***
Мені б тиші правічної – з глибини,
у дуплі у вербовім вигойдувать сни,
прокидатись з пташиними до-ре-мі,
жити в тілі, як в храмі – не як у тюрмі,
із якої вихід завжди один;
чути-бачити-знати:
буття – це плин
неймовірностей-митей,
цілунків-днів…
Доки мружишся –
день твій уже відгорів,
відлетів з журавлями в останню путь
і гукає здаля:
«Курли! Забудь!..»
А ти попелом став
чи когось зігрів –
те спитаєш у вітру
й торішніх снів.
***
Ставок став оком зими,
порталом у Задзеркалля,
ще крок – і зникнемо ми
в німих прокляттях-проваллях,
у безвісті – без віків,
без знаків-дороговказів…
Ставок наш уже змілів,
завмер у минулім часі.
В безчассі… Plusquamperfekt?
Кого і коли шукати?
Уникнувши схем і сект,
спіткнувшися об цитати,
злічивши ґулі й синці,
роздерши на клапті душі,
дістати зісподу оці,
оці лиш… на вербі груші…
***
У цій божевільні, яку Ти
чомусь називаєш світом,
не кидай мене, Господи,
молю, благаю!
З людьми я ще якось впораюсь:
що мені з ними ділити?
А от з собою – не можу:
я є чи нема – не знаю.
Де моє тіло, Господи?
Невже оце лиш – навіки?
Чому я щоночі бачу
тих, хто вже не поверне?
Чому цілунки дитячі
не правлять мені за ліки
і не ростуть із мене
ані кукіль, ні зерно?
Чому я у кожен ранок
сходжу, немов на плаху,
а кат все гострить сокиру,
всміхаючись білозубо?
Дай мені сили, Господи,
зібрати всі свої лахи
і вийти з цієї планети
туди, де ангельські труби…
Я ж твоя недоріка,
в своїй мализні велика,
живу – й не навчуся жити.
Радіти.
Співати.
Любити.
Зірки в долонях тримати.
Мовчати.
Молитись.
Мовчати.
…Я…
…Ти…
…Господи…
***
Я втішена і втишена тобою,
мій саде, золота моя печаль…
Вростаю в твою ніжність і сваволю
і лину в неосяжну сонцедаль.
Ти бачив і веселки, й зорепади,
вигойдував пташаток і плоди.
Рости, цвіти, мій невмирущий саде,
і нас у вічність тихо проведи…
***
…вже й сон-трава перецвітати стала;
от-от зозулька маслечко сколотить,
в червоні черевички убереться
і людям одмірятиме літа…
Леся Українка,
«Лісова пісня»
А травневий сад – мов наречена,
на яку аж боляче дивитись,
бо такого щастя не буває
ні в казках, ні в снах –
хіба у мріях.
Я торкаю пальчики у вишні:
«Як Вам, панно, спалось-зимувалось?
Чи нічого не болить Вам, панно,
коли вже зозулька в черевичках?»
Бджоли обціловують пелюстки,
дякують за сонячне причастя,
тішаться, що вишні – лиш початок…
Буде учта.
Й співи солов’їні.
Й диво у калиновій колисці.
…Молодість моя – той сад травневий.
***
Сонця страшна пательня
смажить до чорноти.
«Літо – це не смертельно», –
знов нагадаєш ти.
Ми ще залишим втому
в зморшках сухих доріг.
Може, чекає вдома
мамин смачний пиріг?
З яблуками, сливками,
тертий чи маківник…
Ще один рік без мами.
Ще один марний рік?
Пристрасний і шалений,
з пошуками скарбів…
Літо прийшло до мене
з повним кошиком див:
з росами, зорями, квітом,
пахощами лісів…
Літо, дощами змите,
зіткане із краси!
Сонце сідає в Тельбин,
слідом пірнаєш ти.
Літо, ти не смертельне!
Трохи ще посвіти…
***
Я тобі пахну морем,
Ти мені – шоколадом.
Небо п’янке, бузкове,
Сонце ще молоде…
Ми ще такі наївні,
Ладонько моє, ладо,
Мудрість прийде з роками
(Добре, якщо прийде…)
Щастя іще у мріях,
Відчай уже у шрамах,
Доленька – на долоні
Лінією життя.
Хочеться так багато,
І щоб живою – мама…
І підстелить соломки,
Так, щоб без каяття…
Можемо політати?
Крила такі прозорі,
Очі твої – бездонні,
Музика – у струні…
Море – на Оболоні,
Ладонько моє, ладо,
Серце твоє – в долоні,
Сонце твоє – в мені…
***
Дівчинка-осінь хоче додому.
Ліс золотий мовчки струшує втому.
Трави маскуються. (Хамелеони).
Зірка у небі високому тоне.
Річка гукає: «Я тут! Я ще з вами!
Вичахну-вимерзну-вкриюсь снігами –
Тільки не зрадьте осінній печалі!»
Тихо потакують айстри прив’ялі.
Дівчинка-осінь хоче до хати –
Пічку топити і казку складати,
Щоб було тепло старому й малому,
Щоб не хотілось більше додому –
В літо безмежне і безтурботне,
В радість безкраю, безповоротну,
В сонце, з яким розлучатись не треба…
Дівчинка-осінь хоче до себе…
***
Серпень.
Небо на пуантах
з Персеїдами танцює.
Айстри заздрять.
Айстри мріють…
O… per aspera ad astra!
Не судилось.
Знову серпень:
Спалах –
Усміх –
І прощання –
Поцілунком.
Зорі плачуть:
Ох, цей серпень!..
Кат?
Чи мандрівний філософ?
***
Синку, ти мій ненароджений синку,
серпня нестерпного ніжна ожинко,
сонячний зайчику всіх моїх снів,
де ж ти наймення своє загубив?
Ти безтурботно підморгуєш з хмарки:
там і не холодно, там і не жарко,
там, у Всесвітнім Господнім Саду,
я твою гойдалку згодом знайду…
Згодом…
А нині,
на літа перині,
мрії вигойдую золото-сині,
і випиваю чарівне вино,
і поринаю на спогадів дно,
і засинаю – в Дніпрі…
чи в Дунаю…
Ох, яка ж довга дорога до раю!…
***
Серпень своє відлюбив,
відболів, відлетів до вирію.
Вже зажоржинив вересень
стежку й душу…
Невідворотне прийму,
бо в нього повірю я.
Чашу вип’ю Твою,
бо випити мушу.
Туга ячить, пручається,
в небо проситься:
їй біля серця холодно
несповитою.
Осінь. Добре співається
і голоситься.
Але крило поважчало.
Не злетіти.
Ще не зірвавсь листок
мій останній з дерева.
Не пролітали повз
гуси-гусенята.
Стільки мелодій ще –
моно й стерео…
Тугу я відпущу.
І витоплю хату.
Химерна замовлянка
Снилось мені:
гості до хати.
Невидимі гості
стали питати,
лагідно так
почали питати:
– Доню, як ти живеш?
А я їм:
– Добре, мамо і тату,
так, – кажу, – добре,
мамо і тату,
що навіть слів не здатна дібрати,
настільки добре живу…
Доля – щедра,
хата – багата,
пісня – вільна,
душа – крилата
(ну, може, й не завжди,
та здатна літати,
якщо натягти тятиву…)
І сумно кажуть мені кохані:
– Ой доню, доню,
літай на світанні,
люби небеса свої обітовані,
не бійся мисливців і зрад.
Бо як тебе вороги злякають,
оті, що стріли свої ладнають,
то й дім зруйнують,
коня осідлають,
зрубають твій дивен сад…
– Та ні! Я вилечу птахом з хати,
і страх не зможе мене здолати,
стріла і куля будуть минати…
– А звідки ти знаєш се?
– А що є сильніше молитви мами,
тієї, що вже за стома вітрами?
І що є сильніше молитви тата? –
вона захистить і спасе.
Тому я завжди буду крилата,
і вашим словом буду багата,
а віра буде мене зціляти
і мир душі принесе.
Зітхнули незримі –
і стало тихо.
Прокинулась я – заніміло лихо.
І в радості я живу.
І доки небо мені підпирають,
ніякі біди мене не злякають.
Злечу.
Добіжу.
Допливу.
***
Коли твоя пам’ять стане іржавим ключем,
настільки іржавим, що просто бери та викинь,
і рани усі – та що там! – жодна не запече,
бо біль – це про тих, хто є, а ти привид, із січня в липень…
Коли твоє завтра кричатиме: «Не старій!» –
а ти їй: «Дитино, мене вже давно немає!»
Це вітер пекельний з нас видув залишки мрій.
Це наше безвір’я відбитки наші стирає…
Коли від тебе залишиться тільки корч,
а стовбур давно буде зрізано, як і галуззя,
коли з найвищої скелі покотишся сторч,
промотуючи кіноплівку: кохані-родичі-друзі…
І все-таки – Сонце!..
Воно у серці було,
його ми згадаємо там, на своїй Голгофі,
і пісню останню, й останнє в руці тепло
залишимо світу – він нас пожаліє…
Трохи…
Про авторку:
Людмила Сотник народилася 1972 року в селі Літках Броварського району Київської області. Закінчила Київський університет імені Тараса Шевченка. За фахом філолог. Викладала українську мову й літературу в школах Києва та Броварів, працювала редактором, журналістом у друкованих ЗМІ та медійних компаніях. Пише вірші, малу прозу – для себе і вузького кола друзів. Понад 20 років відвідує ЛМО «Криниця» (м. Бровари). Нещодавно переїхала до Києва, де мешкає з родиною.
– – – – – – – – – –
Фотоілюстрації Оляни Рути
