Денис Старостін
Будучи членом полтавського мистецького об’єднання Magnum Opus, я волею-неволею спілкуюся з великою кількістю поетів. Трапляються хороші, трапляються погані, але як тільки чую щось на кшталт «Я не можу пояснити, як народився цей вірш…я писав його серцем, а не розумом», автор, яким би він не був, тієї ж миті втрачає для мене усілякий інтерес. Неможливо нести людям слово і не відповідати за нього.
Уявіть пілота, котрий керував літаком не розумом, а серцем і тому не може пояснити, чому загинули сотні людей, або міліціонера, який затримав випадкового перехожого лише тому, що відчуває його причетність до злочину. Якою була б ваша реакція? Впевнений, що Ви, як мінімум, захотіли б дати їм декілька корисних порад. Можливо, дехто скаже, що мої приклади занадто гіперболізовані, що поезія – це зовсім інше, але я вважаю, що людина, до якої прислухаються, людина, яка є своєрідним рупором, має такий самий, якщо не більший, рівень соціальної відповідальності.
Особливо важливими чесність та відповідальність поета стають сьогодні, коли жодна Попелюшка не зможе відділити зерна правди від брехні. Соціальні мережі, журнали, будь-які видання буквально кишать перекрученою, спотвореною інформацією. Чи варто наповнювати їх ще більшою кількістю пустих слів? Ось і я думаю, що ні.
Сучасному поету не обов’язково вміти відрізняти хорей від амфібрахія, він не повинен знати, що таке анафора чи кахреза, єдине, що він має робити – відповідати за кожне написане ним слово. Цього більше, ніж достатньо.
