Чоловік, який останніх два роки жив у думках і серці Іоланти, не був якимось особливим. Звичайний середньостатистичний сорокарічний чолов’яга. Так, певно, сказав би хтось сторонній, котрий уперше б його побачив. Так і вона подумала, коли познайомилася з Максимом. Але харизматичний, цього не відбереш.
Життєві перипетії й втрати за багато років важким тавром лягли на душу жінки. І впускати туди кого б то не було, вона не мала жодного наміру. Коли людина внутрішньо готова до зустрічі, то усім своїм єством повідомляє світові, що відкрита. Ця відкритість відчувається іншими і серед них з’являється той, хто готовий відповісти взаємністю. Чи готовий був Максим відповідати їй – було таємницею. Самотність і загадковість – те, що помітила в його красивих очах відразу й зрозуміла, що перед нею типовий інтроверт. Тому багатослівності й щосекундного прояву ніжних почуттів не чекала. Говорити про любов закохані інтроверти не люблять і не вміють, вони вважають за краще просто любити – мовчки. Їхнє спілкування було саме таким. Максимові незнайомка з незвичним ім’ям дуже сподобалася. Але він зайняв вичікувальну позицію – спостерігав, як вона закохується, прагне до зближення, роблячи боязкі кроки назустріч.
Йому, як і їй, боліло незагоєне минуле. Максим боявся почуттів. Бо ж думалося, що уже після пережитого, нізащо не поведеться. Але серце, мов пташина, стрепенулося. І щоразу озивалося на її голос, на її смішні смайлики в повідомленням, на її дихання. Втрачав голову від її запаху, п’янів від шовку тіла. Боявся злякати бодай чимось своє несподіване щастя. Але і показувати, наскільки вона дорога, внутрішнє “Я” не дозволяло.
Іоланта змушена була поїхати на півроку за кордон на стажування. Відпустив, навіть не спробував зупинити чи хоч заперечити. Іоланта ж розцінила його поведінку як банальну байдужість. Поїхала і сховалася за густою стіною мовчання. Півроку не відчувала того гарячого дихання на ніжній шиї, коли він цілував волосся. Думала – забудеться, минеться, бо ці почуття просто з’їдали усю. Траплялися інші чоловіки. Симпатичні, розумні (що визначальним було і у Максимові!) Але не думати про Нього не було сил. Не писала і не дзвонила. Хіба то гордість? То дурість людська! Граємося одне одним. Бавимося у потрібні-непотрібні. Робимо божевільні вчинки, щоб допекти одне одному! В очікуванні минає життя. Іоланта втомилася належати йому без нього. Прийняла пропозиція давнього залицяльника і вийшла заміж.
Максим озвався несподівано. Скупо, в своєму дусі, привітав повідомленням у мережі. Слово за слово… Дощ монотонно вистукував по підвіконні, а їй хотілося задихнутися в міцних обіймах, щоб нікуди не зникати з його дому. Спогади пахли улюбленою кавою, яку умів готувати лише він. Минулому дозволено бути вічним. Не було ні докорів совісті, ні сорому перед своїм чоловіком. Коханий, єдиний потрібний цілував її пальці, гріючи своїм диханням, а вона була щаслива.
– Якби я міг, я б ніколи не дозволяв тобі йти… – гіркота відчувалася у кожному вимовленому слові.
– І що тебе стримує? – Іоланта обвила його за шию, усім тілом притиснулася.
– Тобі час…. Бо моя дружина повернеться от-от…
То не зовні йшов дощ. То душа роздиралася навпіл, намагаючись змити усе. Занадто багато запитань, на які вона не хотіла чути відповіді. Той погляд він довго згадував. Вона одягнула пальто на голе тіло, й залишивши аромат невимовної пристрасті й печалі, пішла геть.
“То і на краще, – говорило йому його інтровертне нутро, – вона заспокоїться… і я…якось житиму”. Сповнював існування буденними дрібницями, як громовідводами, щоб не думати про Іоланту.
Чергове мовчання затягнулося на кілька місяців. А потім знову була зустріч. І знову біль, за яким мовчання. Іоланта хотіла звільнитися від нього, як від дурної шкідливої звички. Пристрасть … Запальна, як вогонь, і гаряча, як кава, що обпалювала губи. Ця пристрасть залишала свої сліди по всьому тілу і отруювала душу. Чим далі, тим сильніше відчувала залежність, в істериці била його, щоразу ідучи, проклинала той день, коли вони зустрілися, і клялася самій собі, що востаннє бачить його. Здавалося, то справді було востаннє.
Але за тиждень Максим стояв на порозі її дому.
– Що ж тобі від мене ще потрібно??? – Іоланта закрила обличчя руками, опустилася на східці й заридала. – Дай мені спокій нарешті! Це якесь божевілля!!! Відпусти мене!
– Не плач, – поцілунками збирав її сльози. – Прости…і прийми мене такого. На цей раз назавжди… бо хочу… лише одного…. Постаріти з тобою…
