1
Того ранку Хана лежала й дивилася у стелю. Вже майже півгодини. Вона чула будильник, але зовсім не хотіла вставати з ліжка. Легенько дощило. Її увагу привернули краплі, що стікали вниз вікном. З самого дитинства вона любила дощ. Її не засмучувало, що через дощ не може гуляти надворі. І вдома може бути цікаво, якщо маєш достатньо книжок. І маму, яка так талановито їх читає. Так, мама шила дракона, зайця, лисицю або кота, надягала іграшку на одну руку, а другою гортала сторінки книжечки, історію з якої Хана чула вже напевно разів сто. Але це неважливо. Кожен раз був цікавий, як перший. Мамин голос, то голосніший, то тихіший, усі ті яскраві тваринки – Хані здавалося, що вона на персональній виставі у дитячому театрі. Дівчинка то весело сміялася, то ховалася за подушку, коли ставало страшно.
Але це було в інші часи, які залишилися у світі дитинства. З легкою ностальгією Хана згадала, як тоді було легко й просто: вона, мама, ляльки, книжки, скакання на ліжку, ігри в парку біля будинку, гостювання у бабусі й дідуся… Зараз, мабуть, все віддала б, щоб, як Аліса, повернутися у свою Країну чудес. Хоч ненадовго, поки минеться це…
Притулилася лобом до вікна й дивилася, як стікають краплі. Вона завжди вірила: якщо дві крапельки з’єднаються в одну, то здійсниться її бажання.
Замислена про своє бажання, одне-єдине, яке вже кілька місяців носила в собі, навіть не почула, як у кімнату зайшла мама.
– Хано! Уже сьома тридцять! Ти проспала? На восьму не встигнеш до школи!
– Привіт, мамо. Я не проспала, просто якось мені сьогодні не дуже добре… Болить шлунок і… Не знаю, кепсько почуваюся.
– Маленька, невже знову? Думаю, цього разу…
– Та ні, минеться, не хвилюйся. Ти ж знаєш, скоро кінець навчального року, купа всього… Тести, іспити, контрольні… Просто нервуюся.
Мама поцілувала її в лоба – так ніжно, як ніхто інший не вміє.
– Заварю тобі чаю. Ромашка, м’ята, ройбуш чи зелений? – запропонувала мама. Вона таки справжній терорист у питаннях здорового способу життя.
– Ромашка буде супер. Я зараз.
Мама зачинила двері. Хана знову залишилася сама зі своїми думками. І проблемами. А найбільшою проблемою була Теса Хорват.
2
Хана й Теса познайомилися, коли вступили в перший клас загальноосвітньої гімназії.
Ті перші дні – якщо зовсім точно, то саме перший день – завжди сповнені хвилювання і занепокоєння. Ось зібралися люди, з якими ти розділиш наступних чотири роки свого життя, і майже нікого ти не знаєш, не знаєш, з ким сидітимеш, які будуть вчителі, як тобі влитися в новий колектив. Нічого не знаєш.
Хана з однокласницями стояла перед кабінетом № 107, чекаючи, поки класна керівничка заведе їх у клас, познайомить між собою і розповість, яким буде наступний шкільний рік. Заледве встигла перемовитися кількома словами з іншими дівчатами. Звичайні порожні балачки, які ведуть, коли не знають, про що говорити: хто яку середню школу закінчував, кому який предмет більше подобається, які оцінки були, чи суворі будуть вчителі, і таке інше. Словом, страшенно цікаво.
І тут з’явилася вона. Довге біляве волосся, ретельно доглянуте, блакитні очі, довгі чорні вії, підфарбовані тушшю «Міс Манга», нігті з ідеальним манікюром під рожевим лаком, вузькі джинси, над колінами трішки подерті, саме так, щоб ледь-ледь було видно оксамитову шкіру, модна майка «Десігуал», а через праву руку недбало перевішена справжня жіноча сумочка. Пройшла біля них, як проходять біля збіговиська лазерів, і сперлася на стіну, зігнувши праву ногу.
Усі разом змовкли. Хлопці – їх п’ятеро – буквально пускали слину, окидаючи її поглядами. Дівчата мимоволі поглядали на свої нігті й поправляли волосся.
А вона знала, добре знала, яке справила враження. Жувала гумку, скоса поглядала на тих п’ятьох і ледь помітно посміхалася.
Одночасно з дзвінком підійшла нова класна керівничка – висока пані з короткою рудою зачіскою, хіпстерськими окулярами й великою сумкою. З приязним осміхом привіталася і завела їх у клас. Учні поспішили до парт, ніби то були рятувальні пояси під час загибелі «Титаніка».
«Чорт, – подумала Хана, – і де ж я сяду? Дикуни! Куди ви, люди? Тут нічого безплатного не дають!» Побачила вільне місце у третьому ряду, за партою біля вікна. Сіла, і тільки тоді помітила біля себе хлопця з чорними кучерями. Зачіска у стилі диско сімдесятих. Чомусь він їй нагадав розпатланого кота, якого мама колись пошила для своїх казкових вистав.
– Привіт. Я Хана.
– Марін.
І на цьому все.
– Гаразд, всі вже всілися. Хочу вас привітати з початком нового навчального року. Мене звуть Хелена Кларич, я ваш класний керівник і викладатиму хорватську мову й літературу.
Хана тим часом оглядала клас і нові обличчя. Скоро її погляд зупинився на дівчині, яка сиділа за третьою партою в середньому ряду. На вигляд була зовсім звичайна, але коли всміхналася Хані, обличчя її наче засяяло.
– Привіт! Я Ана. А ти?
– Привіт. Хана.
– Дуже приємно. Може, потім вийдемо разом?
– А зараз ми всі познайомимося, – вела далі вчителька Кларич. – Кожне з вас відрекомендується і скаже кілька слів про себе.
І так почалося «бла-бла-бла». Усі ці Іви, Тіни, Мії, Клари…
Хлопців було мало, тому Хана зразу запам’ятала їхні імена: Марін, Лука, Деніс, Іван і Віто.
Теса, звичайно, сиділа за задньою партою і хихотіла з якоюсь дівчиною.
Класна оголосила їм деякі правила гімназії: на заняття не запізнюватися, бо двері замикають рівно о 8:00, а на другу зміну – о 14:00; одягатися слід скромно, як личить в освітньому закладі – це значило, що короткі спідниці, високі підбори, надто вузькі й відкриті майки, шорти й усе подібне забороняється; батьки зобов’язані відвідувати батьківські збори; словом, майже те саме, що і в середніх класах.
Після двогодинного знайомства Хана й Ана широкими сходами пішли до виходу.
– Бувайте, дівчата, побачимося завтра! – долетів до них Тесин голос.
З хорватської переклав Володимир Криницький
Про авторку: Катаріна Соломун народилася 1976 року в Рієці. Вищу освіту отримала за фахом «хорватська мова й література». Після університету працювала коректором і редактором у ЗМІ та видавництвах. Як редактор опрацювала більше 100 видань у різних видавництвах. Окрім того, переклала низку творів з італійської мови, зокрема Нессії Ланіадо («Хто тебе навчив поганого?», «Мені подобається гратися з іншими дітьми», «Дитячі обмани», «Дитячі запитання»), Паоли Ді П’єтро («Як пережити школу своєї дитини»), Сабріни Рондінеллі («Ходжу, бігаю, літаю») і багатьох інших.
У Хорватії видано її збірку вінтажних кулінарних оповідань – легкі й смачні рецепти домашніх страв на тлі певних сюжетів з життя улюбленого міста. Далі вийшов роман «Виставлю тебе на Фейсбук!», дуже схвально сприйнятий читачами й критикою. Роман увійшов у короткий список конкурсу Бібліотеки Задара на найкращу книжку 2018 року, а також здобув номінацію як одна з найкращих книжок минулого року в списку Хорватського товариства письменників. Книжку перекладено англійською.
На наступний рік заплановано видання роману «Від Землі до Місяця (і назад)», а також готується до друку продовження роману «Виставлю тебе на Фейсбук!»
Живе з чоловіком і сином у Рієці.
