***
нині наш шлях — шлях Вогню
смугами
то видимий то невидимий
і переплетені вони
вузлами гордієвими
видимий — обвуглений майже мертвий
невидимий — прадідний
мощений успіхами і поразками
пройти цей шлях —
це перейти чистилище
і розв’язати вузли
обпікаючи душу і смертне тіло…
зараз
ми переходимо Пекло
і немає сильнішого поряд
***
наче олією на полотні —
зелена Дніпрова вода
при березі ледь рухома
і риба срібна зблискує мертво
між смарагдами ціанобактерій застиглих…
хто тебе Водо захистить
кожна звірина сама себе захищає
кожна травинка
ти ж не зупиняєшся ні на мить —
струмками річками морями
напуваєш кожну клітинку всього
доброго і злого
що існує під цим зоряним небом…
і зараз
оживлюєш
нашу поруйновану землю і душі людські
праведні й неправедні…
ти мудра
***
як ішов батько у засвіти
я востаннє дивилася
на його худесеньке тіло
і відкрилось мені що воно
то щільно згорнуті крила…
Преображення мить
буде з кожним із нас
знаємо це та діємо як безсмертні
бо з породи людської — ми вперті
ким станемо —
розбиратися будемо потім
а зараз — чинимо спротивментальності дикій…
у безсловесних прозорих степах
шугає вітер вогнем в сухотрав’ї
а на Дніпрі
великими островами
розростаються плавні
***
я огнисте дерево
а ти Лис огнистий
ми посланці Сонця тут на Землі
всюди — в повітрі травах у листі
наші зникомі сліди
споглядаємо — люди ці мужні
боронять землю від ворогів
ця боротьба триває
вже сотні років
і зло що зараз
шириться по землі
знищити можуть тільки вони
тільки вони…
***
іде
Птаха почорніла
полями замінованими
містами зруйнованими
селами погорілими
крилами їх торкається —
попіл сивий здіймається
маками чорними…
Місяць зелений
світить печально —
важке випробування
дано кожному з нас —
маємо витриматибо інакше
буде згорнуто Небо
і розвіє нас Час
***
немов та рибина з глибин
де завжди внутрішнє лиш світло
я розглядаюсь на цих швидких
блискітливих веселих риб
що жити можуть лише в зграї
у теплих верхніх водах
наче в раї…
я зачудовано дивлюсь
та тоскно тут мені —
там
на глибині
в неметушній самотині
яснішає і слух і зір
чіткішими стають
притлумлені думки
немов оддалені громи —
світ досконалий
недосконалі — ми
***
днина за дниною
як ті води землі
хвиля за хвилею
куди біжать?
води — до океану
і ним вони стануть…
а мої щодні
в спалахах світла й пітьми
випалюють мене у мені
як те горнятко в печі
***
я попіл часу
і його
скручує у хмари вітер
відстежує погляд бджоли
оспівує коник…
мої думки
озвучені словами
негаласливими рядками
ще непрочитані ніким
пливуть тим попелом до зір
крізь непроявленість мою
у невідому далину…
вже — осінь
***
все що ми бачимо
на небі на землі на воді
книга розгорнута —
не читаємо поспішаємо
лиш Один
каменем нерушно сидить
і кожну сторінку
у форматі 3D
на ввесь білий світ розгортає
та ж і так
ми її не читаємо
поспішаємо
гнані Часом
необрані…
***
ми проживаємо важливі життя
незалежно від того
де живемо і ким працюємо…
думаю — а ти знаєш напевне це Бодріяре —
ми фігури фантастичної нескінченної гри
де є свобода дій але й повторюваність їх
і що подібні дивно ми до мула
який приречено іде по колу
і добуває воду
без якої нема життя…
ким є ми поза грою
як вийти з неї й стати
тим самим собі ще незнайомим —
СОБОЮ…
можливо
хто зрозуміє що його життя
в цій грі
молитвою щохвилі має бути
яка невпинно розгоряється над світом
мов сонце у зеніті чи місяць повня —
її завершить
і увійде ув інший світ
незримий досі
у золотаву нескінченну Осінь
де мудрість птахом перелітним
спиняється у межичассі відпочить
від глупоти людської…
або ж
в собі відчувши нездоланну силу
вертатиме свідомо на шляхи свої
буття земного
і йому
Хто править Гру
потисне на прощання руку
і він уперше і востаннє
побачить Його тисячі обличь
пізнає серед них себе
запам’ятаєкожне втілення своє
і піде водами скипілими Дніпра
збирати попіл і відроджувать життя
і буде непомітним і самотнім
серед відроджених
і керуватиме для них вже Грою
і сотні поколінь пройдуть гурбою
аж поки серед них один
як він колись
здогадуваться стане що його життя
молитвою щохвилі має бути
тоді віддасть
уже йому кермо із рук у руки
і для нього
то вже направду закінчиться Гра
він вільним стане в нескінченнім Літі*
і підійдуть три іпостасі —
Зима повільна
радісна Весна
та Осінь млисто золота —
і поведуть туди
де сонцем сходяться
лиш на космічну мить
шляхи призначених
і тут же спалахами роз’єднають їх
на молоді планети до системи
Новий Всесвіт…
уява грає мною
щоб розпізнала я в собі
себе можливу…
* Колись давно вирізняли лише три сезонні періоди — думаю, це були весна, коли все садимо і доглядаємо, осінь — збираємо врожаї, і зима, коли земля відпочиває, разом вони становили літо (рік). Примітний опосередкований слід саме таких трьох сезонних періодів ми бачимо у збереженні в нашій мові синонімічних у множині — роки і літа, а ще — літочислення, літопис, про людину — літній, в літах…
Правда, науковці вважають, що трьома річними періодами колись були весна, літо і зима, проте, на мій погляд, це не логічно.
***
Пейзажі Роба ван Хука з Нідерландів
чудові в своїй колоритній гамі
та наївній манері живопису
картина за картиною
виписує він ідеальну країну
доглянуту людьми
але їх не малює
та і взагалі
на жодній картині
немає живої істоти
хіба що іноді чорногузи
хрестами над полями застигають у леті…
зачаклованакраїна
чи скресне колись
ця пасторальна тиша —
мож якщо Роб ван Хук намалює
бодай на одній картині
людину чи хоч би тінь її —
то прокинеться тоді
цей первісно правильний світ
з летаргійного сну і сахнеться
бо побачить що він многогрішний…
Творця світу нашого ми не бачимо
але відчуваємо Його присутність
і людину
сотворену за образом Його
яка обробляє поля
садить дерева і квіти
ми теж не бачимо…
але всюди сліди її праці
не для слави
але ж для краси і порядку…
так несподівано
і непомітно
вивищує людину
до її Творця
Rob van Hoek** з Нідерландів
а направду ж то світ многогрішний…
і як тобі Дем’яне
було носити оте прізвисько
поляками і потім своїми накинуте
МНОГОГРІШНИЙ
ти ж лише нас захищав
розумом і шаблею
від сусіди північного
та як то бути потому
зрадженим старшиною
й 14 років поспіль
по в’язницях Сибіру
і йшли за тобою всюди
два сини донька й дружина
а потім — звільненим
без права вернутися в Україну
і поставленим в Селенґіні на чолі війська
захищати від нападів монгольських племен
острог і вже підкорених Московщиною
бурятів-табангутів
і вони
складуть легенди про твою хоробрість
і пісню про сина твого Петра
який пав у бою з мунгалями…
Дем’яне
Гетьмане наш Многогрішний
і досі ми не маємо
від сусіди того спокою
і зараз
решетом огненним
просівають нас як ті зерна —
тих що зневірені та байдужі
розносить вітер світами …
і зраджує теж нас старшина
й крадеться між нами зневіра…
кажеш
до стійкості та відваги
мудрості треба великої
і тоді
подолаємо цього ворога
і пам’ять про нього
поглинуть піски
піски Часу
що й сліду не стане
та ще довго
будемо шукати своїх
і не знаходить
і рани не заживатимуть…
тобі видно усе Гетьмане…
і що я доглядаю сад
малюю козака Мамая
і пейзажі
а уночі
записую відзвук того що бачу —
в цій праці щоденній
мої Віра Любов і Надія
а гіркоту вкриє папороть цвітом
** Rob van Hoek — сучасний художник з Нідерландів, картини якого виставлені, зокрема, в UGallery, Singulart.
***
неспішно причиняю двері
за ними радість й смуток
згорнуті рулоном акварелі
і павутиння
ознакою біжучості часу
ніхто його ще досі не спинив
і я не намагаюсь…
поміж берегів
які вкриваються
то золотом то снігом
то розрив-травою
пливу-спливаю
тихою водою
***
на моїй кавовій гущі
позастигали кружляючи
дивні птахи і незнаємі звірі
колись і ми вальсували з тобою…
щоранку руханку звично роблю і
танцюю птахою полохливою
потім заварюю каву
на дві філіжанки
тонкого фарфору…
за вікном пролітають хмари
поштовими голубами…
давно нікому я не пишу листів
***
деревом розкидистим
стою заворожена
на межі між землею і небом
що тане в тумані
дивлюсь на це диво
очима старими
із молодого тіла…
зійшла ранкова зоря
густі терни обабіч шляху
стою замислена
у терновім вінку
Київ, 2026
Чільна ілюстрація: Марія Гончаренко «Весна» (2023)
