Для мене ця книжка стала нагадуванням про те, що шлях жінки в історії та в сьогоденні найчастіше — це шлях боротьби. І щоб не полягти в ній завчасно, треба постійно винаходити способи втримати в собі світло.
Роксолана Жаркова. Ножиці, папір [повість]. — Брустури : Дискурсус, 2024. — 160 с.
Краків — місто, в якому я відчула себе добре відразу, не знаючи про нього майже нічого. Воно прийняло мене, чужинку, як багатьох інших приймало й приймає: без зайвих запитань. Пустило спацерувати бруківкою, яка пам’ятає ще кроки Лепкого, Чижевського, Стефаника; гуляти вулицями, де ще можна вловити запахи конспірації ОУН; торкатися стін кам’яниць, де функціонували близько ста років тому «Просвіта» і «Союз українок»; зробило мене однією зі своїх частинок.
Завдяки повісті Роксолани Жаркової «Ножиці, папір» вже знайомий за роки перебування тут Краків відкрився для мене новими гранями. Я побачила його не лише як місто можливостей, де зовсім різні за покликанням, походженням, віросповіданням, національністю і мовністю люди у різні часи намагалися (і намагаються) поскладати свої долі зі шматочків подій та обставин. Аж раптом приходило щось чи приходив хтось і перевертали стіл з укладанкою. Але це також місто, на тілі якого розлягається болючий шрам від концтабору, яке ще надто добре пам’ятає, де проходили кордони гетто.
Я з новою уважністю пройшлася коридорами й залами бібліотеки, яка стала «райським місцем» для однієї з героїнь книжки, торкнулася рукою хребтів книжок на полиці з українськомовною літературою. Таких видань тут вже понад дві тисячі. А це тисячі й тисячі історій. Історії Зу, Рут і Лільки теж незабаром займуть місце на цій полиці, щоб підтримати інших Зу, Рут і Лільок, вдихнути в них трохи надії та жаги до життя, хоч би яким нестерпним воно часом видавалося.
Я з новою уважністю пригадала волонтерський центр на Радзивілівській. Тоді, в березні 2022-го, я діяла на автоматі, намагалася не заглиблюватися, бо розуміла, що кожна оповідь, кожний запит на допомогу може мене зламати, не кажучи вже про всі разом, до яких я торкнулася. Навіть приблизно важко порахувати, скільки подібних доль, подібних пазлів промайнуло тоді повз мене. Але це не так важливо. Важливо, щоб живі. І щоб знайшли своє місце і сили жити далі.
Я з новою уважністю прислухалася до себе. Текст не йшов мені легко через велику кількість рефлексій, які викликав. Хоча стиль написання дуже магнетичний, речення перетікають одне в одне і відпускають тільки в кінці розділу.
Під час читання мене не полишало відчуття тонких нечітких кордонів між прекрасним і жаским, між людяністю і бездушністю. Пригадалися питання, які не давали спокою в дитинстві, на які не дало відповіді навіть доросле життя. Як під одним небом можуть вживатися «райські місця» і табори заглади? Як люди можуть хотіти смерті для інших людей, як можуть її заподіювати? Як сильно можна любити? Як сильно — ненавидіти?
Свого часу (як і Лілька) я шукала цих відповідей у музеях, на території колишніх концтаборів. Інколи занурення в найтемніше допомагає віднайти світло.
Пазли. Читати цю книжку — наче складати пазли. Короткі розділи — частинки, які треба підставити до тої чи іншої героїні, до тої чи іншої долі, до того чи іншого часу. Віднаходиш їх, роздивляєшся, бачиш унікальність, а деколи — подібність до інших пазлів. Деякі можуть впасуватися в кожну з описаних ліній, але інколи так хочеться, щоб вони не пасували до жодної з них.
Для мене ця книжка стала нагадуванням про те, що шлях жінки в історії та в сьогоденні найчастіше — це шлях боротьби. І щоб не полягти в ній завчасно, треба постійно винаходити способи втримати в собі світло. Один з них — пам’ятати про своїх попередниць, пам’ятати, що ти — не початок і не кінець, а продовження і невід’ємна частина. Пам’ятати, що ти не одна.
Тетяна Олексієнко
письменниця, перекладачка
Колажі: Т. Олексієнко