архіву самої поетеси, зокрема її щоденники, виявилася практично недоступною: після того, як син Анни Йонкер продав материні матеріали нідерландському письменнику Геррітові Комрею, вони практично недоступні, і навіть авторитетна дослідниця не отримала змоги цілковито їх вивчити. Архів людини, чиє життя й так відоме переважно з чужих переказів, буквально замкнений в чужому домі на іншому континенті, а саме в Португалії.

Чому це важливо не лише для біографів

Есе де Кока сформульоване як роздум про природу біографічного жанру загалом: біограф ніколи не має права нічого вигадувати, але майже завжди змушений покладатися на пам’ять людей, зацікавлених у певній версії історії, — рідних, коханців, друзів. Він порівнює цю ситуацію зі спостереженням Джанет Малкольм: свідчення очевидців, пригадані через багато років, завжди варто сприймати з недовірою. Стосовно ж Інґрід Йонкер це означає дещо особливо сумне: жінка, яка все життя намагалася бути почутою — у віршах, сповнених болю, самотності й моторошної точності образу — після смерті стала звучати переважно чужим голосом і чужими словами. Її батько, сестра, коханці, біографи — усі говорили про неї значно більше, ніж вона встигла сказати про себе сама.

Саме в цьому — найбільша печаль історії Інґрід Йонкер. Її поезія залишається промовистою і гострою сама по собі, не потребуючи чужих пояснень чи тлумачень. Але образ, який знає аудиторія, зібраний переважно з уривків чужих спогадів, замкненого архіву, з розповідей, які суперечать одна одній навіть у дрібних деталях. Можливо, чесніший спосіб говорити про Йонкер — той, який зрештою обирає й де Кок: не вдавати, ніби ми знаємо, ким вона була «насправді», а визнати, що кожна нова спроба розповісти про неї — це ще один шар інтерпретації голосу, який замовк надто рано.