Anatoliy Anatoliy • Там де солдатські сліди

* * *
Лови прозорий вітер і лети
у блюзове відлуння стоголосе.
Зима тепер іде рудоволоса,
крокує без призначення, мети,

багряна, незахищена, сама.
Ширяй над нею, лютий дикий звіре,
розплескуй на степи звірячу віру
у те, що все стається недарма.

Лети, мов привид памʼяті, мов сніг,
немов захрипла пісня Тома Вейтса,
щоразу виривай із м’ясом серце
і роздавай шматочками для всіх.

Щоб памʼятали: ти жорстокий звір
ні спокою, ані жалю не маєш,
співаєш так, що майже помираєш,
щезаючи в пустотах чорних дір,

де ця війна, здається, не війна,
де бог з тобою разом помирає,
де гріх легкий, що ніби і немає,
вина твоя вже зовсім не вина.

 

* * *
Ти далеко, ти надто далеко
за молочними снами світанку,
де безсмертні обпалюють глеки,
ну а смертні з них пʼють до останку,
до своїх позаземних країв
і слів.

А слова заплітаються в зиму
у холодні примари з чекання,
з неосяжності, доторку, рими,
поцілунку, молекул, кохання,
з віщуванням похмурих небес
і без.

Безоглядна потуга уперта,
що на крилах розносять лелеки
у розтерзаний лютий четвертий.
Ти далеко, ти надто далеко,
тільки вірші лягають до ніг,
мов сніг.

Ці сніги йдуть зневажливо тихо,
ноти вітру високо і низько
пророкують то щастя, то лихо.
Я вже близько, кохана, я близько,
бачиш: сяйво, як божий огонь,
з долонь…

 

 

* * *
Сни, моя доле, бувають малими й безмежними,
темними, світлими й тими, що пахнуть корицею,
ніжними, гострими, сонячними і бентежними,
наче гніздо над поламаною черепицею.

Сни, моя люба, приходять завжди без запрошення,
без попереднього стуку, дзвінка про домовленість.
Ти не шукай в них пророцтв, одкровення та прощення
і передбачень про старість, а надто про молодість.

Сни, моя пташко, як бесіда тиха на сповіді, –
там розумієш, що віра живе зі зневірою,
де журавлиці чекають на синьому овиді
сивих своїх журавлів із далекого вирію.

Сни не говорять нічого ні співом, ні притчами,
їх буде безліч іще, поки небо розколоте.
Сни, моя мила, з’являються завжди у відчаї.
Спи, неозора, знайди там мене, моє золото…

2022.

 

* * *
Пливе срібний човен в імлу очерету,
у вири облудні липкої води.
Осяйне свічадо, лаковані нетрі,
абетки готичної темні сліди.

Човенцем веслують утомлені руки
русалки блідої в сорочці старій.
Смеркання панує – і жодного звуку,
лиш тихе сичання плазуючих змій.

Пливе срібний човен від букви до знака,
русалка шепоче, складає слова:
«Готуйся до пекла, вже час, зарізяко,
оце твоє серце, оце голова,

оце твої помисли чорні та хижі,
оце твоя спрага з чадної пітьми,
з болота чортячого, вогкої хижі,
холодного жаху твоєї зими,

тут біси твої – і тутешні, й заїжджі,
а це твоя смерть зачаїлась, дивись», –
ворожить русалка над дошкою віджа,
яку потерчата зробили колись,

виловлює зорі, сплітає тенета,
виводить із помсти слова коляди…
Пливе срібний човен в імлу, в очерета,
лишає порізи на тілі води.

 

* * *
Не сказано, а отже, не було,
не сталося нічого і ніколи.
Слова шепоче полинове поле,
словами наливається стебло

п’янкої ружі з колючками фраз,
присипаної снігом білих речень.
І ні палких обітниць, ані зречень,
війни немає і немає нас

на цій війні, де безсловесно, глухо,
не писано начорно до країв
ні Богом милосердним, ані Духом

у Книгу зі спокути і гріхів,
знамень, що відлітають до мерців.
Тож слухай…

2023.

 

 

* * *
За секунду до крайнього видиху
під важкою, в’язкою глиною
після чорного, наглого вибуху
я побачив себе дитиною.

Я побачив себе усміхненим,
одночасно сумним і радісним,
із життям, як в кіно, сповільненим,
і захищеним, і беззахисним.

Що дрімаю від колисаночки,
що милуюся небом зоряним,
що обожнюю мчати саночки
на засніженім полі зоранім,

що не вмію слухати постріли,
що не вчуся бачити спалахи,
що боюся усього гострого,
що бриджуся гидотних запахів,

що не мушу вдягати броніки,
що не їжджу брудними танками,
що не сняться ламані соняхи
за простріленими фіранками,

що пливу крізь фонтани вибухів
закривавленою рибиною,
що за хвилю до свого видиху
захотілося бути дитиною…

 

* * *
Поголившись рано у четвер,
Бог зітхнув сутужно і помер,
не лишивши по собі нічого:
ні старих зачитаних учень,
ні псалмів осяйних, ні пісень,
ні дороговказу хоч якого.

Світ зламався. Стогне у вогні,
сплуталися сутінки та дні,
заплелися небо із землею.
Лава переповнила поля,
від німого тилу й до нуля
змила сподівання течією.

Світ порвався на вузькі стрічки,
ані молитви, ані свічки
у покутті не приносять втіхи.
Хаос закривавленим ножем
розриває душу і дощем
падає з поламаної стріхи.

Ми самі. Ми лагодимо світ,
мастимо завіси у воріт,
щоб не скреготали нам пророчо,
коли йде добірний урожай
чи у пекло, чи, можливо, в рай,
чи до світла, чи у темінь ночі.

Ми гуляєм посеред кісток,
граємо, співаємо хардрок,
бенкетуєм, як святі на святі…
Поголившись рано, Бог помер.
Тільки ми зосталися. Тепер
світ боги латають бородаті.

 

* * *
– Що, моя пташко, зима?
– Зима.
– Є де сховатись, нема?
– Нема.
– Є де зігрітись, чи зась?
– Та зась.
– Хоч кожушина якась?
– Якась…
– Що видно, пташко, шляхи?
– Шляхи.
– Що за шляхами, страхи?
– Страхи.
– Що за страхами, міста?
– Міста.
– Що у містах, суєта?
– Пуста.
– А над степами псалми?
– Псалми.
– А з териконів дими?
– Дими.
– А за димами орда?
– Орда.
– А за ордою біда?
– Біда.
– Чуєш-но, пташко, лети.
– Куди?
– Там де солдатські сліди.
– Сліди?
– Йдуть аж за небо, за край.
– За край?
– Там буде тепло.
– Там рай?
– Там рай…

2021.

Made by
Вебстудія створення сайтів