Зоран Жмирич. Пацієнт з 19-ї палати (уривок)

Я ішов на війну, щоб захищати свою землю, вони йшли на війну, щоб убивати людей. Я пішов як захисник, вони – як злочинці.

Проблема в тому, що й вони зараз називають себе захисниками, і люди думають, що ми однакові. Але ми не однакові, і не можемо бути однакові. Тому я і тікаю щодуху звідусіль, де тільки почую про них. Я перед війною жив у мирі, вони ж у мирний час носили в собі війну. Носили й плекали її. Це звучить майже поетично, але я не можу цього пояснити інакше. Повір, я був там і бачив. Вони ледве дочекалися хаосу. Мені війна прогриміла, а вони її прагнули. Бігли їй назустріч з більшою охотою, ніж я біг у магазин по новий альбом «Sisters of Mercy».

Так, якщо поглянути на нас збоку – важко побачити різницю. Ми однаково деформовані й глизяві. Наші душі смердять гнійними ранами й смаленим м’ясом. Під нігтями носимо гар спалених сіл, якого нічим не можна відмити. Війна зробила з мене те, чим я став. Але вони були такі й до війни. Ось про що я. Тому їм не було важко вбивати. Але навіть зараз, після всього, через стільки років, ми бачимо все по-різному: вони пишаються собою, а я сам собі бридкий. Завжди було так: той, кому мало б бути соромно, не розуміє, чому тобі соромно через нього.

Так, я вбивав. Мене кинули у полум’я, і я мав щось робити. І робив. Мені здавалося, що так правильно. Уяви, що тебе хтось привіз машиною на переповнене автомобілями швидкісне шосе й викинув посеред дороги. Машини летять повз тебе, а тобі нема куди ступити. Таке не трапляється щодня, правда? Але, чорт забирай, це не означає, що ти мусиш лягти на дорогу й чекати, поки тебе хтось задавить. Що ти зробив би? Діяв би, ось що. Став би, роззирнувся навколо себе. Ухилився б від першої машини. Дочекався б, коли пролетить кілька машин. І ступив кулька кроків уперед. Потім знову зачекав би. Кілька повільних кроків, кілька швидких. Ти діяв би! Дідько, мені ж було дев’ятнадцять років, а мене привезли й викинули посеред пекла! Я не знав, як військові штани розстебнути! То що мені лишалося робити? Кинути автомат і бігти на мінне поле? Кричати: «Чи є з вашого боку хтось, хто слухає “Sisters of Mercy”?»

Почалося все спонтанно. Коли ти опинишся у відкритому морі, і маєш з собою рятувальний засіб, що зробиш? Скористаєшся ним. Хай це буде навіть дитяче надувне гумове коло з головою динозавра спереду. А може навіть і не коло, а просто надутий балон у вигляді дупи. Неважливо. Він тут і ти за нього тримаєшся. Напевно ж ти не розмірковуватимеш: «Та до біса, в мене такий дурний вигляд з цією пляжною іграшкою!» Ти тонеш, і нічого іншого не маєш. От і я не думав, чи дурнуватий вигляд маю з автоматом у руках. Я діяв. Стріляв. Вони падали. Я вбивав. Мусив.

Те інше… воно прийшло пізніше. Та мить, коли я свідомо переступив лінію, за якою більше не був людиною, а тим, чим вони були завжди. Але до того часу – sorry, ніколи я не співав гімнів убивству. Ніколи! У собі співав пісні «Sisters of Mercy». Співав, щоб заспокоїтися, щоб відігнати страх. А пізніше… Пізніше вже співав їх, як мантру. На щастя, щоб вижити.

Це було єдине, у що я вірив. Якщо хочу зберегти життя, мушу поміняти його на якомога більше життів з того боку. Коли я це зрозумів – почалося. Я цього не вибирав, як і не вибирав іти на війну. Для мене це вибрали інші. Як вибрали за мене більшість всього в моєму житті. Мама мені вибрала ім’я Ваня, хоча батько хотів назвати мене Гораном. Вибрала для мене церковну школу, хоча я хотів у скаути. Вибрала мені фарби й пензель, а я хотів гітару. Купила мені тенісну ракетку, незважаючи на те, що я хотів футбольний м’яч. І прізвища я не вибирав. За батьком я Ковачевич. Він мені вибрав уроки італійської – а я ж хотів у музичну школу. Він мені вибрав готовальню, а я хотів програвач. Записав мене у суднобудівний технікум, хоча я хотів у будівельний. У буд технікум вступали всі, хто слухав «Sisters»…

Усеньке життя за мене щось вибирали й щось мені накидали. Так я став нагромадженням чужих очікувань. А як що моїх очікувань? Якщо розібратися, єдине, що я сам для себе вибрав – вижити. Цього я сам собі побажав на дев’ятнадцятий день народження, і врешті почав вірити, що це можливо. До цього єдине, у що я вірив, були люди. Але коли я зрозумів, що я сам вже не людина – більше не мав у що вірити.

Чи віриш ти в щось, лікарю? У свій розум? У свій докторський ступінь? Чи віриш ти, що зможеш збагнути, чому людина, схожа на мене, чинить таке? Сидиш тут, дивишся на мене… цим поглядом… Що? Гидуєш? Ледь стримуєшся, аби не виблювати, але терпиш. Вдавано спокійний. Цікавість сильніша за щирість, еге ж? Молодець. Але ще побачимо. Може, під кінець мене зневажатимеш. Але запам’ятай, що я тобі скажу: ніхто не має на це права. Засуджувати мене можу лише я сам. Ти гадки не маєш, на чому ґрунтувалися мої рішення. Ніхто цього не знає. Тепер уже навіть я.

З хорватської переклав Володимир Криницький

Про автора:

Зоран Жмирич – прозаїк, поет, член Хорватського товариства письменників, засновник і тривалий час головред першого в країні геймерського порталу. Брав участь у війні за Незалежність Хорватії, з того часу належить до яскравих представників антивоєнного напрямку в сучасній хорватській літературі. Автор роману “Блокбастер”, який невдовзі побачить світ в українському перекладі.

Зоран Жмирич. Спалене село мовчить

Зоран Жмирич. Їм хоча б не до тебе

Зоран Жмирич. Продав “калашникова”…

Зоран Жмирич: Не хочу бути частиною схеми