Марія Гончаренко. Споглядання

***
чекаю коли
метафори і гіперболи
збурені уявою
поволі стихнуть
тоді
як на поверхні ставу
зблискує раптом короп
на папері
з’явиться слово

***
вростаю в землю
міцнію
мерехтять наді мною зірки
шелестить моє листя…
зірок у небі незміряно
як і листя мого на гіллі…
ми схожі…

***
і точаться слова між нами стиха –
що журавлі давно вже відлетіли
що у дощі ряснім все стало білим
що ми мов ті дерева постаріли
в саду забутому людьми…
і хто ж тут ми?..

«Зажеврівся ранок»

***
день у день пливу
твоєю рікою…
відпочивай Хароне
коли вичерпаю свою силу
покличу тебе на допомогу
а зараз – глянь на захід
вона
саме торкається горизонту
ниткою золотою…

***
вже нашої ріки
скелясті береги
тонкою памороззю вкрито
і довгі тіні
наших вечорів
все віддаляючись
згортають
широке полотно
у сріблі вибілених днин
і час од часу
цей сувій
зрина у хмарах
місяцем уповні

«Зима на Русанівці»

***
далекий мій
тут пада сніг
і лисенята заховалися у нору
щовечора чекаю їх
і відчуваю снігу змову…
вони живуть в оцій горі
та хуга замела сліди
ти поряд
тане моя воля
я пригортаюсь – сніг в долонях
я озираюсь – білі хмари
в полон це місто тихо взяли
і мур підняли із століть
ти поруч був
та зник умить

***
звичайно
був правий отой англієць –
життя то гра
вона для кожного скінчиться в певний час
і янгол
вправно кожному ізгорне його небо
та поки я натхненно
живу щасливою на цій землі…
химерне щось снується в голові
це винен сніг –
іскриться всюди і в мені…

Ілюстрації – Марія Гончаренко


  • UP

    Дивовижні рядки. Щиро дякую!