Кшиштоф Домбровський • Може, колись…

Спочатку було сильне світло. Сліпучо-яскравий спалах. А потім сталося те, що сталося.

Гельця злякалася. Вона ж сама вдома. Батьки полетіли з дослідницькою місією на Місяць, бабуся пішла до лабораторії проводити свої дослідження, а дівчинка залишилася геть сама, коли це сталося.

Начебто й років їй уже чимало — аж сім з половиною — але ніде правди діти: їй стало страшно.

Щойно трохи оговталася, одразу побігла до комп’ютера. Адже якщо десь і можна дізнатися, що сталося, то тільки в мережі.

Але комп’ютер не працював.

Виявилося, що не працювало взагалі нічого. Навіть роботи-прибиральники звісили всі свої кінцівки й застигли в чудернацьких позах. Не було світла, і всі шлюзи доводилося відчиняти вручну, бо самі розсуватися не хотіли.

Розгублена Гельця вийшла за двері.

Сусіди теж повиходили зі своїх помешкань.

Самі дорослі — бо вона була тут єдиною дитиною семи років. Семи з половиною. Вона була взагалі єдиною дитиною. Крім неї тут жили тільки дорослі.

Спочатку це було дуже дивно. Вона і дорослі, а всі її однолітки…

Хоча компанія мами, тата, бабусі й Бонґоса — плюшевої мавпочки — була приємна, але іноді бракувало подруг і друзів.

На щастя, достатньо було вийти в мережу — і вони з’являлися.

Гельця завжди могла з ними поговорити, подуріти чи погратися.

Щодня дивилася їхні фотографії: вони показували, що робили, де були, що їли й усякі інші цікаві речі, які стаються у такому віці.

Сама вона не могла похвалитися нічим подібним — тут усе було однакове… уніфіко… уніфіко…

Дівчинка не могла згадати цього слова. Напружувала пам’ять, напружувала — нічого.

У кожному разі воно означало, що тут для всіх усе було однакове й хвалитися нема чим.

Але її друзі думали інакше. Вони навпаки вважали, що тут усе таке «вау» і таке суперське прямо. Навіть казали, що хотіли б жити там, де вона.

Та чи справді вони хотіли б від народження бути єдиною дитиною в окрузі?

Чи хотіли б бачити друзів лише в мережі й ніколи не зустрітися з ними? Не мати можливості разом погратися — не через камери й екрани?

Але вона не могла на це вплинути.

На щастя, для обіймів та ігор у неї був пан Бонґос.

А тепер сталося щось дивне і, мабуть, страшне, бо всі були налякані. Вона ще ніколи не бачила наляканих дорослих. А тепер вони всі були налякані.

Дехто навіть плакав.

Що ж сталося?

У бабусі були свої скарби — так вона називала цікаві штуки з металевої розмальованої коробки.

Іноді вона переглядала ті речі й усміхалася сама до себе.

— Бусю, а що там у тебе? — якось запитала Гельця, ставши навшпиньки й потягнувши її за рукав.

— Зараз покажу тобі свої скарби, — відповіла бабуся, саджаючи онуку собі на коліна.

Скарби були чудові. От є такі фотографії, яких начебто немає, а водночас вони є — достатньо ввімкнути комп’ютер або зайти в мережу. А бабуся — уявляєте? — мала такі фотографії на папері.

Зараз уже бувають навіть голографічні світлини. Їх можна розглядати з усіх боків, бо вони відображалися зі спеціального пристрою. Але бабусині паперові фотографії так не вміли. У них взагалі не було об’єму. Вони такі дивно пласкі, але водночас… Є в них щось особливе. Щось хороше. Мабуть, те, що їх можна тримати в руках і для цього не треба вмикати комп’ютер.

Бабуся робила з ними й інші дивні речі. Наприклад, іноді вона гладила обличчя деяких людей на фотографіях. І при цьому усміхалася.

— Бусю, що ти робиш?

— Гладжу.

— Як це — гладиш?

— Просто отак гладжу, маленька.

— Ага, — Гельця якусь мить подумала й теж погладила того чоловіка на фото. Захихотіла: — Як смішно!

Бабуся теж засміялася.

— Бусю, а хто цей пан?

— Твій дідусь.

— А де він?

Бабуся зітхнула.

— У дідуся виросли крила, і він полетів туди, де чекають нового народження.

— А навіщо знову народжуватися? Хіба не краще просто бути тим, ким є?

— Так влаштоване життя. Коли людина дуже зморщується від старості, то щоб їй стало веселіше, у неї виростають крила, і вона летить туди, де її омолодять.

— І де дідусь народився? Тобто він тепер немовля?

— Так, — відповіла бабуся. — Але ми не знаємо яке. Тому треба бути добрим до всіх людей, бо ніколи не знаєш, хто саме колись був твоїм дідусем.

— То це означає, що весь світ повен маленьких дідусів?

— Так.

— Але якщо я колись захочу вийти заміж, як мама й тато, коли закохаюся, то я не хотіла б, щоб це був дідусь. Дідусь же вже бабусин.

— Не хвилюйся, маленька. Це точно не буде дідусь.

— А звідки ти знаєш?

— Знаю, і все, — засміялася бабуся.

— Ну, раз ти так кажеш, то мені вже спокійніше. Значить, я колись зможу вийти заміж.

І так вони сиділи й розмовляли. Бабуся пояснювала, що зображено на фотографіях, а Гельця весь час перепитувала.

— О, а це пухнасте й смішне — що воно?

— Це котик.

— А для чого він?

— Щоб обіймати.

— Ііііі! — пискнула вона, плескаючи в долоні. — Це так мило! А це?

— Песик.

— Теж для обіймів?

— Теж.

Гельця аж замахала ніжками, як робила завжди, коли дуже раділа.

Гельця злякалася, бо всі дорослі стали якісь дивні. Вона повернулася до помешкання, забігла до своєї кімнати, лягла на ліжко й міцно притиснула до себе пана Бонґоса.

Сонце за вікном повільно зникало за величезною сірою кулею Місяця. Стемніло.

Гельця намагалася бути хороброю. М’яке хутро мавпочки їй у цьому допомагало.

Невдовзі дівчинка почула, як відчиняється зовнішній шлюз.

Щось скреготнуло, потім загуркотіло, потім засичало, і невдовзі в глибині помешкання з’явилося слабке мерехтливе світло.

Зацікавлена Гельця відклала пана Бонґоса й вийшла з кімнати.

Побачила бабусю, яка тримала в руці дивний довгастий предмет. На його кінці щось світилося. Світло виявилося ще слабшим, ніж здалося з кімнати, при цьому дивно колихалося, наче його рухала невидима сила.

— Бусю, що це?

— Свічка, люба.

— Вона працює від електрики? Така дивна.

— Ні, люба, від вогню.

— Ага… — Гельця задумливо почухала голову. — Як у ракети на старті?

— Щось таке.

Бабуся обережно поставила дивний предмет на полицю й відчинила шафку.

Предмет випромінював легке тепло, а його світло було значно приємнішим за сяйво бортового освітлення. Те холодне, а на це хотілося дивитися. Мабуть, тільки це й було хороше в усьому цьому безладі.

Бабуся дістала печиво й висипала на тарілку.

— Ось, погризи.

— Дякую, бусю! Ти чуднувата! — вигукнула Гельця, обіймаючи її за ногу.

Бабуся засміялася.

— Не чуднувата?

— Казала я твоїм батькам, щоб залишалися на Землі. Ходила б ти до школи й старенькій бусі не доводилося б тебе весь час виправляти. Там є для цього спеціальні люди, які називаються учителями.

— Я знаю. У моїх друзів такі є.

— І вони навчають слів та пояснюють, коли і як їх вживати.

— Але в мене найкраща вчителька у світі — ти! І ти справді чуднувата!

— Чудова, любонько, правильно: чудова.

— Чудова, — повторила Гельця, намагаючись запам’ятати, що правильно казати саме так.

Наступної миті вона посумнішала. Узяла бабусю за руку й мовчки потягла до своєї кімнати. Показала на комп’ютер:

— Не працює. Полагодиш?

— Я не вмію, сонечко.

— Ех… А мамин?

Бабуся важко зітхнула, потім сіла й поплескала себе по колінах. Гельцю не треба було запрошувати двічі — миттю заскочила бабусі на коліна.

— Усі комп’ютери поламалися, люба, — сказала бабуся дивно сумним голосом.

— Але ж їх колись полагодять, правда?

— Усі. І тут, і на Землі, — бабуся ніби не почула запитання. — Усі комп’ютери поламалися. І мережа, і хмарні сховища. Навіть жорсткі диски поламалися.

— Ой… — схлипнула Гельця. — Мої друзі… Їх більше немає…

— Вони є, люба, — ніжно відповіла бабуся, гладячи її по волоссю. — Вони є.

— Але я вже ніколи їх не знайду, правда?

— Можливо, колись, — збрехала бабуся. — Коли все полагодять.

— Можливо, колись, — повторила Гельця з надією.

Найстрашнішу правду бабуся залишила при собі. Вона міцно обійняла онуку й повернула голову до вікна, за яким виднілася крижана чорнота космосу. Безмежна пустка.

Десь унизу була Земля. Десь поруч — Місяць.

А вони летіли на гігантській космічній станції, яка, безпорадно дрейфуючи в просторі, тепер перетворилася на величезну металеву труну…

З польської переклав
Володимир Криницький

Про автора:

Кшиштоф Домбровський (Krzysztof Dąbrowski) — польський письменник і сценарист. Автор сценаріїв до кінофільмів, оповідань, повістей, романів. Твори Кшиштофа видавалися окремими книжками, а також виходили в антологіях у Польщі та за кордоном, зокрема в Австралії, Бангладеш, Боснії і Герцеговині, Бразилії, Великій Британії, Індії, Іспанії, Канаді, Німеччині, Португалії, США, Тунісі, Франції, Чилі та ін.

Фантастичне оповідання «Може, колись…» 2022 року отримало почесну відзнаку на польському конкурсі «Magia Futura», публікувалося в Італії, Румунії, США, було представлене як радіопостановка в Польщі.

Фото: krzysztoftdabrowsk.wixsite.com
Чільна ілюстрація: open.ai