***
на себе Світ дивиться
моїми очима
і Він собі подобається –
недомовлений
болісний і жаданий
відображений словом
очима Галини –
прозираючи крізь глину
набуває несподівано тіло
що з’являється непорочно
під руками її мовчазними
і Він замилуваний з того
Івановими очима
очима сучасних пустельників
які вивчають світ у собі
й видіння за видіннями
з’являються на його полотнах…
Світ хитро мружиться –
і таким Він собі подобається
очима дітлахів
допитливими і довірливими
щасливий
Він захоплено сміється
разом із ними…
та зараз тут лихо –
війна
руйнується світ наш людський довкола
сили нерівні
Прабоги мої
кличу вас зі Сварожого Кола
візьміться за зброю разом із нами
земля і вода горять під ногами
зі смертю танчимо ми
благаю
станьте на мить цю людьми
три місяці й сонце між нами в полі
п’ємо невідворотній наш трунок долі…
танчимо
танчим зі смертю ми
за життя на Землі…
***
діди мої
я вас не знаю
не бачила ніколи
розминулися
у жнива чорні
а то була б у мене скриня
зроблена і розписана вами
і складала б туди я хустини
куплені моїми бабами
а ще виткані ними
плахти і рушники
вишиті низинкою сорочки…
вас в тому часі не стало
молоху жертв усе було мало
те саме і зараз в наші часи
Боже в біді цій нас сохрани…
мої тихі діди і довгокосі баби
ви ними так і не стали…
непокаране зло
через роки
знову полює
і вже за нами
***
я ніколи не бачила своїх баб
вони перестали старіти у тридцять третьому
задовго до мого народження
уявляю їх –
горді красиві з тугими косами
мовчазні та голосисті у співах…
спадає вечір
вже осіла пилюка
за табунами чередою отарами
сонце мружиться за деревами
Великим Оком…
попід лісою
ближче до хвірток
вичовгані до лиску лавки
на одній з них найдовшій жінки
вони вже попорали худобу
і повечеряли всією родиною
у подолі руки спокійні потомлені
ось одна зачинає пісню
за хвилю її підхоплюють інші
й стелеться у надвечір’я
звукове полотно
з Бардина на Хутір
з Хутора на Хвастів…
неподалік сидять навпочіпки чоловіки
(і яка ж то мудра цілюща поза)
й підтягують тенорами та басами…
таких міцних і спокійних дядьків
я більше не бачила…
і котиться багатоголосся
матіоловими пахощами
зблискують золотом
в останніх променях сонця
баня і маківки храму Вознесіння*
згусає цинамонове повітря
до чорно-синього
голоснішає кумкання на Калюжному
розливається сонна темрява
і всі розходяться по хатах…
якийсь час іще спалахують над селом
магнетичні хвилі пісень
проникаючи в кожну душу
пробуджуючи в них
хтонічну силу землі
незбориму
ні голодоморами
ні війнами –
вічну
* Дерев’яна церква Вознесіння Господнього, пам’ятка архітектури др. пол. 19 ст. в с. Лук’янівці Броварського району Київської області, знищена пострілами з танка російськими окупантами 24.03.2022 р. о 4 годині ранку під час їхнього відступу із села.
***
По радіо читався вірш, в якому Україна називалась мачухою… таке
порівняння звучить не вперше… дивне мислення… повномасштабна війна йде
другий, а, власне, десятий рік…
прощаєш їх –
доспілих та недозрілих душею –
вони кривдять Тебе –
з ефірів і шпальт
вимогливо закликають
перестати їм бути мачухою
екзальтовано так патетично…
а Ти – кожна матір так буде чинити –
молишся за них
сподіваєшся –
помудрішають діти
***
веселкою ночі Чумацький Шлях
над нашими бідами війнами ураганами
і навіть якщо
гори зрушать із місця
води вийдуть на сушу
і людям не стане притулку
і вигорять ліси
і все стане пустелею
і ріки стануть червоними
і перестане родити земля
і плодитися всяка звірина
і жодна людина
не матиме на чолі печатки Божої
то і тоді
мерехтітиме над землею
веселкою ночі Чумацький Шлях
***
дорогами
широкими і малими
битими ногами пращурів
залитими асфальтами зараз
наша земля встелена…
безліч перехресть
закодованих послань пращурів…
вони всюди –
на трипільських глечиках
на вишиванках і писанках
на короваях і кахлях
у будові давніх церков і новітніх
у тінях дерев
у перетинах сучасних магістралей
що як сонячні мега-хрести
у 3D виконанні –
видимі всім
та
по землі
босими майже не ходимо
її не відчуваємо
голосу її не чуємо
руйнуємо її
війнами і глупством…
хрестами встелена земля
наче вишита
***
почуй голос мого плачу
тяжко синів на війну виряджати
ми її не починали
та нам призначено
чужого засіву колосся
вижати і столочити
на порох гіркий
й розвіять за вітром
і пам’ятати
завжди пам’ятати
цей врожай чужого засіву
***
пробуджуються Флеґрейські Поля
накопичують силу
і лавою з підземних артерій
через Ворота Пекла
можуть затопити Неаполь
і тоді буде випалена земля…
друга Гігантомахія
та ні
нема серед нас вже гігантів
і богам на чолі з хитрим Зевсом
нема з ким боротись…
та все ж наслав Тьму
що всіх нас оповила одразу
і рослину* що силу давала знеславив
і Гея-земля од нас одвернулась
виснажена нами
опіки пісками прикрила
здиблені гори лісами затулила…
змізерніли ми…
кожен має свої флеґрейські поля
проте
за їх спокій відповідаємо разом –
і ти
і я
*Амброзія – у грецькій міфології – їжа богів, що давала їм вічну молодість і безсмертя.
***
сьогодні
зійде уповні великий рожевий місяць
і підійде щонайближче до Землі
сьогодні
зацвітуть на луках індіанських дикі флокси
а тут
у новітньому колізеї зійдуться двоє –
чи то сучасні гладіатори чи то джедаї
і зброєю їм буде слово
вірніше – слова
мудрі та брехливі
обачливі й сміливі
що попелітимуть на льоту…
не знаю
чи будуть вони після цього друзями
чи залишаться ворогами…
через той попіл
місяць стане червоним
а я подумаю
то він розчервонівся
бо вперше розгублений…
***
хто ледь торкається вод і землі
пронизує простір й ні звуку –
ось спружинились трави
форму змінили хмари
ледь видима хвиля
ковзнула і зникла
з поверхні Дніпра
я тишею сповнена
коник лапками слухає світ
чи то наукова вигадка міт…
у всьому бачу Твої сліди
в повітрі й на теплій оцій землі –
чому не захистив її
страшні зерна засіяні у ріллі
чому дозволив статися цій війні…
кажеш – вселенський смисл є в такій борні
й все переміниться коли переможемо ми…
невже Твоїй досконалій системі Буття
потрібні наші страждання
і ця гіркота…
***
над Ґранд-Каньйоном
з чорної ріллі неба
огненні дерева ростуть
вгризаються в землю…
це попередження нам
чи вже покарання
ми зраджуємо самі себе –
то голову в пісок ховаємо
то дивимось і не бачимо
слухаємо та не чуємо
або і бачимо і чуємо
і мовчимо
так зручно…
бо ж поки
палає далеко
десь на краю галактики
то можна щось і не чути
не бачити не відчувати
аж поки
не здригнеться Світ
і смертний страх
як ці блискавки
що зараз над Ґранд-Каньйоном
не прониже нас
аби ж не пізно було –
земля перепоєна кров’ю…
***
страждання – то води які спливають…
хто сказав що живемо тут для щастя
а може і так – страждання то щастя
в них гартується наша душа
і дано нам усе в науку –
земля і води
птаство небесне
хмари й вітри що їх випасають
різні нації та держави…
довірливі ми і терплячі
незчулися й знов боротьба
втрати і невигойні рани
не відступаємо
мусимо перемогти
бо інакше заволодіють нами
нелюди рабської крови і хами
***
бачу
як збираються і відлітають птахи
як опадає мовчазно листя
знаю
птахи повернуться
і нове листя буде
та не знаю –
наші думки щезають без сліду
чи десь дозрівають
набираються сили
і тоді стають
музикою
чиїмсь віршем картиною…
світлими мають бути думки
***
«Горе землі та морю, до нас бо диявол зійшов,
маючи лютість велику,
знаючи, що короткий час має.»
Об’явлення Св. Івана Богослова, 12.12
спалені будуть міста і села
почорніє земля від крові
солоним стане Дніпро
та встоїть
по обидва береги ріки
Дерево Життя
встоїть
після важкої битви
Добра зі Злом
що вгорталося в різні одежі
і довгий час непримітно
плекало у людях
пожадливість заздрість і злобу
а коли стало їх легіон
вони зажадали крові
і впало випробування на ввесь світ
і настала година втручання Його
і обрав помічниками собі нарід
працьовитий незлобивий та приспаний
але світлий – тих що з ангельського роду
тільки вони
про себе цього не знають…
Він зміцнить їх Своєю силою
укріпить вірою їхні серця
і вони переможуть –
великими втратами їм це обійдеться
і плакатимуть вони
за рідними і за друзями
за побратимами і незнайомими
за спаленими містами і селами
що миром усім відбудовані будуть
і не буде полеглим смерті
вони перейдуть у вічне життя
у «живому небі»*
й минеться темрява
і оновиться рід людський…
і не матиме Він більшої радості
за ту що люди живуть у правді
й чи не вперше від закладин світу
відпочине у тілі Людини
серед обраного Ним народу
на берегах ріки
де вода ясна мов кришталь…
та спочатку буде битва
і солоними стануть
Дніпро
і всі ріки і річечки
що в нього впадають
всі озера струмки і підземні води
нашої землі –
поля Всесвітньої Січі
Добра зі Злом
і перемога Добра буде гіркою
та сплине час
нова радість стане
і неосяжною вона буде
* Так означив небо Микола Руденко у книзі «Гносис і сучасність. (Архітектура Всесвіту)». – 2001.
***
вовчицею вию у почорнілий степ
шматує повітря убивчий реп
смертоносних бомб і снарядів свист…
ковтає вітер попіл спалених міст…
хмари людей зірваним листом
котяться у невідомість імлисту…
“Хто ми звідки, куди йдемо”
услід за Ґоґеном не запитаю –
знаю
ми посіяні тут і дуже давно
від початку світів
рід наш у праці зміцнів
та м’якосердні – зло прощаємо всім…
Ти кажеш – у всьому є міра
мабуть так
та яка ж до ворога може бути довіра
він зазіхає на землі й історію нашу
світ його називає коротко – раша…
для чого сусідом нам дав бузувіра
краще б оселив біля нас
лютого звіра…
пересели їх
на віддалену незаселену планету
щоб не було там ні радіо ні інтернету
щоби важкою працею хліб собі мали…
не жалій їх Боже
бо ген убивць
і в десятому поколінні
відродитися може…
вовчицею вию –
наша земля
маками повесні поміж мінами заросла
***
і гілля дерев стало колючим дротом –
на землі нашій все чинить спротив
з нами разом…
коли переможемо – заквітнуть сади
і мавки гойдатимуться на гіллі
дикі бджоли і свійські
запилять наші сади і городину
і риби наповнять наші ріки річечки і озера
і діти голосніше птахів щебетатимуть
а на осонні літні люди мироточимуть спокій
і тоді
я вперше за ці роки заплачу
за всіма хто поліг
хто не вийшов з полону
кого шукаємо досі серед живих і мертвих
хто загубився у світах і став перекотиполем
хто наповнив ріки небесні невгасимим болем
і будуть гіркими сльози
гіркими і вдячними…
та зараз
не плачу
і стогону мого не чути
триває війна ця віки
і кров пролита благає –
маєте перемогти…
на Майдані сьогодні тиша
вітер
море прапорів і штандартів
колише
над портретами загиблих
у цій одвічній війні
стогнуть земля і повітря…
маємо
маємо перемогти
***
знаю
ми лише люди
пил розумний
знаряддя в Твоїх руках
тому наділив сміливістю нас
дав терпіння
і прискорив удосконалення
роду людського…
коли УСЕ задумане Тобою здійсниться
чи вийдемо з кола перевтілень
чи не преображені
кружлятимем знову
замкненим Колом Самсари…
***
стіл мій – старенький з вицвілими плямами
та коли сідаю за нього
і розкладаю свої папери
плями стають островами
і зблискує поверхня стола водами світу
з привітними русалками і русалами
рибами дивовижними…
і повнюся надхненням
цією силою таємничою
і форматується світ мій нею
незвичною…
***
тітці Парасці
згадую –
закінчується літо
скоро почнеться школа
повертаюсь додому
дорога від вас довга
спочатку пішки битим шляхом
потім автобусом і потягом
пам’ятаю
ви дивитеся мені услід
я весь час оглядаюся
віддалені
ви стали схожі
на скам’янілих нерушних баб…
вони і зараз по наших степах
тільки в чорному –
знову війна
***
вирує вітер у летючім листі
і я відчулась звільненим таким листком
сама від себе…
думки пливуть як тони хмар у небі
нікому в світі не підлеглі
хіба що вітру…
а може
у вимірі якомусь кращім
мої думки у небі яснім
легкими хмарами пливуть
і я усміхнена вдивляюся в той світ
та плачу
бо тиснуть серце й там
криваві чорні дні сьогодні…
***
восени дерева стають крилатими
міцне коріння тримає їх
за птахами вони відлітають листям
і я між ними деревом нерушним
вкорінена в своїй землі
повільно відлітаю хвилями років
Київ, 2012–2024
Чільне зображення: Марія Гончаренко, 2024 (живопис мокрою вовною).
