«епізод»
тримаю за руку маленьку ейфорію,
наші обійми — крізь шкіру,
слова, наче град.
ми проходимо.. повз тіні на стінах під’їзду,
вона збирає їх оком, зі світлом — картини,
що бачить їх певно, що в ній горять оксамитовим полум’ям за кордонами світу,
у її космічних зіницях, наче в богині-кішки…
що ж це? — питаю, поки вона подумки малює свої невидимі вірші,
а в під’їзді стоять наші силуети й незворушна тиша.
«від малого до великого»
на твоєму чолі
цяточка, як від бога
цілувати її
мов любити хворобу
не питай, чому так
у людей
(і)
у неба
відповідь лиш одна:
ти вселенська морфема
про прадавнє й особисте
у тунелі сновидінь,
у мареві вчорашніх осяянь
відкривалися шухлядки зі здогадками
про те, хто я,
хто — ти,
і хто — кит,
на якому лежить повноводий,
розхристаний материк світу,
або ж..
зоряна карта,
що виткала наш зір у глибінь
«обіцянка»
побачивши чиєсь лагідне божевілля,
не захоплюйся дивиною плетінь людської душі!
тільки тримай
її!
у коштовних, цупких.. та.. вільних обіймах,
піклуючись про її дивовижні порухи,
про її кам’яні, Сізіфові години…
«материнська безпека»
тінь кидає нам прихисток:
нашій киплячій тязі до сонця упродовж дня,
нашій пісні для місяця, з котрою молимося при свічці опівночі…
***
людино,
коли тобі кажуть «ні»,
благаю!
побудь трохи сильною:
у твоїй дзеркальній крихкості
ще не вигасло сонячне серце,
не стала холодна пустиня на спині
зовсім… могилою
ЧОРНИЙ ВІРШ
сліпий стосунок,
що нема йому виправдання
сентиментальне ставлення,
що бере за горло рукою,
увінчаною трояндовими шипами
сатанинський секс,
що дрижить у повітрі, словах і пильному фокусі очей на чужих,
хижацьких зіницях…
про одне…
про одне говорять,
і на одне поняття натякають…
смерті,
прикритої крилами фенікса,
який фарбує дощову прикрість у Помпейський колір лави
смерті,
котрої боюсь і прагну водночас,
інакше клапан захоплення тобою не закрити
НЕВИДИМА РИТОРИКА
Поет має право бути неправим,
відчайдушно відчуваючи відтінки
низки вібрацій.
Інакше…
у рваних ранах…
оточений черствою порожнечею,
він потрапить за ґрати від самого себе!
Хоча його місце серед лагідного,
з милозвучними колосками,
поля…
Чи поруч дерев,
коли ясен до дуба говорить
нерозбірливою, втаємниченою мовою
материнського соку землі.
Так, чи ні? Так, або ні? Так, і ні?
«зникла безвісти»
я поцупила фотоапаратну магію вулиці
у землі Палацу Потоцьких:
там листя промовляло до наших снів,
каштани кидалися в кишеню моєї сорочки,
павучок пряв нитки зі струн
на корі пра… прадідуся-дерева
і я чимдуж обіймала нетлінну, теплу траву,
відчуваючи,
як руки мої зеленіють…
тепер.. камеро.. об’єктиве.. де є я?
невже в переліку здійсненних мрій
про те, щоби люди були щасливі,
ступаючи босими ногами по жовтій мені…
ДИСТАНЦІЯ
я слізьми омиваю замерзле гілля
з якого ми змайстрували собі персні
юля гріє в долонях наш одвічний листочок
з клена
в сусідньому парку
ЖАХ
межи можливостей зчепитися
у кашлі
з басом наркотику
мій пекельний голос лигнув
увесь простір навколо
оштрафувавши на втрату
рай
дарунок музики спеціально для мене
чи прокляття
скинуте з неба
задля чужої
невідчутної
радості
таких близьких
і холодного бога
.
я облишив поруч вас свою крапку
і смертельно собі допо-
можу
