“Існує думка, що привиди бувають не лише у людей,
але і у дерев”
Дж. Гілл “Дерева-привиди”
Я боюсь весни.
Так, ви все правильно зрозуміли!
Тієї пори, коли зима сповзає, як на картинах Далі, темними струмками.
Місця, набиті снігом, чорніють. Вулиці забризкані сміттям та лайном. Небо затягує сірістю, як зір у п’яниці. Повсюди глухе каркання. Вороння зависає на електричних стовпах. Будинки оголюють сліди хвороб часу. Начебто вже тепло, але ще пробирає до кісток.
І дерева…
Вони відмирають від сну, пробуджуються. Розправляють закляклі плечі. Ледь вловимий хрускіт. Наливаються бруньками, цвітуть та рухаються. Махають своїми руками-вітами.
Вони живі! Живі!
Ні, приводу для сміху немає. Послухайте! Не те, що ростуть, живляться та помирають. Розмножуються, звичайно, не як коти в березні. Дерево дійсно живі! Живі, як люди!
І так само, як люди мстяться…
Непомітно спостерігають, терплять. Очікують вразливого моменту. Тягнуть свої гілки-кігті. Шпиці. Ножі. А потім жорстоко…
Думаєте, я несповна розуму? Так? Можете мені не вірити, але я попередив! Чуєте, по-пе-ре-див!
Говорив вам, нашіптував. Ні, лапші не навішав, не той контингент. І я – не політик перед виборами. Я просто розкажу вам все, від початку. Повідаю правду: вони – вбивці! Жорстокі виродки. Вони не мають ні крихти жалю, совісті чи співчуття. І ще – дерева не вмирають стоячи. Вони валяться із хрипким стогоном. Криком, що облітає весь ліс.
Чому? Ви ще питаєте, чому? Покидьки!
Запитайте краще Гавадзина чи Бабуїна. Ага, звичайно! Якби ж так і зразу, все було просто. Вони мертві. Лайно собаче, мертві! Розумієте? Два моїх друга дитинства склеїли уже копита, спустили дух! Пішли прахом, пропали. Через, через… Ці кляті дерева… Через те, що приїхали туди. Я би все віддав, якби ж той день можна було прожити ще раз. Прокрутити назад, як плівку старої касети “Ласковый май”. Чорт забирай! До дідька! Якби можна було…
Чому? Чому, вони покинули мене?
Залишили одного серед купи мерців. Зламаних хребтів та відірваних кінцівок. Вони нагадували новорічні іграшки на гілках, обмазаних червоною фарбою. Перекинуті догори дригом, зім’яті в м’яч, валялись авто. Рознесені будівлі. Повсюди руїна. “Американська Катя” видавалась літнім бризом.
Я – мав стати наступним. Померти. Отримати святкову акцію: гілка в кожну дірку. Найтовстішу, напевно, в сраку.
Так просто не дамся! Очікують, що збожеволію? Накладу на себе руки? Можливо, подивимось: ще хто кого пиляти буде?
Пиляти? Дійсно!
Все ж почалось із нього, з цього слова.
“Пи-ля-ти”!
Ні, не півроку назад коли мені стукнуло тридцять. Зір впав до мінімуму, скинув кілька кілограм, купив авто. Завів коханку, без задниці, але груди такі нічого. І ще кілька людських дрібниць прибавилось. Дорогий годинник, пару тисяч на рахунку. Окуляри нарешті змінив. Щастя в досягненнях. Чи не так?
Дерева. Вбивці. “Пи-ля-ти”!
Значно раніше.
Пиляли мене ще зі школи. Трохи вчителі, хоч директор: краща подруга матері, більше – дома, роботою. Особливо батько. Старий дурень: проміняв Францію на городню капусту. Господар великий, фермер. А ми з братом гнули хребет, коли інші хлопчаки скакали в річку. Піт стікав, як у загнаного коня, а десь, недалеко, всі бігали з м’ячем та розбивали коліна. Тихо покурювали за старим складом.
Не дитинство, а повна срака.
“Пи-ля-ти”!
Далі, по стандарту. Прощай школа, здраствуй розпусне життя.
Університет, гуртожиток. Гулянки до упаду. Голі, п’яні дівчата. Важкі похмільні ранки та білий брат унітаз. Проспані пари, прокурена кухня. Пусті кишені. Із голодним шлунок ситуація була не кращою. Постійний броунівський рух. Вибач розум, зустрінемось після п’ятого курсу.
З’їли? Якби ж то так!
Штампи студентського життя. Рожеві мрії сільського хлопця.
Навколо ж мене крутились лиш книжки та конспекти. Одногрупниці, лярвиські такі, обходили стороною. Я накинув окуляри на ніс. Сорочка, менш-більш, вигладжена. Брав старий, пошарпаний портфель. І вперед, із піснею.
В загальному: нічого нового – все, як в дитинстві. Срака ще більша!
Гризти граніт науки. Слухати нудні, нікому не потрібні, розповіді старих козлів. Тупе конспектування-переписування стосів літератури. Відчуваєш себе неомарксистом. Союз давно впав, а з ним і Леніна, Богу дякувати, лиш недавно скинули. Хвала святим макаронам!
Грошей вистачало до середи. Далі хоч, як ведмідь зимою, сосати палець. Приходиш, а брат запечатав каструлю з гречкою. Вари сам. Що, питаю? Каштани з парку? Із сімейку поталанило, їй Богу!
І все так по колу. Циклічність історії. Всесвіт глузував наді мною.
На курсі третьому мене те все просто скурвило.
Я – не Стьопа Джобс, університету не кинув. Просто забив великий болт. На все і всіх. Пора, щось змінювати у цьому клятому пластмасовому житті. Вийти за рамки, загубитись.
Пара, лекція, конспект. До сраки! Я – на коліна “Фінанси України”, зачитую до дірок.
“Бюжетне забезпечення культури України” – смішно!
“Проблеми і перспективи розвитку системи державних фінансів…” – ще одна дурниця, але проглянути можна.
“Використання податкових інструментів…” – цікаво, у чиїх кишенях?
Дурня, дурня, дурня! Ще одна дурня… Хтось у це все вірить?
– Ооооо, “фінансові аспекти розвитку вищої освіти у США”, – піднімаю очі на аудиторію, – … моє, поїхали.
– Мака-ри-шин! – бекання старого козла.
– Забрали в армію, – шепочу собі під ніс.
– Ві-ктор Мака-ри-шин, є?
– Повісився з нудьги, – продовжую.
– Мака-ри-шин, що не-ма?
– Є! – піднімаюсь, – присутній… і чекаю вирок Нюрнберга.
– Мака-ри-шин, за три-буну, – тягну ноги, всі навколо тикають пальцем, сволоти, – що ви мо-жете ска-зати про ні-мецьку істо-ріогра-фію часів Вееей-марської…
– Я би тобі сказав, старий хрене, що я про це думаю…
Трибуна, майже як у Раді, тільки трохи менше бовдурів. По кількості, десь з двадцять п’ять, розумні не прийшли. Ну, крім мене звичайно.
– За словами Томаса Крафта, який погоджується із Бастіаном Швайнштайгером… – легкий смішок пішов аудиторією.
– Проте, на полярних позиціях були Томас Мюллер та Мірослав Клозе, – мовчіть, не смійтесь, ідіоти…
– Особисто я, вболіваю… Еее.. – продовжую далі, – тобто, стою на позиції Луки Тоні, який…
Висновок, старого козла, тобто, викладача:
– Сту-дент чи-тав, сту-дент пере-живав, – шукає клітинку, – п’ять!
– Сту-дент, на-срав з великої гори, на тебе і твоїх німців!
Ви зрозуміли: повний склад Мюнхенської Баварії були мені в поміч. До цього слід додати підвішаний язик та трохи клепки. І найголовніше – вони мають працювати разом. Не торохкотіти дурної, яке купи не тримається. Перш ніж щось говорити, треба перевірити – чи язик підключений до мозку? Вирішувати проблеми по мірі їх поступлення.
В загальному – весело, але зовсім не смішно.
А потім, понеслась…
Журнали під партою, мозки і язик в режимі “нон-стоп” дали свої плоди. Звичайно, ще трохи удачі та брехні. Плюс, один “Старий”, який сьогодні прогорав до нитки, а завтра ухитрявся у держави брати новий кредит. Він, от ще чортяка, розкидав уламки та будував все з нуля. Рвав зубами найбільший кусок. Плював прямо в очі, хто хоч пробував загикнутись. Старому дідькові ж, за шістдесят з плюсом.
Моя срака у постійній напрузі. Вухо приросло до трубки телефону. Голова ходуном. Язик виплітає таке, що менеджерам по сусідству навіть не снилось. Обіцянки, договори, поїздки. Брехня, брехня, брехня… Коло за колом. День за днем… Цілуєш клієнта ледь не в сраку, оббираєш до нитки і посилаєш тупака під три чорти. Всім відомо – гроші не пахнуть.
Прийшов день і сипонули мої перші куски зелені. Не так і багато – тисяч чотири. Я вибіг з офісу, залетів в перший паб, замовив пива. Висушив за один забіг. Вилетів, як навіжений в центр і ледь не закричав:
– По чому Ратуша в Франківську?
Видавалось, Фортуну я вхопив за цицьки. Натуральні, Великі, Пружні. Цицьки! Вона – теж баба. Тому, її треба тримати міцно. Притиснути до стіни та розвернути задом. Вчепитись зубами та потіти… Потіти, доки ще теплий. Поки слина не потече очима, а кров ротом. Доки, обезсилений не повалишся на плечі та зрозумієш, що більше не встанеш. А по тілу бринить блаженство…
Далі скуповуєш все по трохи. Нерухомість, авто, жінок. Підсідаєш на наркотик під назвою “власність”. Золоте правило: гроші повинні робити гроші. По іншому ніяк, якщо ти не дурень.
Виcновок – я один із них. Король тупоголових. Телепень.
Просрав все! За одним заходом. Вчіться!
Квартира – чудово (місце, де забиваєш на всіх і все). Авто – прекрасно (єдина любов в цьому житті).
Коханка – класно (на перервах між роботою та сім’єю). Хоча, деколи мозок виїдає. Коли я буду? Де я є? Чому не можу прийти? І найтупіше із синонімічного ряду – чому вона підписана на телефоні – “Рецепція”? Чесно сказати: деколи і на “брєвно” перейменувати хочеться.
Дурепа почала мене, що? Правильно!
Пи-ля-ти!
Я ж не зупиняюсь на півдорозі. Біжу до цілковитого фінішу. Виграють не спринтери, а марафонці. Або ще й ті, у кого щось залізне нижче пояса. Віжки трохи попустив, перевів дух. Набрався сили і далі колотити гроші.
Крим, курва, наші так звані братчики прикрили. Падлюки, аби їм перекривало кожного разу, коли до унітазу сунуться. І припікає, як липневе сонце в Ялті.
Туристи тоді всі подуріли. Кожного третього покусав скажений собака. Рюкзаки на плечі та Карпатами. Повалили, немов араби в Мекку. Здавалось, що монголо-татари вернулись туди вдруге.
– Ось тобі і золота жила! – промелькнуло тоді осяяння. – Лови синю птицю за яйця, аміго!
І я почав – Пи-ля-ти!
Зробив, як один наш колишній президент. Скупив ділянку в лісі. Звичайно, так як він – у національному парку, не вийшло. Зараза! Менше вхопиш – швидше з’їш.
Хоча, село теж саме – Татарів. Хай благословенний буде, Гугл!
Можна покопирсатись у купці стареньких підшивок газет. Там, багатенько історій про його маленький маєток та діла, що творились. То бульдозери вночі заводяться і мотають кола. Колодязь вив вовком. Бувало, що у охоронця щебенем кидало. Він, божився бідолаха, краплі в рот не брав. Йому ж не вірили, а марно. “Юрка” ледве спинити (так тутешні жителі назвали місцевого чортика, злого духа). Яремчанський піп покропив, звели каплицю. Утихомирився.
Проблеми почались одразу.
Місцеві не хотіли найматись, а везти бригаду з міста теж не варіант. Ці тупі селюки, інакше їх не назвеш, як бачили місцину одразу на ноги, драпака. Кляті довбні. Тратив лиш на них бензин, возив у гущу. Вони бубоніли собі, тикали пальцями і розвертались.
Один старий підійшов, років під шістдесят. З добрячим черевом, великим носом та сивою шевелюрою. Підкурив та мовив:
– Агі вуйко, одигезде набуватиси не вийде.
Я закліпав очима, ні чорта не второпав.
– Не розумію Вас, – дав знак, покрутив головою, – ще раз, але нормальною мовою і помалу.
– Ади пан з міста, – зареготав старий, – адійо ніц не розуміє.
– Через слово, – перебив, рухаючи долонею, – і я з села, так як і Ви. Але не з цих місць, тому не все схоплене пережовую.
– Йо приказую: не можна пану ондика і одигезде ґаздівство тримати. Гражди не зведеш. – прикрив очі, постояв. Розмірковував щось трохи, додав. – Зле місце, місце танцю цибзеру. Ондика дерева ростив мольфар Чірко. Належать вони йому, материзнина.
– Кого? – клапав очима далі. – То моє місце, купив ось все. Маю документи, чорним по білому. Я тут господар та газда. І як ти кажеш – Гендельф в капелюсі.
– Не переч старому, – ткнув мене кулаком, поводив пальцем перед очима, – одинка утєти дерева – гріх великий. – пустив ще раз дим. – Буде колотниця –збавиш си життє, ой збавиш.
– Та не каркай мені тут, дурню ти старий. – останні слова пошепки. Перевів погляд на дерева, продовжив. – Що захочу те зрубаю, пан Бог мені те приказав. Збудую тут готель, приїжджатимуть люди…
– Жідний ти легінє, ой жідний. – плюнув і відійшов. – Не діждати тя весни, ой не діждати. Ті дерева будуть тя деревищем.
Крок за кроком, він пішов між деревами. Старий зникав з обрію. А я стояв, як вкопаний та дивився на його плечі. Наговорив мені тут всякого, чорт не розбере.
– Мольфари, материзнина. “Ондика – дівка була дика”. – як в дитистві передражнив старого. – Плювати мені на те все було, а на дерева найбільше.
Тоді, під’їхали мої танки-бульдозери. Почали валити, пи-ля-ти, розчищати. Дерева падали, як пшениця в полі. Одне за одним, під рев ржавив радянських монстрів. Часом, вітер подавав тужливі звуки.
– Цю рубати, Іванович? – ледве чув, крізь ричання бензопили, голос Петі прораба. Сорокарічного гуцула, який в дитинстві втік у місто.
– Що, не чую? – прокричав, притулюючи руку до вуха.
– Цю, питаю, – махав він рукою, тикаючи у дерево, – ва-ли-ти?
– Та заткни ти, нарешті, ту потвору, – прокричав, підійшовши ближче, – а то нічого не чути. Що ти там бурмочеш?
– Цю, малу, кидати? – показав на височезну сосну.
– Ні, телепню, дивитись. – поправив окуляри. – Залишиш, буду її на Новий Рік наряджати.
– Слухаю, шеф! – пила завила.
Я обернувся та зробив кілька кроків. Почав думати за щось своє і мене спинило. Ноги заклякли, приростали до землі. Задубів. Кров застигла у жилах. Стишила хід, замерзла.
Ні кроку вперед. Завис, як старенький комп’ютер із забитим жорстким диском. Ні кроку назад. Позаду – Москва!
– Що за чорт! – виплюнув і повернув голову назад. Спливло кілька секунд. Здавалось, планета пройшла три рази навколо орбіти.
Тіло знову почало мене слухати. Кров потекла. Повіки заворушились, а очі втупились в одну точку. Здоровезне хвойне дерево, яке гризла бензопила. Могутня сосна із вітами синього, наче іній зимою, відтінку. Гладкий, білий стовбур. Деінде, її голки набували кольору полірованої сталі.
– Відійдіть! Чуєте?!
Вона хиталась. Здавалося, ось тягнеться до мене. Лине, хоче обняти. Насправді, довбане найбільшою гілкою.
– Тікайте, вона падає! Ті-кай-те!
Наближалась. Звук металу стих. У моїх вухах почувся вий звіра.
– Бі-жіііііііть!
Я не пам’ятаю, як дерево повалилось прямо на мене. Ще секунда-дві, і темрява. Хрускіт, мов ламалась тазова кістка. Удар і…
Мене збили з ніг. Відкинули убік.
Хвойна потвора повалилась поруч. Зовсім трохи, і…
Її зпи-ля-ли!
– Іванович… Ви що, заснули? – подав мені тоді руку прораб Петя. Із його чола стікав піт, він ледве відхекувався. Сплюнув, підтяг мене вгору.
– Вас… Вас ледь… ледь не придавило, – продовжував, поклавши руки собі на коліна, – якби не от, Вітя, – тикнув на хлопця, що обтирав собі лице, а його очі світились страхом, – зробили б Вам труну з дерева, а не готель.
Спершу, я не розумів, що відбувається. Потряс головою. Сконцентрувався. Секунда-дві-три. І лиш булькнув:
– Що, ще раз? Неее зрооо-зуумів.
– До дідька, Іванович! – у мене був шок. Він глянув на секунду, зробив паузу. Зметикував. Відвів у бік машини та посадив на сидіння. Із-за тайника витягнув пляшку, напівпорожню, та налив.
– Пийте, зараз!
Ясна річ, я взяв, але не одразу. Погрів трохи в руках. Набрав повітря, подув, плюнув.
Все, за одним ковтком. Навіть не скривився. Потім, налив ще одну, а далі і собі. Підняв руку вгору із словами:
– Давайте, ще по одній. Зі мною, за компанію.
Весь світ зупинився. Я й забув, що за кермом. Що треба було ще їхати. Працювати. Скупитись на вечір. Хоча, відмовлятись від випивки теж не можна. Як мій кум повторював: гріх великий.
Відчув себе легше, спокійніше. Тоді, лиш дійшло: мене ледве не причавило на смерть.
– Все в порядку, Петя. – похлопав його по плечі. – З мене – премія. І тому теж… – показав пальцем на Віталіка.
Зробив кілька кроків до авто, обернувся. Я зрозумів все – мене врятували від вірної смерті.
– І пляшка хорошого віскі, зверху! – пауза, покрутив ключами. – Вмовив – дві, і ні чарки більше.
Лиш зараз мені видається, що то був знак. Послання із неба чи космосу. Великий Божий палець тикнув на мене, грішника, і сказав:
– Зупинись, Йоне, бо твоє зло прийшло перед лице Моє!
Слова старого діда, взагалі вилетіли із голови.
Я ж не – фанатик, не повірив. Навіть свічки не поставив. У світі багато випадковостей. Нещасних подій із летальним кінцем. Дерево промазало, ну і шляк з ним. Обтріпатись, встати. Потерти між ногами, чи все в порядку? Окуляри на носа та гребти проти течії, оминати каміння.
Далі, все закрутилось. Справи, контракти, гулянки. Будівництво йшло, кишені пустіли. Кредит – тільки не в нас в Україні, краще нирку продати. Дочекався сезону, і далі, майже лопатою, складаю на рахунок.
До тридцятки моєї і Нового року, на жаль китайського, все закінчилось. Будівництво, звичайно. Приїхав, обдивився.
– Так нічого, нівроку. – підвів висновок. – Можна і випити. Ні, треба!
Чарка за чаркою. Пляшка за пляшкою. Група за групою.
Туристи. Дзиґа закрутилась, понеслась.
Як і очікував, бізнес вдалий. Гроші капають, горілка ллється. Але…
– Не може бути так все добре! – одного разу сказав мій колега.
– Накаркав, зараза. Псячу його маму.
Не пройшло і півроку, ближче до осені, почались нарікання. Телефон розривався. Не від замовлень, скарг.
– На стіні з’явилась велика біла пляма. Холодна, мокра…
– Менше треба було тягнути за свій член вночі, – хотілось мені сказати. Натомість, з’їв м’ясистого хробака і:
– Так, все зрозумів, виправимо. – а потім далі собі під ніс. – Де ця клята прибиральниця поділась?
– Дуже ліжка риплять вночі, в сусідів…
– Завидуйте мовчки, бовдури, – у слухавку, – дерев’яні стіни, вибачте, звукоізоляція поганенька. Самі розумієте, молодь не спиться їм.
Далі плям ставало все більше. У кожній кімнаті, з’являлись і зникали. Вбачалось, стіни кровоточили. Чорною смолою.
Вночі страшенний гуркіт, стуки. Рипання, гучні звуки ламання дерева.
– Буває, погода така. – розводив руками, проводжаючи клієнтів.
– Чомусь тільки у Вас, – випалила мені одна стара, – я була у…
– Та мені до сраки, стара шльондро, де тебе чорти носили.
Погоду осінню можна було зрозуміти. Звуки, гуркіт – спишемо на студентів, п’яниць. От, пориви неіснуючого вітру в кімнатах? Із стола здувалась скатертина. Занавіски на вікнах колихались. Шухляди висувались самі, повільно. Повільно, звільнялись, один за одним готельні номера.
В один момент, хотів іти по священика. Всілося, але ненадовго.
Потік зупинився, скандали не вщухали. Чортівчина якась. Життя знову повалило до сраки. Стрімко, як погода восени.
Коли під кінець жовтня поїхали останні відвідувачі, я не витримав. Купив побільше пійла, подзвонив до всіх знайомих. Організував свято, без вагомих на те причин.
– А що, до дідька? – сказав я тоді. – Як само не йде, то пхати на сухо – без толку. Треба змочити, поїхали.
Дзвінок за дзвінком. Чарка за чаркою. Рахунок перейшов у пляшки.
– Алло Гавадзин, як ти стара шкапа? Бідуєш далі? – здорово сміятись п’яним. – Як там твоя історія “сіл Отинійського базару”? Що, не може бути… Ти в келії? Послушник?
Я нахмурився, пробував щось второпати. Зліпити все до купи.
– Скажи, що тебе кинула Мала… Ти як завжди спалив картку мобільного? Починаєш нове життя? Послушником при монастирі, чи ти здурів?
Здурів він точно. Хоча, кидатись у крайнощі була його фішка.
– Відмов чути не хочу. Збирай своє дрантя, бери білет і бігом до мене. Як куди? Місце дислокації – Татарів, готель…. Будемо лікувати твої душевні рани… І звичайно, прихопи Бабуїна, йому дзвонив. Чекаю.
Приїхали, майже всі. Хто пропустить вечірку за яку заплачено? Море випивки, осінні Карпати. Розвели посередині величезне багаття. Спершу мені показалось, що то горить одна із хатинок. Крики, верески.
Мої скромні володіння у лісі нагадувало графське гніздечко, де зібралось на бал все королівське військо. Ось ще трохи, розпочнеться вакханалія. Тіла набудуть гріховного стану, з’єднаються. І чути тільки стуки. Поодинокі, тихі стогони…
Пляшка шампанського в моїх руках. Ледве перебираю ногами. Мене кидає з боку в бік, як фантик з-під цукерки.
– Єнот, ти де? – чую позаду п’яненький голос. – Я вже тут, біжу до тебе. Аууу, де ти заховався малий пакоснику?
– Тримайте мене сто, бо одному нема що! – шепотів, молячись.
– Я тебе знайшла, – тицьнула словами прямо у вухо.
– Бійтеся Видри, – не подумавши, сказав уголос, – яка знайде тебе.
– Видра, – так я її називав, вона кликала мене – Єнотом. Дурніших розваг не придумаєш, права?
Підійшла, як дала ляща у під затильник, очі засвітились. Її рука тряслась, але удар вдався. Далі, потягла за вухо, рвучко та не відпускаючи.
– Ай, ай, ай, Вікусечко, – почав нити, присідав помалу, – болить, болить! Я нікуди не ховався, чекав на тебе.
Вона хиталась, склала руки в боки. Звузила очі, темні мішки. Різала поглядом. Знову, як стукнула.
– Єнот навіть не думав тікати?
– Та ні, чого ж це. – ще мить і я би почав хреститись.
– Єнот дивився на чужі сраки?
– Один раз.
– Що? Не чую?
– Єнот був чемний, – зробив паузу, думав відпустить, не дочекався, – ніяких чужих бабів. Навіть трошки, – підвів пальці, показував, – ось-ось стілечки.
– Ну добре, – її очі ще раз звузились, щоки надулись, – повірю на цей раз Єноту, пробачу. Пішли, – хватці, навіть під алкоголем, можна було позаздрити, – будемо випробовувати, – притисла мою голову до грудей, (повторюсь – було до чого), – Єнота на витривалість. Середньостатистичного.
І ми попетляли в номер.
Єнот мусів дряпатись на дерево. “Брєвно” – це щира правда.
Я не помітив, як кімната попливла повністю, відключився.
Того ранку, не будильник мене підірвав із сну.
Не гуркіт та безлад. Не крик моєї подружки, Видри.
А шум сосен. Дерев, які повиростали за ніч. Із-під землі, підлоги.
Пробили кілька будівель, перевернули авто. На їх вітах виднілись уламки меблів, віконні рами та шматки одягу. Напроти повисла чиясь нижня білизна, кольору крові.
Вони височіли, вив вітер. Видавалось, сосни шепчуться між собою. Перемовляються. Готуються до чогось?
Мене всього трясло. Слова не міг вимовити. Хотів, заритись в землю, сховатись. Бігти, тікати на всі сторони. Кликати на допомогу.
– Цього не може бути, я сплю, – як заїжджену пластинку, повторював тихо, – цього не може бути, я…
Коли повернув голову, відчув як холод пробігся тілом. Кінцівки німіли, підкошувались. Головою пройшов тупий біль. Перенісся шиєю до хребта, поповз черв’яком вниз. В животі занило, немов від легкого удару між ноги.
Перед очима виросла височезна сосна. Білий стовбур, синюваті віти. Подекуди, голки були кольору полірованої сталі.
Та сама, яка ледь не задавила мене. Розтоптала, як пластмасовий стакан. Падаючи, потягнула б мене за собою. Єдине радувало: дерева не потрапляють в пекло. Пекло для них тут, між людьми. Які їх пиляють, палять, вбивають.
Тоді, я ясно зрозумів. Вона, вони – прийшли помститись…
– Ти, ти це бачив, – це останні слова, які промовив Гавадзин.
Гілка вп’ялась у його тіло. Секунда інша.
Його ноги відірвались від землі. Тіло імпульсивно трясло. Зелені віти пройшли крізь легені. Дві криваві плями виросли на синій сорочці. В одну мить, його засмоктало всередину дерева.
Вітер не вщухав.
Інші дерева, мов по сигналу, прокинулись. Спрацював принцип доміно. Вони, ожили! Вони, рухаються! Вони, знищують!
Один за одним розбивались хатинки. Скло, мов від вибуху, бризкало уламками. Дахи будівель тепер були літаючими дисками фризбі.
З-під землі виривались коріння. Своїми щупальцями вони підбирали авто. Притягували до себе та душили. Зминали метал, як непотрібний лист паперу. Підкидали вгору, а потім заковтували все під землю.
– Ніі, не треба… – у білому мерседесі кричала напівоголена брюнетка.
Це було авто місцевого слуги народу. Певно, цю ципочку прихопив сюди, із собою. Розслабитись, після важкого, напруженого тижня. Я згадав: вона вчора найбільше хихотала, як навіжена.
– Нііі, не треба… – її вереск віддавав панікою.
Коріння зчавило машину, двері заклинило. Задню частина уже не було видно. Дороге авто стало для неї розкішною домовиною.
Я не зрушив з місця. Тільки рвучко дихав та дивився. Мене, мов приклеїло, чи тримали корінці. Тіло ломило.
Черга дійшла до моєї подружки
– Єнооооот, допоможи!– гострі очі Видри наповнились жахом.
Гілля знайшло її у ванній. Вдарилось об акрилову поверхню, безрезультатно. Вигинаючись змією, воно обтягло її знизу, підкинуло вгору.
– Єнооооот, єноооот! – я нічим не міг допомогти.
Мов солодку цукерку, її теж поглинула земля.
Мої очі налились слізьми. Ні не через неї. Не через справу мого життя, яка мов картковий дім, розсипалась. Покрилась пилом за кілька хвилин. Навіть не через друзів…
Найгірше було те, що я нічого не міг вдіяти.
Безсилий повалився на землю. Вирок долі було кинуто. Гральні кості покотились столом. Я чекав своєї участі. Порції помсти від дерев, які дав наказ спи-ля-ти та знищити лише півроку назад.
Інколи, розплату подають ще гарячою…
Мене знайшли на наступний день лісоруби.
Навколо пустир, нічого. Все змело, десь поділось. Без сліду зникло.
Із ним мої друзі, будівлі та краща половина життя.
Тоді, я нікому нічого не розповів. Одразу ж запроторили б до божевільні.
Хто повірить? Поліцейські? Психіатри? Сім’ї та близькі зниклих?
Білет на найближчий літак. Та хай пропаде все, горить. Гроші у банку трохи згладять моє життя. Дадуть час на роздуми, заспокоять нерви.
Зараз, я знімаю квартиру у багатоповерхівці. Меблі із пластику та металу, ніякого дерева. Навіть мертвого. Давно полірованого та полакованого. Ніякої ялинки на Різдво, вінка на дверях.
Зима добігла кінця. Вони спали, міцно.
Весна. Перші подихи тепла, змін та надій.
Тільки не для мене. Все давно вирішено. Прописано у книзі життя.
Мені знову сняться кошмари. Обривки із лісової м’ясорубки. Крики, кров. Голоси про допомогу. І найгірше…
Кожного ранку на підвіконні залишаються сліди. Соснові голки відтінку полірованої сталі. Сосни із білим стовбуром та синюватими вітами.
Настав час. Тепер, вона прийшла за мною!
