Шведський письменник боснійського походження Зулмир Бечевич 1992 року мусив покинути батьківщину через війну. Кілька місяців сім’я поневірялася у різних країнах, аж поки доля занесла до Швеції.
Відтоді минуло чимало років, боснійський хлопчик зі смішними для шведів іменем і прізвищем виріс, добре вивчив шведську мову, закінчив університет, написав дисертацію і став науковцем та письменником.
Зараз Зулмир викладає студентам психологію, досліджує психологію дитинства і пише – у його доробку вже 6 опублікованих книжок. Лауреат стипендії Шведської спілки письменників для молодих авторів, стипендії Шведського письменницького фонду, стипендії імені Класа де Вілдера, премії комуни Фалькенберг у галузі культури, премії газети “Галланд нігетер”, номінант Премії Августа (2009).
Про життя на чужині (а також коли чужина перестає бути чужою), спогади дитинства, ідентичність і літературу – наша розмова з популярним у Скандинавії письменником.
Володимир Криницький: Я знаю, що ви мали десять років, коли з родиною були змушені тікати з Югославії. Правда, що ваш шлях до Швеції пролягав і через Україну? Ви щось про це пам’ятаєте?
Зулмир Бечевич: Так, це правда. Я ріс у містечку Ораш’є на північному сході Боснії. З початком агресії на Боснію і Герцеговину в квітні 1992 року моя сім’я разом з багатьма іншими була змушена тікати. Кілька місяців ми перебули в різних містах Хорватії, у друзів і знайомих спершу в сусідній Жупані, потім у Загребі та Рієці. Кілька тижнів жили у Відні. Моя мама з Македонії, і коли більше не було куди йти, ми опинилися у Скоп’є в моєї тітки. Там ми були три чи чотири місяці, я почав ходити до школи. Але це не було нормальне життя, і якоїсь чіткої перспективи ми не мали.
Біженець – це присуд, це життя без коріння, в екзистенційному вакуумі, парадокс, коли дуже багато всього відбувається – і при цьому все стоїть на місці.
Ми покинули Скоп’є і вирушили в бік Скандинавії. Ми були змушені їхати. Повний біженців автобус віз нас з Македонії через Болгарію, Румунію, Україну і Польщу – до Швеції.
З тієї поїздки я пам’ятаю тільки декілька фрагментів. Темне холодне сіре небо. Нещасні люди. Хабарі на кордоні, водій запитує, хто має німецькі марки, коштовності, сигарети – хоч щось, щоб купити право проїзду для нашого автобуса. Розчарування і приниження у батькових очах, мій плач на шиї у мами. Десь в Україні ми зупинилися поїсти в ресторані. Пам’ятаю, хтось зауважив, що було дешево. Потім ми поїхали далі.
В.К.: А ким ви зараз, після стількох років, почуваєтеся – бошняком, хорватом, боснійцем, шведом? Не відчуваєте якогось конфлікту ідентичностей, чи, як писав Еріксон, подвійної ідентичності?
З.Б.: Питання ідентичності дуже складне. Коли я був змушений тікати, я справді втратив усе: своє місто, вулицю, дім, улюблені комікси, друзів, собаку, шкільний двір з асфальтованим футбольним майданчиком та іржавими воротами, річку Саву, де я купався влітку… Усю мою дитячу топографію було зруйновано. Щоб існувати, людині потрібне відчуття сенсу й цілісності, досвід принаймні однієї повної цілісної ідентичності – хоч такий досвід, як правило, ілюзорний. Соціальні реалії та ідентичності – дуже нестабільні, фрагментовані, умовні конструкції, в які ми намагаємося вписатися і надати особистості форми. Щоб жити, ми перетворюємо хаос на порядок. Мабуть, тому, що обставини мене перетворили на біженця, на свідомому і несвідомому рівні я перебував у постійному пошуку, намагався переробити себе і створити «нову» ідентичність.
Але ідентичність – це сутність. Дуже скоро я зрозумів, що шукаю те, чого не існує – домальовану ідентичність, або, як каже Салман Рушді, уявну батьківщину. Якщо висловлюватися у термінах постколоніальної теорії, то моя ідентичність не має коріння. Я вдома скрізь і ніде. Гібрид. Продукт тітовської Югославії, що ріс із червоною зіркою у серці, з ідеями про братерство і єдність як природною частиною моєї ДНК.
Моя мама – македонська православна християнка, тато – боснійський мусульманин, але тільки в соціологічному сенсі, обоє виросли соціалістами й атеїстами. Моя родина складається з християн (православних і католиків) та мусульман, тому я відчуваю, що маю доступ до багатьох кімнат. Югославія розпалася. Чи означає це, що і мій досвід зруйновано? Очевидно, що ні – мій варіант югославізму досі живе в мені, і залишиться зі мною назавжди. І я знаю, що багато людей відчуває те саме, що я. Націоналізм – це отрута. Моя батьківщина Боснія – може, найтрагічніша ілюстрація цього. Патологічна фіксація на маркерах ідентичності, таких як бошняк, серб чи хорват, виявилася руйнівною і досі перешкоджає розвитку. Нечисленна еліта керує країною за допомогою розділення і страху, більшість терпить і мовчить, поки молодь все більше тікає на захід в пошуках кращого життя. А шведськість… вона теж живе в мені, міцно закодована в мою поведінку, позицію, ставлення до інших досвідів, особисту та колективну історію. Як писав Томас Транстремер, «я ношу в собі всі попередні обличчя, як дерево – свої річні кільця, і всі разом вони і складають моє Я».
Я особисто не маю конфлікту ідентичностей – ідентичність мінлива, умовна й багатогранна. У нинішньому розбурханому світі гібридність – радше правило, ніж виняток. Занадто складною для розуміння проблема ідентичності може бути, як мені здається, лише в авторитарному, фашистському дискурсі, якому притаманне спрощення, скорочення, виключення, усунення – знищення мультикультуралізму і відмінностей. Для них всі, хто не може чи не хоче підпорядкувати себе чистим чітким критеріям – загроза. Усе незнайоме викликає підозри і несе загрозу згідно з поняттями території, крові, історії, традицій, кордонів. Піднесення авторитаризму, націоналістичних і расистських рухів у Європі – яскраві симптоми цього конфлікту.
В.К.: У першій книжці ви розповідали історію хлопчика-біженця, який вчиться жити в новій чужій країні. В наступному романі пишете антиутопію, де “недо-шведів” намагаються “довиховати” до потрібного “рівня шведськості” або випровадити з країни. Наскільки ваші літературні твори автобіографічні? Скільки у ваших книжках вашого особистого досвіду?
З.Б.: Письмо – це завжди результат і досвіду, і художньої уяви, незалежно від теми. Мій дебютний роман «Подорож, що почалася з кінця», має автобіографічні риси, але я не назвав би його автобіографічним. Певний власний досвід виступає основою книжки, але також значну частину становить і витвір моєї уяви. Коли текст розростається, то питання частки досвіду й уяви, їхніх функцій в художньому тексті взагалі втрачають сенс – головним стає діалектичний зв’язок між пошуками письменника й досвідом читача, який з’являється під час читання.
Коли я був молодший, кілька разів пробував писати про щось безвідносне до мене. Я дуже швидко втомлювався і мені здавалося, що це безглуздо. Те, що я пишу, має якось коренитися в мені, я маю це відчувати, текст повинен нести знак автентичності, спонукати мене й викликати бажання.
Зараз я дотримуюся одного з золотих письменницьких правил: писати про те, на чому знаєшся. Незалежно від теми й стилістики, те, що я пишу, має базуватися на людських ситуаціях у світі. Інакше це не матиме сенсу.
В.К.: Ви багато пишете про дітей іммігрантів, і тематика вашої наукової роботи пов’язана з психологією дитячих травм. Можна сказати, що література й наукова робота до певної міри – спроби допомогти й собі самому?
З.Б.: Мої дослідження фокусуються на вивченні життєвих обставин дітей і підлітків з різних поглядів – соціологічного, психологічного, наративного. На початку я плекав наївні сподівання на «об’єктивну науку», відсторонене перо. Але всі, для кого рефлексія, думка й текст – це робота, знають, що відстороненого пера не існує, ні в літературі, ні в науці. Те, що я вибираю і не вибираю, тісно пов’язане з моїм минулим і соціальними умовами, які мене формували. Коли я торкаюся ручкою паперу, думки, які на ньому залишаються, пов’язані з моїм тілом і моїм мозком, сформовані моїми переживаннями, хорошими й поганими, а це означає, що я бачу певні теми як нагальні, а інші – як незначні. Моя юність була не дуже стабільна, життя – бурхливе, лише в останні роки воно почало отримувати якісь певніші контури. Я письменник і дослідник, але перш за все – людина, я реагую на несправедливість і людські страждання, для мене це природно. Я можу і хочу писати про те, що мені важливо. Отже, на певному рівні, думаю, моя робота й письмо допомагають мені знаходити втрачені частини мого життя.
В.К.: У лютому Ви брали участь у конференції з питань дитячої літератури, що проходила в норвезькому Ставангері. Що зараз хвилює скандинавських письменників, які теми переважають у дитячій літературі Скандинавії?
З.Б.: Загалом темою конференції були межі – де пролягає межа в дитячій і юнацькій літературі, чи є ці межі взагалі, чи писати можна про все без винятку. Скандинавія має багату традицію в літературі, про складні життєві ситуації писали видатні автори, від Ганса Християна Андерсена, Астрід Ліндґрен і аж до нинішніх письменників, які не лякаються таких тем, як смерть, гомосексуальність, проблеми меншин, біженців, бідність і расизм. Одне з завдань літератури – дослухатися пульсу суспільства, підхоплювати його й вести читача до нових несподіваних висновків про світ і себе в світі. Це і є одним з головних напрямків – реагувати на нагальні болючі питання суспільства. Дитяча література теж не відстає від часу – якщо можна так сказати, загальні проблеми подаються у формі, прийнятній для юних читачів. І треба робити справжню, достовірну літературу, а не дидактично-виховну, сам тон якої здатен знищити інтерес до читання.
В.К.: Ми в Україні чимало знаємо про шведських дитячих письменників і їхні твори, дуже популярна в нас Астрід Ліндґрен і Ульф Старк, але також і Єста Кнутсон, Ян-Улов Екгольм, Марія Ґріпе, Свен Нордквіст, Барбру Ліндґрен. У нас є чудові перекладачі, які працюють над перекладом шведських і взагалі скандинавських творів, – це й Ольга Сенюк, і Галина Кирпа, і багато інших. А чи знають у Швеції українських письменників?
З.Б.: Українську літературу в Швеції, на жаль, знають дуже слабко. Домінує у нас література шведська (переважно детективи), твори письменників з сусідніх країн, найбільше – англомовних. Андрій Курков і Сергій Жадан – мабуть, єдині, про кого чув звичайний швед. Ще можуть віднести до українських письменників Гоголя і Алексієвич (Гоголя частіше, але я особисто вважаю, що й Алексієвич теж, її мама – українка), і так виходить трохи більше.
В.К.: Що ви самі любите читати?
З.Б.: Люблю читати щось теоретико-філософське. Останнім часом у пошуках ключів до розуміння наших буремних часів читав Антоніо Ґрамші й Ганну Арендт.
У художній літературі… Кафка – письменник, до якого я часто повертаюся. Подобається мені простота й недбалість Буковського. Усе частіше – паралельно з написанням нового роману – охоплює мене ностальгія і в пошуках свого коріння звертаюся до балканських авторів – Данила Кіша, Александара Хемона, Мілєнка Єрговича, Іва Андрича, Меші Селімовича, Мирослава Крлежі, Славенки Дракулич. Моя літературна історія – тільки не в якомусь певному національно-романтичному сенсі – стає для мене все важливіша. Усвідомлюю, що балканський літературний канон розказує мені про мене те, чого не можуть розповісти Ліндґрен і Стріндберг.
Фото: www.instagram.com
В.К.: До речі, про балканську літературу. Наскільки істотні відмінності між балканським і скандинавським письменством?
З.Б.: Не можу сказати, що такі вже істотні. Письмо контекстуальне, письменник – завжди дитя свого часу й обставин, і вони безпосередньо впливають на його творчість. Балканська історія просякнута кров’ю, війнами, конфліктами, і все це постійно присутнє в балканській літературі. Тексти відбивають дух суспільства, історичні, культурні, геополітичні особливості часу, в який вони написані. Тому з цього погляду різниця велика. З іншого боку – письмо універсальне. Мені здається, що більшість письменників керується бажанням і необхідністю самовираження. І хоч людина завжди буде продуктом свого оточення, вона все одно залишається у першу чергу людиною – на Балканах так само, як у Скандинавії. Усім людям болить те саме. Тож, мабуть, відмінності – це лише питання перспективи й місця, звідки дивитися. От Вільгельм Моберг реалістично описував шведську еміграцію до США тих часів, коли Швеція була бідною країною. Про становище емігрантів новітнього часу пише боснієць Александар Хемон. Різні перспективи й прийоми, а тема – та сама.
В.К.: А як вам здається, література може змінити світ і людське єство? Чи доводиться погодитися з Туром Ульвеном, що література нічого не лікує, вона просто є?
З.Б.: Тільки людина може змінити світ і саму себе, як на краще, так і на гірше, залежно від того, які історії вона вибирає слухати і як потім жити. Література сама по собі – не добро й не зло, людина може багато читати й бути паскудою, а неграмотна особа може виявитися дуже культурною і шляхетною. Протягом століть створено безліч текстів, порушено незліченну кількість тем людського існування, але й досі наші проблеми ті самі, з якими людство стикалося завжди: як побудувати справедливий прекрасний світ для життя більшості людей?
Фото: www.instagram.com
В.К.: Так сталося, що доля звела мене з кількома письменниками-музикантами, серед них хорват Зоран Жмирич, басист і вокаліст кількох рієцьких колективів, і норвежець Леві Генріксен, який грає і співає у власному бенді. Чув, що ви теж близькі до музики. Як у вас склалися з нею стосунки?
З.Б.: У дитинстві я трохи грав на акордеоні, але швидко покинув. В одинадцять років, у таборі біженців у Смоланні, почав грати на гітарі, і моє життя набуло нового сенсу. Звідтоді й до 25 років я грав у кількох ансамблях і групах, – здебільшого заради власного задоволення і тому, що це було весело. На якесь серйозне музикування я ніколи не претендував. Потім я захопився наукою і літературою, і музика відійшла на задній план. Але коли я розмірковую про своє зростання, то бачу, що музика відігравала важливу роль. Перш за все, вона була способом дістати визнання однолітків, показати, що я особистість і щось умію. Річ у тому, що коли ти іммігрант і недавно приїхав, ти вже автоматично отримав певні означення твоєї особистості. І самого твого існування недостатньо, щоб тебе бачили, на тебе зважали й визнавали. Для мене одним зі способів проявити себе була музика, іншим – футбол.
Зараз я слухаю те, що вважаю хорошою музикою, що мене «чіпляє». Це може бути абсолютно що завгодно – від Колтрейна до Гендрікса й A Tribe Called Quest. А сам граю і співаю зараз лише зі своєю дев’ятирічною донею, яка теж відкриває для себе чарівний світ музики.
В.К.: Ви сказали, що зараз працюєте над новим романом. Про що він і коли планується публікація?
З.Б.: Я відчуваю, що закінчив з тими пубертатними, підлітковими голосами, якими звучать три мої молодіжних романи. Кожен по-своєму став важливою частиною мене, вони знаменують різні етапи моєї юності, моєї боротьби, моїх «я». Роман, над яким я зараз працюю, теж стосуватиметься біженців, долі вимушених мігрантів, але він призначений для дорослої аудиторії. Коли він вийде, поки що не можу сказати, але планую скоро взятися за активну роботу з написання.
В.К.: Tack så mycket! Дуже дякую вам за цікаву розмову. Чекаємо ваших нових книжок і сподіваємося побачити вас в Україні!
З.Б.: Вітання всім українцям зі Швеції!
Спілкувався і переклав зі шведської Володимир Криницький
