Чак Поланік: Поради письменникам-початківцям

Чак Поланік

До нього можна ставитися по-різному, і чимало людей у світі вважають його якщо не нездарою, то вже точно не письменником. Книжки його називають або “низькопробними”, або “блискучими”, чи й “макулатурою”; мову – кострубатою; сюжети – дурнуватими.

Утім, не можна заперечувати, що на письменницькій ниві Чак Поланік досягнув успіху, і для багатьох читачів його книжки стали культовими.

Сьогодні пропонуємо вашій увазі есе Чака Поланіка про те, як навчитися писати краще і що для цього слід зробити:

Через шість секунд ви мене зненавидите. Але через шість місяців ви писатимете значно краще.

Щонайменше на півроку ви маєте забути про існування дієслів, які означають процеси мислення: “думати”, “знати”, “розуміти”, “усвідомлювати”, “вважати”, “хотіти”, “пам’ятати”, “уявляти”, “бажати”, і сотень інших, які ви так полюбляєте.

Сюди ж слід включити “любити” і “ненавидіти”, а також “бути” і “мати”, але до них повернемося трохи згодом.

Практично до Різдва* вам не можна писати так: “Кенні цікавило, як відреагувала Моніка на те, що він пішов…”

Цю фразу вам доведеться розгорнути до чогось такого: “Цілими днями Кенні не було вдома, він пропускав останній автобус, йому доводилося брати таксі, а вдома Моніка вдавала, що спить – вдавала, бо вона ніколи не спала так тихо, а вранці вона поставила тільки свою каву у мікрохвильовку. Не його”.

Ваші персонажі про щось знають – а замість цього вам слід показати такі деталі, щоб читачі краще пізнали ваших героїв. Хай не дійові особи чогось хочуть, а ваш опис змусить читачів цього захотіти.

Замість того, щоб писати: “Адам знав, що подобається Гвен”, розгорніть це до: “На перервах Гвен завжди спиралася на його шафку, коли він ішов узяти книжки. Вона закочувала очі й повільно відходила, залишаючи чорні сліди від підборів на фарбованому металі й запах парфумів у повітрі, а замок досі зберігав тепло її тіла. Наступної перерви Гвен знову стоятиме на цьому самому місці”.

Якщо коротко – до дідька скорочення. Лише специфічні чуттєві деталі: рух, запах, смак, звук, відчуття.

Зазвичай письменники вживають “мисленнєві” дієслова на початку розділу – в цьому разі вони стають такими собі тезами викладу, і я ще скажу кілька “добрих” слів про це пізніше. У певному сенсі вони заявляють про наміри розділу. Усе, що далі, тільки ілюструє їх.

Наприклад: “Бренда знала, що ніяк не встигне вчасно. Від самого початку мосту машини стояли в заторі. Батарейка її мобільного здохла. Удома треба було вигуляти собак, бо доведеться після них прибирати. Та ще й вона пообіцяла сусідові полити його квіти”.

Бачите, як початкова “теза” нівелює всі наступні речення? Не робіть такого.

Якщо немає ради, переставте цю тезу з початку абзацу на кінець. А краще – змініть її на щось таке: “Бренда ніяк не встигла б усього вчасно”.

Думка абстрактна. Знання і віра нематеріальні. Твір стане сильнішим, якщо ви просто покажете фізичні дії і особливості дійових осіб. Дайте читачам змогу думати і знати. Любити і ненавидіти.

Не кажіть читачеві: “Ліза ненавиділа Тома”. Вибудовуйте розповідь, як адвокат в суді, деталь за деталлю. Представте кожен доказ. “Під час перевірки наявності учнів, коли вчитель вимовив Томове ім’я, а той ще не встиг відповісти «Тут», Ліза голосно прошепотіла: «Шматок лайна»”.

Одна з найпоширеніших помилок, що їх припускаються письменники-початківці, полягає в залишенні героїв наодинці. Пишучи, ви можете бути самі. Читач теж може бути сам. Але дійова особа не повинна тривалий час перебувати одинцем. Вона починає думати, непокоїтися, ставити запитання. “Чекаючи автобус, Марк став хвилюватися, що поїздка виявиться дуже довгою”.

А на цьому місці мало б бути: “У розкладі написано, що автобус приїде опівдні. Марків годинник показував 11:57. Від зупинки можна було бачити всю дорогу аж до торговельного центру – жодного автобуса. Очевидно, водій зупинився на кінцевій і влігся відпочити. Він заснув, і тепер Марк точно запізниться. Чи ще гірше: він п’яний, і Марк заплатив сімдесят п’ять центів за смерть у жахливій катастрофі…”

На самоті ваш герой може зануритися у спогади чи фантазії, але навіть у цьому разі вам слід уникати “мисленнєвих” чи будь-яких інших абстрактних дієслів.

І ще: викиньте на смітник дієслова “забути” і “пам’ятати”.

Позбувайтеся таких переходів: “Ванда пам’ятала, як Нелсон розчісував їй коси”. Значно краще буде: “Коли вони вчилися на другому курсі, Нелсон часто гладив її шовковисте довге волосся”.

Повторюся: пишіть розгорнутими фразами, не скорочуйте.

А ще краще – зразу ж зводьте разом кількох героїв. Нехай вони зустрінуться і почнеться дія. Нехай їхні думки висловлюються діями і словами. А самі тримайтеся осторонь від їхніх голів.

Навчіться обходитися без “думальних” дієслів. І дуже обережно вживайте слова “бути” і “мати”. Ми часто кажемо: “У Енн були блакитні очі”, або “Енн мала блакитні очі”.

Зробіть так: “Енн стала кашляти, махати руками, щоб розігнати сигаретний дим з-перед своїх блакитних очей, і усміхнулася”.

Замість цих несмачних слів, спробуйте розкрити, що ж саме мав герой і чим він був деталями його образу, діями чи жестами. Таким чином ви покажете свою історію, а не розкажете її.

Коли ви навчитеся таким чином розкривати своїх героїв, ви зненавидите ледарів, які пишуть: “Джим сів поряд з телефоном, думаючи про те, чому ж Аманда не телефонує”.

Ось тепер ви можете мене ненавидіти, але, будь ласка, не вживайте “думальних” дієслів. А після Різдва, я переконаний, ви й не захочете.

* Есе було опубліковане в серпні 2013 року

Переклад Олеся Вереса

  • 39
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •