Перший шкільний урок

201508301000

Коли дні помітно коротшають, белградські базари оповивають аромати осінніх фруктів, промайнуле літо з його спекою блідне і перетворюється на спогади, мені завжди здається, що все навколо мене розширюється, впорядковується і відкривається, мов сцена для незвичних картин і цікавих зустрічей. Усе стає тихе й урочисте, немовби готується якийсь грандіозний красивий сюрприз. Цей стан бентежного очікування і неясних надій захоплює мене на чималий шмат вересня. Оскільки ж зазвичай нічого такого не стається, то й дивний стан цей згасає з першими жовтневими дощами. Та, незважаючи на це, наступного року все повторюється в цей самий час і з такою самою силою.

Повертаючись своїми спогадами назад у пошуках того урочистого стану, завжди приходжу до вересневого ранку свого першого шкільного дня.

Після багатьох великих клопотів і ще більших переживань та обговорень у сімейному колі, нарешті придбали все, що треба учневі першого класу початкової школи, і мене разом з іншими однолітками послали «перед очі вчителя Любомира», як казали у нашому містечку. Таким чином приготування й очікування досягали свого апогею. Це наче під час веселої гри переді мною відчинилися двері світу, де є не тільки ігри й розваги, а сам той світ стає все менший. Непомітно пройшов я крізь ці двері, не питавши й гадки не мавши, куди вони ведуть. Уся моя увага була зайнята зустрічами з новими друзями, класами, картинами на стінах і великою чорною дошкою – здавалося, вона поведе нас до надзвичайних, дивовижних відкриттів.

Згодом, через тижні й місяці, школа втратила ореол новизни і стала радше звичкою і буденним зайняттям. Але й після стількох років зосталося щось від того збудження першого шкільного дня, і спливає воно в нас тремкими спогадами щороку в перші вересневі дні. І щоразу крізь імлу, яка стає все густіша, згадую той день, коли з мокрим, зализаним у празникову зачіску волоссям, схвильований і сповнений очікувань, увійшов у перший клас вишеградської початкової школи. А річка пам’яті тече далі. Як і того дня, постають біля мене друзі, одні близькі й давно знані, які живуть неподалік, інші ж – нові, чужі, з дальших вулиць чи передмість. Одні жваві й непосидючі, інші – сором’язливі й стримані, як я. Деякі обличчя у моїх спогадах чіткі, інші губляться в густому тумані й самі стають туманом. Згадую й поодинокі імена, але вони не поєднуються з обличчями, як і обличчя не поєднуються з іменами.

І доки зринають переді мною картини першого дня у школі, мимоволі думаю, що ж сталося з тими колишніми дітьми, як склалися їхні долі, де вони живуть, якщо досі живі, чи де і як обірвалися їхні життєві дороги. Літа їх розкидали, війни – поламали і порозсівали. Часи не були ні легкі, ні добрі до того покоління хлопчаків. Питаюся про все це – і не знаходжу відповіді. А у святковому хвилюванні того першого шкільного дня здавалося, що ми завжди будемо друзями, навіки пов’язані й ніколи не розстанемося, чи принаймні – не забудемо одне одного. І ось минули дні і роки, наклалися одне на друге, як сахарський пісок, і від усього того не лишилося й сліду, нічого, крім легкого щемливого тріпотіння у грудях щороку в перші дні вересня. Усе забулося й здалечіло, незворотно втратилося, наче й не було ніколи.
З тими думками йдучи тихими закутками Белграда, дивився, як перед білою будівлею школи снує святково вбрана схвильована дітлашня, яка вступає у свій перший день свого першого класу. З багатьма прийшли батьки – привели їх до дверей, що ведуть у царство книги, яка увібрала в себе весь світ і все, що живе у світі, знане й незнане, бачене і небачене.

І все, що я побачив, здалося мені навдивовижу схожим на мої спогади про перший день у школі. І самому собі не міг пояснити, чи ця сцена викликала мої спогади, чи згадки мої спонукали звернути увагу на шкільне подвір’я. Просто переді мною веселим роєм гудів і вигравав натовп малюків. Я дивився на них і мої спогади ставали на свої місця, і мої нещодавні запитання діставали які-не-які відповіді. Збагнув я, що минулі роки й попередні покоління мають своє місце, свою вартість, що всі вони пов’язані між собою, і нічого не зроблять їм ні минущість, ні забуття, аж доки триває життя. І той мій перший шкільний день, деталі якого зблідли й затерлися, постав переді мною чітко і зрозуміло у своїй цілості. Події життя і покоління людей міцно пов’язані одне з одним, як ланки нескінченного ланцюга.

Я дивився на гамірну юрбу вождовацьких школярів, і здавалося мені, що й сам я беру участь у цій довгоочікуваній вересневій урочистості, короткочасній і минущій, але заразом і вічній та незабутній, яка постійно повторюється, проте й триває без кінця, із покоління у покоління.

Іво Андрич
З сербської переклав Володимир Криницький

  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •