Світлана Кузьменко (Грибінська) народилася на Чернігівщині, а середню освіту вже здобувала в Німеччині. В Канаді живе з 1948 р. Вона — член Національної спілки письменників України, автор понад десяти книжок. Під її пером народжується прекрасна поезія, проза та твори й переклади англомовної літератури для дітей.
Україну вона відвідала лише 1997 року, видавши тут свою поетичну збірку «Волошка в житніх полях». Тут, в Україні, нещодавно побачила світ і прекрасна збірка поезій її чоловіка, знаного в діаспорі поета Бориса Олександрова (1921–1979). Одначе Україна для Світлани Кузьменко не обмежується самими відвідинами, вона спілкується з нею повсякчас — на рівні серця. Ви самі переконаєтеся в цьому, прочитавши нашу з нею розмову.
Пані Світлано, Ви покинули Україну 1943 року. Чи думалося Вам тоді, що то назавжди?
Тоді їхало на Захід багато людей — тисячі, здебільш кіньми з возами (як і я з батьком і молодшим братом). Дорослі вважали, що гіршого від того, що вони вже пережили, мабуть, бути не може. Хіба ж дітям усе пояснювалося? А дітям кожна подорож — це ж пригоди! Ні, не думалося, що назавжди! Бо ж навіть не зналося: куди? Вже через тиждень люди сумували за домом. Сумувала і я, і чим далі, тим більше. Незручності в дорозі, непевність, невідомість давали себе знати. Але все ж людям вірилося, що згодом усе повернеться на краще для України й вони повернуться, інша думка навіть була неприпустима. їхалося в невідоме. Хоч у нас за кордоном був рідний батьків брат з родиною, який молоденьким вояком української армії опинився в Чехії. Там, грузячи вночі вантажі на пароплави, він удень вчився в Падєбрадській Академії, потім одружився з дочкою професора Академії, киянкою. Пізніше він із родиною жив і працював у Галичині. До часу нашого виїзду батько через український часопис у Галичині вже свого цього брата віднайшов.
Коли вперше до вас прийшло на душу Слово? Перший писаний рядок і враження від того?
Слово прийшло на душу дуже рано. То було сумне слово покривдженої долею дитини. Коли я надрукувала свій перший вірш у Канаді, хтось ніби водив моєю рукою, підписуючи його дівочим прізвищем покійної матері. Загалом я думаю, що мої найперші вірші лягли мені на душу саме через неї. Це моя мама була Кузьменко, вона померла, коли мені було три роки, але ніколи не помирала в моєму серці.
Ваша перша прочитана книжка? Ваші улюблені заняття?
Перша книжка, з якої мені читали — «Кобзар». Про це я написала в своєму спогаді «Мій найперший спогад». І було то ще задовго до школи. Досі пам’ятаю стару, але добре видану книжку з ілюстраціями Шевченка. Можливо, я тоді до ладу ще й не розуміла її, але задушевне слово поета, його сердечність і мелодика мене чарували. Пригадую, що я, коли вже навчилася читати, перечитувала й перечитувала «Катерину», «Наймичку» та ін. А згодом прийшли й казки братів Гріммів, Андерсена й інші. І донині чи не найулюбленіші мої заняття — читати й думати.
Мрія дитинства — чи збулася вона?
Найперша мрія — щоб повернулася моя мама. Та хіба ж мрії збуваються? А життя з бігом часу вносить свої корективи, проблеми. Мрії замінюють надії. При кожній нагоді я хотіла вчитися: з тих шкіл, що були доступні в тих обставинах, з книжок, зі спостережень — власних і чужих. Зустріти свого лицаря на білому коні. Бути доброю мамою своїм дітям…
Чи легко було Вам зберігати рідну мову в родині? Чужина завше робить своє…
У тій мірі, як вона була осягнута в моїх синах — не тяжко, бо наша родина була завжди україномовна, а зокрема вдома. Для нас із чоловіком українська мова — рідна, ми обоє походили з україномовних родин. Для наших дітей українська мова була першою мовою в їхньому житті. Вони розмовляли нею завжди. Позакінчували суботні українські школи, курси Українознавства. Щоправда, вони не володіють нею так, як англійською, якою поздобували вищі освіти в таких галузях науки, що вимагають бездоганного знання англійської.
Ніколи наші сини не звернулися до нас із чоловіком іншою мовою, ніж українська, навіть у присутності своїх англомовних приятелів, чого ми вже від них і не домагалися. Але вони казали, що їхнім приятелям-неукраїнцям українці подобалися й що ті раділи, коли наші хлопці брали їх із собою на якісь українські забави або на репетиції (інколи такі репетиції відбувалися в нас удома) драматичного гуртка (переважно там ставили гумористичні сценки з українського канадського життя). Їхні англомовні канадські приятелі дуже радо ходили на репетиції й допомагали з декораціями і освітленням. Один англо-сакський приятель так уподобав собі той драматичний гурток, що ще довго після того, як наші хлопці перестали вже грати в артистів, не покидав його і керував відповідним освітленням сцени, навіть їздив із ними на виступи до інших міст Канади й Америки.
Поетичні збірки Вашу та Вашого чоловіка Бориса Олександрова дуже гарно сприйняли і критика й читачі в Україні. Вам має бути це приємно?
Безумовно. Я з синами радію, що Борисові поезії промовляють людям в Україні. Та, мабуть, і не дивно, бо у його віршах багато хто у якійсь мірі бачить себе, принаймні, у якийсь період свого життя. Так само, як і тут — з тих, що добре знають українську мову і розуміють поезію, як поезію. Наш старший син каже, що у татових поезіях — елегантний вислів.
Чи задоволені Ви були своєю роботою в бібліотеці? Це водночас була робота з книгами й молоддю?
Так. Беручи до уваги все і, зокрема, перешкоди. Все було проти, здавалося. Ми ж приїхали в чужу країну без знання її мови, культури, обставин, без конкретного фаху (властиво, ніякого), без грошей і навіть без найважливіших речей побуту (але з книжками, які поназбирували при різних нагодах — то хтось подарував, то було куплено, переважно це були таборові видання). Єдине, що в нас було — то це молодість і бажання працювати, щоб устійнити, затвердити своє місце під сонцем. Не висіти в повітрі. В Канаді я завжди працювала, а при кожній нагоді старалася поповнювати свої знання. Тоді наша родина складалася з п’яти осіб — чотирьох чоловіків, з яких двоє були діти, й мене. Матеріяльні обставини змусили мене повернутися до праці, коли мої діти були зовсім малі. Трохи пильнувати дітей допомагав Борисів батько, який жив з нами до смерти у віці 83 років.
Моєму чоловікові довго з працею не щастило, і доводилося в ті часи відносно багато бути без праці чи підробляти принагідно. Стало ясно, що хтось із нас повинен піти вчитися. Вирішили, що Борис. Бо ж, по-перше, я вже хоч якусь працю маю. Вірили, що Борис після закінчення науки знайде працю хоч більш-менш за своїм покликанням (тоді в Канаді була потреба на бібліотекарів, а Борис же любив книжки і знав письменників). Бориса прийняли в Оттавський університет. Ми тоді жили на дві квартири, як кажуть (звичайно, для цього ще повинні були позичити гроші в українській кредитовій спілці). Але, виявилося, що рішення було правильне. Борис закінчив студії, і йому тоді пощастило з працею. Я закінчила свій бібліотечний вечірній курс в інституті, а вдень працювала на різних працях — на складі продуктів, що постачав їх до крамниць, в крамницях дитячого одягу, аптеці, в бюро перекладів тощо. А потім — найдовше — в бібліотеці Торонтського університету.
Улюблені Ваші письменники?
Починаючи від Тараса Шевченка, Лесі Українки, Коцюбинського… З сучасних — Ліна Костенко, Микола Вінграновський, раніший Іван Драч, але й багато інших, яких я люблю.
У яких країнах світу Вам доводилось бувати й жити?
Жила в Україні, Австрії (пів року й у Відні, переважно в підземеллі, бо тоді американці бомбардували місто), Німеччині, Канаді (56 років). Була в Польщі, Словаччині, Америці (багато разів, у різних її частинах, в Нью-Йорку, Вашингтоні, Філадельфії, інших містах), Ямайці (коли ще жив Борис, ми були там з дітьми), Домініканській Республіці, Мехіко (тричі — там багато історичних пам’яток, зокрема, індіянської культури), Кубі. До речі, подорож до тих країн на островах звідси тоді була не дорога на наші гроші й безпечна.
І насамкінець, пані Світлано, що Вам хотілося б побажати наймолодшому поколінню нинішніх українців?
Мені не хотілося б будь-кого повчати, навіть і дітей. Але радитиму їм те, що радила своїм дітям: виростати патріотами своєї рідної країни України, тоді вони будуть для неї скарбом, а Україна має бути скарбом для них; працювати для України, хоч би де вони жили на земній кулі. Тоді буде справжня слава Україні та українцям.
Дякую, пані Світлано, за розмову й за поезію, яка, сподіваюсь, продовжить знайомство з Вами «на рівні серця».
Розмовляла Галина Кирпа
«Наше Життя». 2006. Липень–серпень. С. 9–11.
