***
раніше
чиюсь жаліючи душу
проказувала обережно –
не зовсім так
не зовсім те…
я перестала гратися словами
ці люди постаріли та не помудріли
і коли бува шукають
моєї підтримки чи виправдань
відповідаю що думаю
і буває боляче
проте
крізь хаос руйнування
помічаю ознаки нового порядку
вони відкриються всім
тільки кожному в його час
а зараз настав саме мій…
так не усі одразу
достигають плоди у земних садах
ми ж плоди Його саду…
***
сяду до столу
складу навпіл папір
зашифрую на ньому
свої химерні думки…
ще кілька рухів
і папір стане птахом
готовим до злету
***
в Голосієві на узліссі
звірі невидимі в золотому листі
в мене вдивляються…
їх упізнала й усе згадала
тут я промчала на гнідому баскому коні –
волосся звивалося між стрілами по спині
від жаху північного ми втікали
ви листям наші сліди маскували…
десь у століттях давно це було
стерті ознаки і часу того…
зараз
сива звичайна спокійно іду
та ви пробудили прапам’ять мою
і я відчула в повітрі знов ту біду…
***
я стишена в собі
як ця трава
і тінь моя на ній
і моїх днів
предовга череда
зникають в далині
та їх вертає пам’ять
як та низівка*
що з лиману
все котить хвилі
у Дніпрове гирло…
***
треба бути океаном
щоби породити цунамі
треба постраждати як Фукусіма
і про тебе говоритиме світ
або ж стати священною Фудзі
й спокійно дивитись на все…
вітер скручує стовпами куряву
вона пада поволі на землю
на цю терпеливу мовчазну землю…
***
я не прошу прийти
бож знаю – Ти всюди
і не прошу допомоги-
відчуваю її щомиті
не прошу – зглянься
вірю – Ти справедливий
і наші страждання – милість Твоя
незбагненна…
не шукаю кращої землі
я вкорінилась тут
як це дерево
ця трава
***
знайомі та незнайомі
ми наповнювали працею день
під вечір
стомлений перевантажений
він розчинився в ночі…
вона всіх нас розвіяла снами
а на ранок
згорнула кожного мов те зерня
і знову доручила дню…
як терпливо вирощують нас
***
словам тісно в мені
та скупо пишу на папері
залишаю місце
словам немовленим…
їх прочитають уважні
*низівка – місцева назва низового вітру
Малюнок Марії Гончаренко
