і ти поглянь
зливою зростають святі ягоди
зі стін мармурових
вони словами твоїми падали на обличчя
як тихо крали ми їх
разом із вітром
вони мовчали як повішені
вони округлі наче до зіниць
вони до обіду нам кислі
м’якоттю змащувати рани
м’якоттю вишень твого серця
вони кров переганяють по дереву
я відпив би із нього
як пробив би в тобі джерело
!wach auf світання
за серцем ідем за метрономом
ранок вбирає нас у чорні наряди
ранок вкладає у човен твоє ім’я
!sieh він палаючий
зривається з берегу твого язика
там
палаючий гасить себе у вогні
там
вишнева кісточка із мільярдами людей
наразі їх двоє
наразі їх двоє
але то не ми
мій дім
в будинку нашому
напів
українському
напів
оголеному
розкроєному
як свіжий пиріг
твоє нафтове волосся
змащує мені повіки
змащує губи
нам мовчати наказано
ще на завтрашній день
про що ми мовчимо
лежачи у траві килима
вкриваючись хмароковдрою
дивлячись у домовину
знесиленого вікна
на фонеми роздерті поля наші
між Дніпром і Карпатами
загублено сновидіння
наразі тут гірчить
про що ми мовчимо
лежачи в тіні тіл
твого і мого
ми коріння пускаємо
у мову наших предків
напів
спотворену
зодягни
квітотканну сукню
зодягни
моє обличчя
дозволь увійти
тим
кого немає
наш дім останній
наш дім засмаглий
від поглядів
сотень гармат
ти
певно
захищена тут
ти
певно
мій дім
ще ніби не день
ще ніби не день
та листя споглядає скрізь
за молодими чоловіками і жінками
що підкурюють ранкові сигарети
наче кахляні печі розводять домогосподарки
моя пуста пачка сумно споглядає на мене з руки
я осушив її нервово ховаючись попід кронами
їх кроки було чутно
їх голоси різали повітря какофонією страху
незабаром
казали вони
все має скінчитися
незабаром
кажуть завжди
все закінчується
я веду свої зрадливі думки цим містом
як Ганнібал проводив свої тисячні війська крізь Альпи
я роздираю небо на хустку і витираю свої вологі очі
о маленький світу що дихає навколо
якби тобі не довелось прокидатись під вибухи годинників
якби ти не заливав наші площі гільзами дощу
ти б мабуть помер від нудьги
як ігумен за багатотомником
роздратований пасивний індиферентний малий
будує фортецю пісочну
незабаром
впаде горіх зі сталевої гілки
незабаром
дивиться він
домівка його впаде під натиском артилерій
він ображено кличе до мати
незабаром
він виріс
на моїх очах
на пам’ять
із заходу дме
на землю твою
уві сні котра в сукенці жовтій
колоситься тихо співає
тут плями криваві місячні сльози
а там
каштан втомлено руки здіймає
шуліки їх дзьобами стрічають
із заходу дме
із попелом із димом
тіла залишаючи по собі
землю вкривати
як листя по осені
місячна пташка здійнялась
щебече
не тобі далеко
місячна пташка затихне
не відлетівши
спи
каже вечір
старші нехай піклуються
спи дитя
аби все життя пам’ятати
свист зірок опадаючих
рани землі
попід стегнами домівок
І хто ти такий
І хто ти такий
коли я тримаю тебе ось так
як мушлю оголену спустошену
у лісі молитви читав ти
стійма від мене обличчя закривши
постаттю мене від лісу закривши
аби не чути як
чайки в пошуках рибин твого тіла
зі мною перешіптуються
запах остраху знайдений
за путівником повішених поґвалтованих
молитви слова єдині з вуст твоїх кволих
вибухами землю творить
гончар майстерний
вибухами пустощі творить
в них вічно спати ми будемо
бо земля життєдайна
Ворог тобі я
поміж двох щелеп правосуддя,
та не до камрадів тушковану облизувати
а про дім згадай
камені каменя бояться
Зціди сльози із сутінкових кратерів, ворог мій
Наповни кратери світання водою
Квіти
квіти що не можуть зрости із землі
з очей твоїх проростають
і пелюстки їх
від подиху мого
опадають на зіниці
як камінці на плесо
б’ючись крилами об воду
серед квітів твоїх
час у піжмурки грається
серед квітів твоїх
небо мови навчається
і перехожі на вилицях
кличуть мене зірвати
бодай одну повітряну квітку
і вічність у стеблі розкриється
смаком терпким опівнічним
постаттю губ твоїх
що мене розглядають
квіти твої
мої руки приречені
квіти мої
з очей твоїх проростають
віднедавна
пташки очей моїх поїдають з твоїх рук слова
ти промовляєш і з вуст ллється смеркання
ми чекали його час ще не пізній
біля паркану стоячи
сивиною вкритого
попелом
вигадуючи один одному мовчання
нас сусіди з-під вікон роздивлялись
як на тіні по ночі
в оці твоєму глибоко
небо входить в океан
запах наступної зустрічі
на порусі залишається
метафорою спогад плине
ти промовляєш мені вічністю
ти промовляєш що ніччю являєшся
але поглядом неосяжна
куди неосяжніша
за темінь
