Інна Майданська • Поезії

* * *

В саду моїм після дощу
прозоро так і світло,
у травах сріберних бреду,
біду, як стежку, перейду,
всміхаючись привітно
дарункам бурі й вітру.

 

Вівтар Повертання

Муку спиваю, вбираю красу.
Недовідомі дороги, туманні.
Що я, знесилена, принесу
в ту далину, на Вівтар Повертання?

Передчувала солону росу
за прозорою гранню тонкою,
не осягнула глибинну суть,
хоч і не була сліпою.

Виходу іншого звідси нема,
час минає й година не рання,
світиться, схований у туман,
як неминучість, Вівтар Повертання.

 

Доля

Вершини і ямища.
Бунт зел і попелище.
Громи й солодка тиша…

На все – всевишня воля.

Розхвилене роздолля,
тремка долонька поля
і неба парасоля.

І птах душі між ними,
й пір’їнкою ледь зримою –
летка, несповідима

його між ними доля…

 

* * *

Зелень пнеться з невтримною силою
в небо, що засіває дощами
світ принишклий, слухняно-застиглий,
двох світів розім’якли грані.
Серце з’яви далекі ввижа,
серце в безмірі міри шукає
і не зна, що воно – та межа,
двері наскрізні межи світами.

 

* * *

Зазміїлися блискавки. Ударив грім.
Перебуду цю бурю у човні моїм.
Підімається піна у битві стихій,
завмирає душа у знемозі німій.
Вітер виє, здіймає за валом вал,
ось уже і найвищий гряде перевал.
Як істоти живі, океанські горби
вигинають пластично хвилясті хребти,
дикий захват росте у мені, як стіна,
я на гребені хвилі, ще хвиля одна –
і стрімголов шугону у безодню
до ознобу по шкірі, глибоку й холодну.
Грізно небо хитають океанські хребти
і уже не важливо, де світ, а де ти,
бо в єдинім пориві на краю безодні,
завмираєш у леті зі світом сьогодні
на уже позамежній якійсь висоті
у польоту стрімкого передчутті.
І уже над тобою здіймаються хвилі,
ось вітрило й подолано, у щасливім знесиллі
йдеш, оновлений, до повсякденних справ,
а у серці клекоче дев’ятий вал.

 

Квітка соняшника на тлі блакитного неба

 

* * *

Над гребнем світу далі й далі йти
проваллям кам’яним по урвищу крутому,
аби розгледіти із висоти
безмежне поривання хвиль морських,
піну кипучу в сяйві золотому.
Немає обрію. Безодня моря й неба.
Із висоти вглядаюся у тебе.

 

* * *

Протиснулось крізь хмарні брами,
по цей бік, в непроглядні тумани,
крізь небесні шрами багряні,
у згорьований світ, ізранений,
сонце тендітним тюльпаном,
наче сіль до старої рани.

 

Травина

Ножем на шмаття крає
вись
блискавка-гюрза.
Як молоко, скипає
над обрієм гроза.

Й тремтить мала травина –
чиясь душа невинна…

 

* * *

Хмари – як розсип сонячних слідів…
В потоках світла мальвами горів
край неба неозорий,
бурштиново-бузково
день вечорів.
Повінь буття щоднини
відтінками новими сліпить.
У серці радість дивна,
тремка, неспинна
палахкотить.
І ллються ниті фосфорні
тонкого світла
у душу, що як небеса
в цю мить
розквітла…

 

* * *

Шукаєм істину, основи суті,
та очевидне важко осягнути:
людина – відтиск величі і божества –
довершує гармонію живого,
беззаперечно стверджує собою:
існує Бог у вічних небесах.

 

Про авторку:

Інна Іванівна Майданська народилася 1979 року в селі Майдан-Олександрівський Віньковецького району, що на Хмельниччині. Закінчила бакалаврат і магістратуру Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. Викладала англійську мову в школі, коледжі, університеті.

Пише пейзажну, інтимну, філософську та релігійну лірику. Перекладає з англійської, білоруської, російської мов. Друкувалася у християнському духовно-просвітницькому часописі «Слово вчителю», літературному альманасі «Рідний край».

Живе і працює у місті Кам’янці-Подільському.

  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •