Дмитро Чередниченко: «РУХ ми привезли з Литви»

Дмитра Чередниченка добре знають у Литві, а особливо – литовці Києва. Саме з його ініціативи і за безпосередньої участі у 1990 році було створене литовське товариство ім. Майроніса. І далі щороку 16 лютого, у День незалежності Литви, у Спілці письменників традиційно проходять вечори литовської поезії, організовані Чередниченком.

Він – кавалер ордена Великого князя литовського Гедемінаса ІІІ ступеня та лауреат премії Фонду імені Тараса Шевченка (Вільнюс). А під час нещодавнього візиту до України прем’єр-міністра Литви Альгірдаса Бразаускаса йому вручили «Лицарський хрест» за заслуги перед Литвою. У нагородній книжечці стоїть порядковий номер нагороди – 0005.

— Дмитре Семеновичу, звідки таке захоплення литовською темою?

— А воно в мене було давно. У мене була мрія помандрувати Прибалтикою, і в 1970 році я потрапив до Литви. Був якраз Щедрик, усі святкували. Я тоді познайомився з багатьма литовцями, і вони мене страшенно зацікавили. Тоді ж познайомився із працівником журналу «Нямунас» Робертасом Кятуракісом. Знайомство почалося дуже цікаво. Ми сиділи в редакції «Нямунаса», коли він кинув як докір: «А ви знаєте, у вашому історичному музеї є один дуже цікавий експонат — меч литовського ката?». На що я відповів: «Я його туди не чіпляв». «Так-то воно так, але ж…». А я йому тоді сказав: «Хай там що, хай які «але ж», а ми з вами будемо дружити». А згодом після мого повернення в Україну Робертас почав слати книжки — одну, другу, потім — підручники, пізніше — словник. І так це мене захопило, що не полишає й до сьогодні.

— У вашій трилогії «Неопалима колиска» є поема про спалене литовське село Аблінга. Ви там були?

— Звичайно. Я тоді побував у всіх трьох селах, про які писав: українському, білоруському й литовському. Мене потім наші ідеологи хотіли змусити написати поему ще й про російське спалене село, але я відрізав: «Я там не був». — «Так поїдьте». — «Нема як». А Аблінга — це явище особливе. Там на місці спаленого фашистами села поставили дерев’яні пам’ятники-скульптури кожному жителеві. Ідеш — а на тебе дивляться дерев’яні очі матері, що затуляє дитину, простягаються вузлуваті руки якогось ремісника. І на кожному такому пам’ятнику — імена. Взагалі у литовців варто повчитися, як зберігати пам’ять. Там є Гора Хрестів, куди з усього світу з’їжджаються литовці, щоб поставити хрест за кожну невинно замордовану душу. І там це ніколи не перетворюється на фарс.

— Вам часто доводилося бувати в Литві?

— Майже щороку, а то й по кілька разів, особливо у 1980-х та на початку 90-х. Мене часто запрошували на їхній традиційний фестиваль «Поетична весна». До речі, в 1995 році, коли я був у Литві на фестивалі, у дворі Вільнюського університету спереду від мене сидів Бразаускас — на звичайній дерев’яній лавці з двома дівчатками. Я його сфотографував, і в мене є фото з того часу.

— На фестивалі ви читали вірші литовською чи українською?

— Українською. Але в мене є багато віршів саме про Литву. Пам’ятаю, коли у травні 1990-го ми виступали в Музеї-катедрі Святого Йонаса і я прочитав свою «Молитву в Храмі Святого Йонаса», мені влаштували скандування. Це незабутнє враження: людей — повнісінький зал, і ти стоїш, як перед цілою Литвою. І тут не можна сфальшивити.

— А вас розуміли?

— Ще й як. Може, не все розуміли словами, але серцем — безперечно. У мене був такий випадок. На одному з фестивалів до мене підсіла жіночка і щось запитала. Я почав пояснювати російською, а вона мене зупинила: «Розмовляйте українською». Я перепитую: «А ви все зрозумієте?». «А ви говоріть, мені цікаво, як звучить українська». Ця жіночка була відома литовська поетеса Біруте Балтурушайтіте, ми потім довго з нею дружили. Чудова поетеса, патріотка, дай Боже нам таких патріотів. Взагалі, у Литві було багато несподіванок. Одного разу, коли я жив у Ніді в Будинку письменників, іду вранці до моря, а мені назустріч іде якийсь незнайомий чоловік, кланяється, вітається і дякує. Потім — ще якась жінка з місцевих, потім ще. Уже коли я повернувся, то дізнався, що до Будинку творчості хтось привіз із Вільнюса «Літературознавець», де на першій сторінці був надрукований мій вірш «Не чіпайте Литву» в перекладі Міколаса Карчяускаса. Але для мене й досі лишається загадкою, звідки вони всі дізналися, що це мій вірш і хто я такий.

— А як виникла ідея литовського товариства?

— Я за той час перезнайомився з багатьма литовцями, що жили в Києві, і навесні 1990 року у дворі Музею Рильського ми зібралися і вирішили, що пора починати серйозну роботу. Мені тоді пропонували очолити товариство, але я сказав, що головою повинен бути литовець. І першим головою обрали Альфонсоса Петраускаса. А я кілька років був заступником разом із Руте Малікеніте. Серед перших наших акцій — літературні вечори у Спілці письменників. На перший зібралося стільки людей, що в залі не поміщалися — у коридорах стояли. І прапори були — і жовто-блакитний, і литовський триколірний. А в січні 1991-го, коли були пам’ятні події у Вільнюсі, ми з Петраускасом вийшли на Майдан із прапорами зібрати підписи в підтримку патріотів. І тут до нас почали підходити люди й питати, де наша скринька. Коли дізналися, що немає, за кілька хвилин принесли скриньку й почали скидати гроші. Ми потім на ці гроші накупили медикаментів, і я повіз до Литви у Саюдіс і від Народного Руху, і від простих людей цілий рюкзак бинтів, системи для переливання крові. А які записки там були, з усієї України! Це така солідарність була, така підтримка!

— Для вас Литва стала школою патріотизму?

— Не лише для мене, а й для всієї України. Коли ми з Галиною (Г. Кирпа – дружина Дмитра Чередниченка. – Авт.) улітку 1989 року були в Литві, то щотижня пересилали до України всю патріотичну пресу, перекладали, визбирували все по краплі й передавали до Києва. На цих газетах виростав Народний Рух України. Нехай це комусь видасться занадто голосно сказаним, але ми тоді привезли Рух із Литви. І створювався він багато в чому за аналогією з литовським Саюдісом. Шкода тільки, що доля в цих рухів виявилася різною. Але як на мене, нам у Литви й нині є багато чому повчитися.

Спілкувалася Наталка Позняк, 15 лютого 2006
Джерело: bezcenzury.com.ua/ua/archive/5343/society/5738.html