Носитимеш свою бурю в собі, доки житимеш

Книжка Роберта Меджуречана “Продаю воєнні нагороди, перший власник” порушує тяжкі теми воєн у колишній Югославії 1990-х років і ще тяжчі проблеми повоєння.

Robert Međurečan. Prodajem odličja, prvi vlasnik. Zagreb: Konzor, 2008. 139 S.

Після Вітчизняної війни 1991-1995 років минуло майже три десятиліття, але жодна з пост-югославських країн досі не розквиталася зі своєю воєнною спадщиною. У кожній з трьох найбільше постраждалих від війни країн – Хорватії, Боснії і Герцеговині та Сербії – минула війна визначає не лише політичний порядок денний, а й приватне життя окремих людей або населених пунктів.

У Хорватії серби не можуть домогтися повернення втраченого за час війни майна, не можуть жити в своїх довоєнних домівках, не можуть, наприклад, у Вуковарі, відновити своє довоєнне становище. У тому ж Вуковарі хорвати не можуть остаточно позбутися сербів, ветерани війни не бачать належної поваги ні від влади, ні від суспільства, все частіше почуваються непотрібними й зрадженими.

У Боснії і Герцеговині сама держава доволі ефемерна, не кажучи вже про співжиття конститутивних народів у ній. Скажімо, днями у Сребрениці, містечку, де боснійські серби фактично під захистом нідерландських миротворців вчинили один з найстрашніших воєнних злочинів Боснійської війни – масове вбивство мусульманського населення – сербський професор-письменник-журналіст презентує свою книжку, де намагається заперечити сам факт вбивств мусульман, і взагалі мало не звинуватити жертв у їхній смерті.

Сербія, як фактичний ініціатор тих воєн і головний винуватець, досі не знайде свого шляху до когорти цивілізованих народів. Окрім того, закладений ще на початку сімдесятих років минулого століття конфлікт з албанським населенням Косова прямо впливає не тільки на шлях Сербії до ЄС, а й на повсякдення країни – протести проти президента Вучича, що саме відбуваються у Белграді й інших містах – реакція саме на “не такий” спосіб нинішнього очільника розв’язати проблему Косова й Метохії.

І до всіх цих бід дотична й книжка Роберта Меджуречана. Її особливість у тому, що вона була однією з перших воєнних повістей, яку можна вважати переходом від “героїчного” до “постмодерного” сприйняття війни, від виписування травми до виписування посттравми.

Якщо письменники раннього повоєння писали про Вітчизняну війну в добре знайомих радянському читачеві традиціях “героїчної прози”, то “постравматична проза” (або, якщо залучити сюди терміни Мілєнка Єрговича, “реальна проза”) зосереджується на тому, що у війні немає нічого героїчного, що війна – це бруд і горе, жорстокість і біль, і що у війні програють усі.

Написаний трохи раніше за “Блокбастер” Зорана Жмирича, роман Роберта Меджуречана можна порівнювати з ним за напруженістю сюжету, гостротою осуду війни й реальністю зображення глибини травми.

Зоран Жмирич і Роберт Меджуречан. Карловац, 2011. Фото: www.kaportal.hr

Назва твору відсилає до поширеного у ХХІ столітті в повоєнній Хорватії явищі знецінення всього, що пов’язано з недавньою війною. Ветерани вважають, що своєю боротьбою на фронті доклалися до самого відновлення державності, і тому заслужити мати більше шани, більші пенсії, більше поваги. Може, дивно, але вони згадують становище й ставлення до ветеранів Другої світової у ненависній Югославії – і зауважують, що порівняння очевидно не на їхню користь. Усе це викликає закономірне запитання: “За що я воював?” Ветерани розчаровуються, шукають розради в алкоголі, продають свої нагороди й пропивають копійки, які за них отримали.

Тим часом інші персонажі, які, може, більшість часу просиділи в запіллі й по-справжньому не воювали, дослужилися до високих чинів, самопроголосилися героями і подалися в політику. І ось уже:

Генерал, герой війни на передвиборчих плакатах під гаслом: “Не зрадили вас на війні – не зрадимо й у мирний час!”

Головний герой усі роки після війни потерпає від ПТСР, а найбільше йому болить останнє його воєнне вбивство – він застрелив сімнадцятирічного юнака, в автоматі якого не було навіть патронів. Тепер його очі переслідують Віктора, а бажання віддати документ хлопця його батькам стає нав’язливою ідеєю.

Віктор вирушає у Вуковар на пошуки сім’ї вбитого сербського хлопця, і дорогою зустрічає багато слідів і наслідків тієї війни. Зрештою, все вказує на цілковиту безглуздість чотирирічного жахіття, яке пережила колишня єдина країна і всі її народи.

Фото: www.kaportal.hr

У деяких хорватських рецензіях я зустрічав закиди, мовляв, у сюжеті автор трохи натягнув, підлаштував події, фантастика вийшла. Можна погодитися, що драматургію Роберт підтягнув під власні потреби. І нічого поганого в цьому немає. Принаймні в тих місцях, де має бути пік напруження – воно є. Авторові вдалося виписати важкі моменти так, щоб читача текст не залишив байдужим.

Ця повість – чорна. Вона чорніша за колір обкладинки. І тут теж автора треба підтримати. Його “посттравматична” книжка не намагається когось засудити, а когось відбілити. Вона взагалі нікого не відбілює. Вона всіх засуджує. Як було вже не раз сказано, з війни ніхто не повертається невинуватим. Винуваті всі. І це сказано в романі вустами героя війни, легендарного полковника Крешимира Гаврана, якому через двадцять років після війни зірвало стріху, і він вбив дружину, її коханця, співробітника телемережі, який щомісяця приходив збирати гроші за кабельне ТБ, і ще купу людей, які героєві війни набридли. “І тебе теж прорве”, – обіцяє полковник Гавран Вікторові. “Полегшення не буде”, – розбиває полковник будь-яку, хай і примарну надію на те, що час лікує. І Віктор розуміє, що в Гавранових словах є слушність.

“Носитимеш свою бурю в собі, доки житимеш”, – слова Святого Юра закарбувалися у свідомості Віктора, і він розуміє, що звільнитися можна лише одним робом. Сам Святий Юр, убивши змія, заразом знищив і себе самого.

“Продаю воєнні нагороди, перший власник” Роберта Меджуречана – яскраве явище в хорватській воєнній прозі. І книжка, і її автор цілком заслужили на схвальні відгуки, якими балканська періодика відзначила видання. І навіть несхвальні відгуки варто сприймати як схвальні, бо критикують цей твір якраз ті “герої війни”, які зараз на війні заробляють. А чорти ладану бояться…

Володимир Криницький

Чільне фото: Роберт Меджуречан, особиста сторінка автора в соцмережі

Made by
Вебстудія створення сайтів