Не знаю, чи бував мій учитель географії Георгій Скарлато бодай раз за межами СРСР — країни, де він народився і прожив більшу частину життя. Але планету Земля він описував так яскраво, як не спромігся жоден інший його колега. Ніби марсіянин прилетів до нас у гості й захоплено розповідав про всі земні дива.
Його книжка «Цікава географія», що вперше побачила світ 1971 року, допомагала мандрувати сотням тисяч українських школярів. Звісно, мандри відбувалися віртуально, в уяві — у ті часи, коли кордони були наглухо закриті «залізною завісою» СРСР, а інтернет лише зароджувався у лабораторіях Пентагону та гаражах каліфорнійської Кремнієвої долини. Не було тоді ані журналів про подорожі — «National Geographic», «Україна Incognita», «Шкіпер», — ані сайтів туристичних фірм, ані тревел-блогів. Усе це з’явилося значно пізніше. Натомість — о, якою ж захопливою видавалася нам «Цікава географія» Георгія Скарлато!
Ця книжка кілька разів перевидавалася в УРСР, а згодом — і в незалежній Україні. То був справжній науково-популярний бестселер, який не втрачає привабливості навіть сьогодні, коли світ для нас відкритий, як ніколи раніше. Це щедро ілюстроване видання не лише популяризувало географію, а й розважало. Чого вартий хоча б розділ про робінзонаду — історії людей на безлюдних островах. Окрім фактології, «Цікава географія» приваблювала пригодницьким духом.
Моя сім’я 1973 року переїхала з халупи в центрі Києва до нової квартири на Березняках. Масштабний новий мікрорайон над Дніпром був зведений на пісках, намитих землечерпалками. Між панельними будинками на 9 і 16 поверхів тоді ще не росло жодного дерева — їх лише починали висаджувати. Наша школа № 209 стояла біля озера Тельбін. На його березі іржавіла під сонцем стара баржа. Коли я довідався, що мій клас має літеру «Є», то вельми здивувався. Бо у попередній моїй школі № 106 були лише два паралельні класи: «А» і «Б». Але в новий мікрорайон переїхало багато молодих батьків із малими дітьми. Моє покоління — це часи бебі-буму. Мабуть, останнього такого демографічного сплеску ХХ століття перед затяжною кризою, яка триває й досі.
Отже, автор бестселеру працював шкільним учителем. Я дивився з-за парти у вікно четвертого поверху — на озеро й іржаву баржу, — але не міг хоча б краєм вуха не слухати Георгія Петровича. Його розповіді про Ніагарський водоспад, Бермудський трикутник, співучі піски та летючих риб просто заворожували. Одним оком він ніби дивився кудись убік, у далечінь. Здавалося, бачив ті дивовижні краї, про які говорив. Моря й річки, гірські вершини й печери, полюси холоду та спеки пропливали за шкільним вікном, як електричка з Дарниці на Київ. І серед цього географічного розмаїття анітрохи не губилася Україна — країна, де є дива не менш захопливі, ніж десь у Перу чи на Суматрі. Наприклад, печера Оптимістична на Тернопільщині — одна з найдовших гіпсових печер світу. Або ж центр Європи — виявляється, він розташований у нас, на Закарпатті!
При цьому вчитель географії був людиною інтелігентною й делікатною. Не пам’ятаю, щоб він комусь ставив двійки: його географію ми любили й учили старанно. Але й п’ятірками Георгій Петрович не розкидався, як деякі інші вчителі, що здобували дешевий авторитет поблажливими оцінками.
Їздити до школи на Березняки йому було далеко: мешкав на Оболоні — майже на протилежному кінці столичного мегаполіса. Тоді оболонської гілки метро ще не існувало. Учитель доїжджав трамваєм до Контрактової площі, там пересідав на інший трамвай, який ішов на Дарницю. Виходив на Русанівці. Маршрутки чи автобуси тоді теж не ходили, тож від Русанівки до школи він діставався пішки. Крокував білими пісками Березняків, які ми жартома порівнювали з азійською пустелею Кара-Куми й називали «Березня-Куми». Його дорога на роботу тривала, думаю, години півтори — і так щодня.
Це ще не всі радощі учительства. У Радянському Союзі існувала жорстока практика: посилати школярів на безоплатні сільськогосподарські роботи. Майже так само, як у Китаї чи Північній Кореї. Це називалося «соціалістичним трудовим вихованням». Насправді ж було свідченням невміння комуністичної системи господарювати: радянські колгоспи не могли самотужки впоратися зі збиранням урожаю картоплі, яблук чи буряків. Тож восени в села масово відправляли студентів, школярів, науковців — усіх, кого правляча компартія могла мобілізувати на сезонну «битву за врожай».
Отже, у восьмому класі нас саджали в автобуси й везли в село вибирати картоплю за копальним комбайном, щоб далі укладати її у кагати. Зі школярами обов’язково мав бути хтось із учителів. Зрозуміло, що більшість учительського колективу становили інтелігентні жінки, яких селянська праця не надто надихала. Тому Георгію Петровичу частіше, ніж його колежанкам, доводилося їздити з нами відбувати цю трудову повинність. І поки ми трусилися автобусом польовими дорогами, він неспішно й невтомно розповідав нам про Бермудський трикутник або про статую Свободи в Нью-Йорку.
Вже стояла пізня осінь. У полі сіяла мжичка, було мокро, холодно й брудно. Учитель вибирав картоплю нарівні з нами — совість не дозволяла йому бути лише наглядачем. А потім увечері, коли ми поверталися назад голодні й замурзані, він стиха розповідав про Латинську Америку, звідки й походить оця наша триклята картопля. Думаю, що навіть заради цих коротких його розвідок-оповідок варто було їздити на ту неприємну й виснажливу примусову працю.
…Я зустрів його випадково аж років через двадцять після школи — вже у 1990-х. Він запросив мене додому, підписав котресь із радянських перевидань своєї знаменитої книжки. Я запитав, чому він не перевидає її тепер?
— Ну, як… Там багато застарілого. Чимало радянщини. Назви республік СРСР, згадки про «цілинну епопею» в Казахстані тощо, — розвів руками Георгій Петрович.
— То викресліть радянщину. Республіки виправте: Таджицьку РСР на Таджикистан — хіба це проблема? І додайте щось про інші небачені країни, — по-дитячому наївно порадив я.
Географ замислився й навіть подякував мені за пораду. Більше ми не зустрічалися. Але невдовзі я таки побачив у книгарнях його бестселер, який виходив ще кілька разів під дещо зміненими назвами: «Захоплююча географія», «Цікава планета Земля» та іншими. Дізнався я також, що вже за часів Незалежності він викладав у престижному столичному ліцеї № 77 на Печерську, на сайті якого сказано: «Георгій Петрович — улюблений учитель географії». Поза сумнівом.
Після 1991 року, коли впала «залізна завіса» і розвалився СРСР, а особливо після запровадження безвізу з Євросоюзом, ми — вже дорослі читачі «Цікавої географії» — заходилися мандрувати світом. І дехто побачив на власні очі те, про що Георгій Петрович розповідвав у своїй книжці. Наприклад, мій друг і однокласник Віктор Камінський надіслав купу світлин: ось він із сім’єю біля Ніагарського водоспаду, ось — біля статуї Свободи… І я ніби знову там побував. Хоч насправді не був ніколи.
Я бачив у житті багатьох літераторів: знаних і не дуже, авторів бестселерів і важких багатотомників. Георгій Петрович був першим живим письменником у моєму житті — і, мабуть, найменш марнославним із них. Пишучи цей спогад, я не зміг знайти про нього в інтернеті майже нічого. Лише на сайті Центральної бібліотеки для дітей імені Тараса Шевченка є невеличкий нарис Олега Біленка, де Георгія Скарлато названо «невідомою зіркою науково-популярної літератури». Автор стверджує, що географ «на багато десятиліть випередив свій час». І висловлює сподівання, що ще настане пора, коли ми по-справжньому оцінимо зроблене Георгієм Скарлато.
Можу лише приєднатися до цієї думки: справжню цінність людини зрештою визначає час. Георгій Петрович Скарлато не прагнув слави, не вмів себе рекламувати. Але завдяки йому тисячі школярів захопилися наукою, уперше захотіли побачити наш розмаїтий світ. Я шкодую лише про одне: що замало спілкувався з ним. Бо з роками дедалі краще розумієш, як багато в нашому житті важать саме такі люди.
Ігор Кручик
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Що почитати українською: великий гід українською літературою (2026)
Українська класична література: що почитати, список творів і гід для початківців
Українські книги про війну: 20 текстів, які варто прочитати
Вірші про війну, які сьогодні читають тисячі українців
Українські детективні книги: що почитати українською (великий гід 2026)
