До дня пам’яті Астрід Ліндґрен

Є книжка, до якої хочеться повертатися  весь час. Вона особлива.  Від першої до останньої сторінки. Зветься “Allrakäraste Astrid” (Raben & Sjögren, 2001). Її автори  (письменники, художники, перекладачі, видавничі працівники) знали, поважали й любили Астрід Ліндґрен. Їм випало щастя спілкуватися з нею впродовж багатьох років. Можна собі уявити, як її зігрівало тепло, що випромінюється з кожного слова.

Серед імен авторів – дуже відомі люди:  Б’єрн Берґ, Віві Едстрем, Маріанна Еріксон, Лена Фріс-Ґедін (донька найближчої подруги з дитячих літ Анни-Марії Фріс), Леннарт Гельсінґ, Черстін Квінт, Ґуннель Лінде, Ганс Петерсон, Ульф Старк, Марґарета Стремстедт, Лена Тернквіст, Інґрід Ванґ Німан,  Ілун Вікланд та інші.

Мене захопила розповідь Барбру Ліндґрен, лауреатки Меморіальної премії Астрід Ліндґрен (2014). Тут ідеться про їхнє приятелювання, хоч Барбру й годилася Астрід в дочки. Либонь, Астрід належала до тих, хто знав, що справжня дружба, як і талант, залежить не від віку людини, а від чогось іншого. До тих, хто, даючи присягу “не брехати, не зраджувати і ніколи не підводити”, не порушує її все життя (така присяга змалку ріднила її з Анною-Марією Фріс). Загалом і талант, і дружба – це дарунок долі і велике випробування, цілком незалежне від слави…

Тепер Барбру Ліндґрен живе на Совиному хуторі, далеко від Стокгольма, на красивому острові Еланд. У неї нема комп’ютера (і не тому, що їй ні за що його купити – о, ні!). Вона не  користується інтернетом, звичайно ж, не “фейсбучить”  і свої листи до мене (і всім, з ким спілкується) пише від руки. В усамітненні і тиші знаходить натхнення і пише дивовижні книжки. Це лише там, подалі від галасливого міста, могли з’явитися на світ усі ті чудернацькі Лоранґи, без яких не уявляла свого життя сама Астрід Ліндґрен (мабуть,  знаходила в тих книжках рідну душу).

Дякую Тобі, Барбру, за дозвіл  оприлюднити цю розповідь і ще раз, цього разу Твоїми словами, згадати Астрід Ліндґрен та її творчість.

28 січня 2002 року Астрід Ліндґрен пішла від нас – у свою  Країну Далеку: “…де дзвенять срібні тополі, де вночі пастухи розпалюють вогнища, щоб світили їм і гріли їх, де є хліб, що втишує голод…” (“Брати Лев’яче Серце”, переклад Ольги Сенюк). Але той світлий слід, який вона лишила по собі, ніколи не дасть її забути.

Галина Кирпа

 

Барбру Ліндґрен

ЯК Я ЗНАЙШЛА АСТРІД,

А АСТРІД ЗНАЙШЛА МЕНЕ

Якось, коли я вчилася в початковій школі, мої однокласники стали говорити про книжку, що називалася “Пеппі Довгапанчоха”. О, як вони нею захоплювалися! Мовляв, нічого кращого не читали.

Я подумала: “Яка безглузде ім’я Пеппі Довгапанчоха” і вирішила ніколи не брати її до рук. Саме тоді я читала Нуббан (про веснянкувату дівчинку з рудим волоссям, яку написала Христина Алін 1946 року. – Г.К.), і вона мені страшенно подобалася. Ілюструвала її та сама Інґрід Ванґ Німан, що ілюструвала й Пеппі!

Але саму Пеппі було відкладено в довгий ящик, я взяла її до рук аж у двадцять років.

Мало-помалу мені все-таки почало відкриватися, що в Астрід є щось особливе, оскільки  її постійно всі хвалили.

Тож попри свої вагання, я згодом взялася читати “Діти з Гамірного” і була вражена. Пригадую, я тоді подумала: “Що? Невже можна так писати? Змальовувати все, як є, та ще й так цікаво?” Це змусило мене замислитися, адже сама я здебільшого писала сумнющі романи, пишномовні вірші і змальовувала природу.

А ще через кілька років я прочитала “Міо, мій Міо”. Повість мене надзвичайно схвилювала й захопила. Таж цей “Міо” перевершує чи не всі  шведські книжки!

Проте Пеппі ще якийсь час довелося зачекати.

Зате знайшлася одна людина, що оцінила велич “Пеппі” та “Дітей  з Гамірного”. І то був не хто інший, як тато мого шкільного приятеля Кіссі, в якого і батько, й дід були пасторами. Тато Кіссі написав дуже дотепного листа Астрід, після якого вона на радощах надіслала їм додому пакунок книжок.  Мені й моїм однокласникам важко було зрозуміти ту радість…

Деякі понаписували їй листи, сподіваючись на таке саме неймовірне щастя, але з того нічого не вийшло. Листа тата Кіссі Астрід пам’ятала все життя, напевно, вона його досі зберігає1. Карін, донька Астрід,  добре тата Кіссі пам’ятає, бо він учителював у її школі.  Він був багато в чому незвичним татом,  окрім того, високо цінував талант такої нової яскравої зірки, як Повела Рамеля, якого більшість дорослих не сприймали всерйоз. А коли інші тати сиділи, сховавши голови за газетами і прислухалися до погоди, він грав на піаніно або в шахи2.

***

Оскільки я рано вирішила стати письменницею, то багато писала.  Часто наївні смішні літературні твори, хоч вкладала в них багато душевних переживань.

Барбру Ліндґрен. Лоранґа / Пер. зі швед. Галини Кирпи. – Київ, Видавництво Жупанського, 2015.
Ну й, звісно, у мене добре виходили тварини. Коли мені виповнилося дванадцять років, я послала рукопис Астрід, бо знала від тата Кіссе, що вона працювала у видавництві “Raben & Sjögren”. Моя оповідь, що називалася “Мікі Оксамитова Шубка”, була дуже сумна, там розповідалося про козулю, у якої застерелили маму. Події були напрочуд схожі на пригоди у фільмі про Бембі, над яким я  плакала в кіонотеатрі Енґб’ю за 50 ере.

Згодом “Мікі Оксамитова Шубка” повернувся до мене у великому конверті з красивими сургучевими штемпелями і заохочувальними словами від Астрід:  “Усім письменникам повертають назад їхні перші рукописи, тож юній авторці нема чим журитися”. А я й не журилася. Я стрибала від радості, що отримала листа, та ще й від Астрід!

Минали роки, я писала все більше, але малювала ще більше. 1954-58 навчалася в університеті, здобуваючи фах художника. Але все-таки я була засмучена тим, що, в мене нічого не виходить.

Тож я востаннє взяла себе в руки й написала кілька розділів про те, що добре знала – про своє дитинство. Як звичайно, я послала їх Астрід і запитала її, чи в мене щось вийшло… І вона відповіла, що щось вийшло! 24 лютого 1964 я отримала відповідь. Дуже хорошу відповідь: там було написано все, що мені потрібно було знати: як написати книжку, щоб її хотілося читати.

***

Того літа я сиділа в Гаґапаркен на Екоррстеллет (власне, так звалася Васаслеттен), писала, пила каву і їла їхні булочки домашньої випічки.

Щодня мимо прогулювався Улоф Лаґеркранц. Я страшенно йому заздрила, та все ж не кидала писати…

Наприкінці літа стало щось виходити.  Я розповідала про себе, але  головного персонажа назвала Маттіас, бо саме так хотіла назвати свою майбутню дитину. Якщо це буде хлопчик!

Астрід порадила мені послати рукопис на конкурс, який проводився у видавництві, і я послала.

Я не виграла, але вони хотіли видати книжку. Господи, як я зраділа!

Наша добра знайома з Харкова Лілія Хрущова – велика прихильниця творчості Астрід Ліндґрен. І таких дівчаток багато! І не лише дівчаток! Бо в книжці “Мадікен і Манюня” є не тільки дівчатка…
Раділа й Анна-Марія Фріс, яка прочитала готовий рукопис найпершою – я знала її з Енґб’ю, де росла. Ми жили за кілька кварталів одна від одної. Її чоловік Стеллан учителював у моїй школі. Але те, що Анна-Марія була Мадікен, я дізналася лише тоді, як ми зустрілися всі вкупі в Астрід у видавництві.

Потім мова зайшла про художнє оформлення. Я сказала, що могла б сама проілюструвати. Астрід була налаштована дещо скептично, але згодилася, щоб я спробувала.

Тож я малювала Маттіаса, яким собі його уявляла (якби він уже народився…) Але все інше в мене не так добре виходило, тож те малював мій чоловік. Хоча мені не довелося вдавати, ніби малювала я, і я цього й не робила.

Астрід зраділа й здивувалась, як побачила малюнки, бо якось сказала: “З письменників, як правило, погані ілюстратори”.

Потім з’явилася книжка і з’явився Маттіас, і він був такий-такісінький, яким я його намалювала!

Аг-га, а далі писалася книжка за книжкою, оскільки Астрід навчила мене, як треба писати книжки.

Тим часлом я таки спромоглася прочитати “Пеппі Довгупанчоху” й була в страшенному захваті! Скільки гумору й дотепності! Нарешті я зрозуміла своїх однокласників. Ще б пак!

***

Ще того першого разу, як я побачила Астрід у видавництві, вона запропонувала: “Цур, кажи мені ти!”

Я мало не впала: бути на “ти” з такою знаменитістю!

Згодом виявилося, що в нас чимало спільного. Скажімо, Фрюкен! І Торсб’ю3! Фрюкен – озеро мого дитинства, а Торсб’ю – земний рай, де стояла дідусева крамниця господарських товарів. Коли Астрід перевідувала Анну-Марію, що якийсь час жила у Вермланді, то дорогою додому їхала потягом вздовж гарненького Фрюкена. Перед самим сходом сонця над водою серпанком висить туман.  То невимовна краса. Я їздила тією дорогою безліч разів, тож знаю це. Саме тоді в душі Астрід зароджувалася повість “Брати Лев’яче Серце”.

До того ж Анна-Марія вряди-годи заходила до дідусевої крамниці щось купити.

***

А ще в нас був Ніссе. Він виріс на Вінкетомта, неподалік Віммерб’ю, біля озера Носсен. Там навесні росли вовчі ягоди, Ніссе та Анна-Марія їх пам’ятали.

Батьки Ніссе часом влаштовували розкішні вечірки, на які запрошували пастора, аптекаря і директора банку (а тато Анни-Марії і був директор банку).

Ніссе розповідав, що пастора привозив на бенкет тато Астрід. Його також запрошували до столу, але він дякував, відмовлявся і йшов посидіти на кухню з прислугою.

Власне, Астрід, також не любила парадних входів, але дуже швидко навчилася відвідувати й усілякі вечірки4!

Ніссе був у нас завдяки моїй тітці Пелле (дітьми ми називали її спершу тіткою Пер, тоді тіткою Пелле, хоч насправді вона звалася Бріта). У кожнім разі вона пізно одружилася з Ніссе. Їй було сорок років, а йому – за шістдесят. Спершу вони жили в його великому будинку в Карлскруні. На жаль, Вінкетомта йому не дісталася. Її купила його сестра, бо він за все життя так і не додумався узяти кредит.

Пелле любила все маленьке, тож після її настирливих наполягань вони згодом перебралися до невеличкого будиночка в Кристіанопелі.  Там вони поселилися зі своїми котами, і Ніссе набив той будиночок усіма старими меблями так, що він мало не тріснув.

Пелле завжди любила Італію. Ніссе також просто божеволів за Італією, вони заходилися читати італійською, споживати італійську їжу, пити італійські вина і проводити зими в холоднючому італійському будинку.

Та коли Ніссе перевалило за дев’яносто, він став худий, як тріска, і помер. Десь через рік померла від раку Пелле. Я перед тим була в неї вдома і потім написала книжку про неї “Маленький мотоцикліст”. Вона сподобалася Астрід. Атож, Астрід дуже любила Пелле, хоч зроду її не бачила. А Пелле незадовго до смерті сказала: “Я так рада, що в тебе є така приятелька, як Астрід! Справжня!”

Пелле поховали на кладовищі у Віммерб’ю в помпезній гробниці родини Ніссе. Але незадовго до смерті вона просила мене подбати, щоб над нею не ставили великого блискучого каменя. Вона хотіла мати невеличкий дерев’яний хрест. Хрест у неї також є, а могила її – відразу праворуч, якщо зайти у браму. А коли піти далі прямо, а тоді трохи завернути праворуч, можна дійти до могили мами й тата Астрід. Ліворуч неподалік од них тепер спочиває Анна-Марія зі своїми мамою і татом, а зовсім близько поховані ті немовлята – брати Лев’яче Серце.

Коли Астрід ішла до могили своїх батьків, вона завжди махала рукою Пелле. Це зігрівало нам серця – Пелле і моє5.

***

Що ще в нас є спільного – в Астрід і в мене? Гамсун!  Ми обидві його рано відкрили і були повністю ним зачаровані. Я думаю, що це саме він привів нас у літературу своїм “Голодом”. Нас захопила жива мова, гумор, сум – і все то помістилося в такий невеликий обсяг!

Ми маємо спільну музику. Моцарт, Бах, Бетховен, Шуберт, Малер… Все-таки музика проникає в душу найглибше. Музика, природа, діти й тварини – чи є щось краще?!

Що ще?

Звісно, кладовища. І Астрід, і мене завжди тягнуло на кладовище. Просто щоб ходити кладовищем. Слухати тишу, сум, любов, якими промовляє земля, пташок, що пурхають довкола, і калатання дзвону – чи не найкраще з усього.

Наш улюблений птах – чорний дрізд, особливо, як він співає вечорами рано навесні. Ми любимо смачну їжу, але її багато хто любить. Таку традиційну їжу як справжні  картопляні галушки з салом та голубці.

А ще ми багато думаємо про смерть, і це правильно, все-таки треба якось звикати до свого відходу.  А тоді краще лежати під маленьким дерев’яним хрестом, аніж під великим потворним каменем.

До того ж ми не хочемо ніяких вінків і дорогих букетів на свої могили – ні.

Ми хочемо польових квітів! І троянд будь-яких сортів, але тільки не гвоздик!

З любов’ю – Барбру

 

Переклала зі шведської Галина Кирпа

Примітки

1 Між іншим, він написав у своєму листі, що не спав цілу ніч і думав тільки про те, “як зустрічали Новий рік у Гамірному”.
2 Повел Рамель (1922–2007) – шведський композитор, письменник, піаніст, співак і актор.
3  Але таких незвичайних тат більше немає, тато Кіссі невдовзі помер від поліомієліту.
4 Торсб’ю я описала в книжці “Ще про Матіаса”.
5 Я теж не люблю парадних входів, але так ніколи й не навчилася відвідувати всілякі вечірки…

Чільне фото: Астрід Ліндґрен і Барбру Ліндґрен / www.bbc.com

  • 201
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
    201
    Shares