Як пишеться на карантині? Катаріна Соломун

Нові обставини, в яких ми опинилися через світову пандемію COVID-19, спричинили ґрунтовні зміни, практично незалежно від того, у якій частині Європи й світу ми живемо. Поряд з усіма звичками, які нам довелося змінити, починаючи вже з того, що (принаймні у нас у Хорватії) більше місяця перебуваємо на карантині, не маємо змоги як раніше ходити до магазинів, зустрічатися, спілкуватися за кавою на терасах кав’ярень – у звичному середземноморському дусі, гуляти, мандрувати – мусимо ще й працювати з дому.

Я цілими днями вислуховувала від своїх колег і знайомих скарги на такий спосіб роботи: не можуть нічого організувати, нічого не виходить, жіноча частина постійно нарікала, що перетворилися на домашніх затворниць… Звичайно, деякі процеси справді нелегко перебудувати. Скажімо, онлайн-навчання, що потребувало від учителів оволодіння новими технологіями, навичками віддаленого викладання та оцінювання, зважаючи на те, що дітям могли допомагати батьки чи знайомі). Багато моїх близьких і далеких родичів працюють в освіті, тож я маю інформацію про це з перших рук. Це справді можна зрозуміти. На всі ж інші скарги я тільки махала рукою і відповідала: «Та облииииште!»

Чому?

Бо робота з дому для мене давно ніяка не новина. З часу заснування свого невеликого видавництва, – а це було вже досить далекого 2005 року, – я працюю з дому. Так званий домашній офіс – моє повсякдення. Підготовка книжки не потребує якихось особливих умов, лише відповідну атмосферу, де можна спокійно працювати, ноутбук з усіма потрібними програмами, принтер, телефон… та загалом і все. Протягом кількох років, як мені здається, я досить добре змогла організувати свою домашню роботу. Працювала з ранку до полудня (приблизно як перерва на обід десь в офісі), і після обіду ще кілька годин, до шістнадцятої чи сімнадцятої. Після цього я вільна для інших справ. І так з понеділка до п’ятниці. Вихідні й свята – неробочі дні.

Щоранку, прокинувшись, я пила каву, одягалася, часом накладала макіяж. Нігті завжди нафарбовані, руки м’які й доглянуті. Здебільшого ретельно добирала взуття. Ішла до свого «офісу», працювала, спілкувалася з клієнтами й колегами телефоном чи електронною поштою. Певна річ, не можна сказати, що я постійно була сама, адже часто ходила на пошту, на зустрічі, презентації книжок тощо.

І раптом все змінилося.

Задовго до пандемії коронавірусу.

Змінилося у січні 2018 року, коли я народила сина.

Але й тут можу гордо сказати, що за винятком трьох місяців, які довелося пролежати в лікарні через ускладнення, протягом усієї вагітності працювала, аж до часу, коли мусила згідно з законодавством взяти відпустку через пологи.

Відтоді мій звичайний робочий день приблизно такий:

Прокидаюся о шостій ранку, разом з чоловіком швиденько п’ємо каву. Він працює у міському комунальному підприємстві. Піжами не перевдягаю – мені це здається гаянням часу. Працюю у кухні, бо мій колишній офіс тепер – дитяча кімната. Лише письмовий стіл і крісло нагадують, що колись я тут серйозно працювала.

Десь о восьмій тридцять прокидається син Віго. Сніданок, перевдягання, чищення зубів, і, якщо хороша погода – прогулянка. Якщо дощ або сильний вітер – молимося всім богам, щоб послали нам хорошої погоди.

Повернувшись додому, готую обід. Ось уже й перша година! Нарешті! Відпочину. Віго лягає спати. Години дві можу попрацювати. У кухні, звичайно. Попередньо помивши посуд і підлогу. Вішаю сушити випраний одяг, або збираю з балкона сухий і кидаю на купу. Якщо купа велика – стаю прасувати. Тобто жертвую дві години можливості попрацювати на те, щоб одяг був попрасований.

І вже п’ятнадцята тридцять. Як швидко пролетів час! Віго прокидається. Обідає. Там і чоловік повертається з роботи. Приймає зміну догляду за дитиною. Відсилаю їх надвір, щоб мати змогу попрацювати спокійно, без криків, стуків і гукання: «Мамооооо!» Варю каву.

Уже забула, що таке гарний одяг, доглянуті нігті, макіяж. Чим поганий спортивний костюм? Сідаю до комп’ютера. Біля мене дитяче ліжечко. Випадкова іграшка на робочому столі. І фотографія усміхненого Віга в рамочці. Усміхаюся йому у відповідь. І пишу свої підліткові романи. До 19.30.

А там знову: вечеря, читання книжечок, підготовка до сну, душ… Не можу дочекатися, коли нарешті впаду в ліжко й побажаю сама собі гарних снів.

Ще про письменницю на сайті:

Катаріна Соломун Виставлю тебе на Фейсбук! (уривок)

ЦК: «Від Землі до Місяця (і назад)»

Катаріна Соломун
Катаріна Соломун народилася 1976 року в Рієці. Вищу освіту отримала за фахом «хорватська мова й література». Після університету працювала коректором і редактором у ЗМІ та видавництвах. Як редактор опрацювала більше 100 видань у різних видавництвах. Окрім того, переклала низку творів з італійської мови, зокрема Нессії Ланіадо («Хто тебе навчив поганого?», «Мені подобається гратися з іншими дітьми», «Дитячі обмани», «Дитячі запитання»), Паоли Ді П’єтро («Як пережити школу своєї дитини»), Сабріни Рондінеллі («Ходжу, бігаю, літаю») і багатьох інших.

У Хорватії видано її збірку вінтажних кулінарних оповідань – легкі й смачні рецепти домашніх страв на тлі певних сюжетів з життя улюбленого міста, а також підліткову повість «Виставлю тебе на Фейсбук!Виставлю тебе на Фейсбук!», дуже схвально сприйняту читачами й критиками. Книжка увійшла до короткого списку конкурсу Бібліотеки Задара на найкращу книжку 2018 року, а також здобула номінацію як одна з найкращих книжок року в списку Хорватського бібліотечного товариства. Книжку перекладено англійською та українською. Готується і продовження повісті.

Живе Катаріна Соломун з чоловіком і сином у Рієці.

  • 279
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
    279
    Shares
Made by
Вебстудія створення сайтів