Віта Ренай. «Бех-Аль-Джугур», «Бідна дівчина»

Якщо згадувати Михайла Грушевського перш за все у пам’яті зринає перша спроба утворити незалежну українську державу. Звичайно такі спроби були і раніше, як наприклад, за гетьманської України, але спроб на такому етапі існування і трансформації тогочасної України, яка вже сильно різнилася від гетьманської, ще не було.

Вертаючись трішки назад – в часи його, так би мовити, становлення, його імплементацію на письменницькій ниві, адже саме там, на письменницькому поприщі почалися його перші кроки в культурні ряди нації, а згодом і в громадські, а ще пізніше – у державотворчі. «Я був самітним мрійним молодиком, заглибленим у власні переживання.» – так він змальовує себе в університетські роки. Тоді і з’являються на світ ці «перші кроки» – оповідання, де вже вчуваються національно-засадничі ідеї і молодечий талант.

Оповідання «Бех-Аль-Джугур» – одне з початкових творів, що побудило Михайла Грушевського пов’язувати своє майбутнє з белетристикою, і вона разом з національною свідомістю направляла його на той довгий шлях увіковічення і поваги в українській історії. «Написавши це оповідання в лютому 1885 року я відчув, що зробив дещо цінне. Я вклав туди свої тодішні визвольні й антиімперіалістичні настрої.» – говорить про «Бех-Аль-Джугур» М. Грушевський. І справді, події цієї розповіді дзвінко перекликаються з українськими реаліями тих часів, та й з українською історією загалом. Зображується насильницька окупація Англією Судану, але цей факт виступає тільки тлом, такою нехитрою маскою під якою очевидно, для кожного читача, проглядається Україна і її безнастанна боротьба із загарбниками. Це вбачається у всьому – від зображення природи – і річка там, і безкрайній степ, і воли, і худоби, – закінчуючи битвою і знаряддями захисту – «пішла бійка, рушниці голосно лунали по степу; стебла розкішної паші хилились, ламались від важкими чобітьми вояків; роса блищала на тих стеблах…» А захищались рушницями, дрючками і камінням від проводирів просвіти і культури, як ті себе іменували. Михайло Грушевський сміливо українізує бех-аль-джугурців – тихих селян, хліборобів, наділяє їх чистою українськістю, яку ні з чим не сплутаєш.

В іншому оповіданні – «Бідна дівчина», Михайло Грушевський зачіпає болісну, стражденну тему зубожілості, безвихідності зі сталого становища, яке установилося у бідних сільських родинах, зокрема тему своєрідного стану дівчини у суспільстві, котрим є лише одна дорога – вийти заміж. «Заміж, заміж, заміж», – змалку чула дівчина.» В цьому і панує хитросплетіння соціуму, де одна людина протистоїть усьому навколишньому, марно силкуючись звести довгоочікуваний знак «=» між вимріяним становищем і тим що є насправді. «Хто хоче дітей похвалити, на хлопчика скаже: «Розумний буде», а про дівчину: «Буде гарна». – так мовилося тоді і так поставав дисонанс розбіжностей у можливостях.

Дівчина та, за оповіданням, не вирізнялася гарною вродою, мала «бліде лице, сірі очі, русе, як пачоси, волосся…» Тим важче і журливіше ставало їй, і тим менше віри у власне існування у цій «чесній бідності», де мати безнастанно нарікає, а батько – гордий і вразливий, зачавлений авторитарною структурою і тяжкою працею, тлумачить рецепт життя: звести нанівець усі жадання, усю гординю, стерти на «ні» свої думки і надії, натомість щосили пити гірку чашу «смиренія» та «послушанія» – рецепт щастя і проросту у тому сірому, каверзному, злиденному оточенні. Це наче боротьба зі своєю людською подобою, – уподібнитися бездушному каменю чи неживій істоті, вбивство своєї індивідуальності взамін на щось схоже на життя, а радше – на животіння. По мірі плину подій дівчина відкидає науку батька, усвідомлює себе не бідною дівчиною, а скривдженою, хоча мати й надалі нарікала, а батько пив і постановляв свій чудо-рецепт. В кінці оповідання все ще більше загострюється і розбурхується – туга і мука роз’їдають дівчину і вона вирішує померти, отруївшись.

Так Михайло Грушевський в одній невеликій оповіді охоплює дуже велику частину проблематики тогочасного життя, поєднує усі наслідки таких «трунків» для душі, тіла і людей. Такий безрадісний світ ілюзій, якою жили незаможні і трудящі, різко дисонує із цими проблемами, які чекали свого вирішення, але з часом все більше в’язнули у заболотті голоду, холоду і несправедливості. «Той, хто видумав «чесну бідність», мабуть, ніколи не був голодним, не плакав в холоднім покої, не тиснув у тузі голову задубілими руками.» – пише Грушевський.