Павличко Я. Львів на камені писаному: поезії / Ярослава Павличко [передн. сл. Г. Капініс, О. Кіс]. – Львів: СПОЛОМ, 2017. – 56 с.: іл.
У тих збірках поезії Ярослави Павличко, які читаю і люблю («Парадигми часу» (Львів, 2001), «У золотій сурмі» (Львів, 2003), «Знаки та профілі» (Львів, 2004), «Голос із рік повечірніх» (Львів, 2004), «Вибране» (Львів, 2008), «Між Карпатами і Татрами» (Львів, 2010), «…із таємних письмен» (Львів, 2011), «Хоругви днів непроминальних» (Львів, 2012), «Титла і мідь» (Львів, 2012), «Із відчиненої брами» (Львів, 2012), «Ужгородські фрески» (Львів, 2013), «Зерцало» (Львів, 2013), «На валах Пліснеська» (Львів, 2014), «Ужгородський місяцеслов» (Львів, 2014), «На вертикалі дня» (Львів, 2015)) завжди було багато простору для Львова – її рідного міста. Не тільки сучасного – з пам’ятками архітектури, вуличками, кав’ярнями, людьми, але й зануреного в час, історичні події, міста славетних і маловідомих львів’ян, які творили і творять його історію.
Авторка – поетка, перекладач, мистецтвознавець, лауреат міжнародних літературних премій імені Богдана-Нестора Лепкого та імені Остапа Грицая, премії імені Маркіяна Шашкевича «Львівська слава», літературно-краєзнавчої імені Мирона Утриска – оприявнює власну версію, свою історію й міфологію Львова, яка залишає читачу багато місця для уяви, робить співавтором її поезії. Самі назви «Петро Мордессо», «Діалог із Юрієм Кульчицьким», «Ранок Івана Підкови», «Маркіян Шашкевич»… засвідчують багатовекторність, різноаспектність історичної та культурної парадигм поезії Ярослави Павличко. Її Львів – місто величне, із волютами будинків, у яких згорнуто давні історії, де досі ходить на пошту Варвара Лангишівна – примадонна ХVII століття, а поблизу ратуші помітно тінь свободолюбного гетьмана-мученика Івана Підкови.
Через своєрідні хронотопи (вулиці Академічна, Вірменська, Бандінеллі, церкву Успіння Богородиці, костел Іоана Хрестителя, собор св. Юра, гора Будильниця, ріка Полтва, Волинський шлях) авторка не тільки осмислює наповненість часу важливими подіями, а й окреслює художній простір через цілком осяжні в теперішньому часі місця, що набувають у її текстах багатозначності, символічності.
На Ринку Старому
у Львові
побік
костела Іоана Хрестителя
де проходить
межова Вірменського мосту
третій день
розгортаються
події львівського епосу –
цинобра
співає
на ликах святих.
Символічними стають і постаті, якими Ярослава Павличко олюднює вулиці і площі Львова, вони уособлюють час, епоху, ті колоритні українські пейзажі, які вимальовуються за їхніми спинами. Зокрема, такою постає Варвара Лангиш – дочка львівського міщанина, члена Ставропігійського братства при церкві Успіння Богородиці, чий епітафійний портрет 1635 року роботи маляра Миколи Петрахновича зберігається в Історичному музеї Львова.
…у ренесансному дворику –
дворику грека Корнякта
твоя руса коса
бігла попереду тебе…
Ті вітри історії, які підганяли в спину Варвару Лангишівну, кому обвітрювали обличчя, кого збивали з ніг, а найсміливішим – здіймали голови. Як славетному гетьману Іванові Підкові, під час страти якого обвалилася вежа ратуші. Цей обвал став знаком Господнім – і поетка описує подію як апокаліпсис, страшну непоправну втрату:
…ратуші вежа
впала
пам’ять відтявши
крайкою невидимою
чотирьох криниць
що стоять на кутах
чотирикутної площі
за магдебурзьким правом
сонце заломилося
крилом
поселившись
у листі
золотоокому
на березі
розпачу Полтви
(голосила вода
вдовою
між берегами!).
Знаковим у поезії Ярослави Павличко стає й образ італійського маляра Петро Мордессо, який приїхав до Львова у ХVІ столітті й пов’язав із ним своє життя. Туга за батьківщиною, де «води, // немов ікони», змушують думати про дорогу повернення, але в житті художника є
камінь львівський…
щораннє вставання,
молитва щорання…
Незнайоме полотно,
як незнайома людина…
І вже ніщо до самісінької смерті не зможе відірвати його від цього полотна, від цієї землі, яка стає рідною.
Маркіян Шашкевич для Ярослави Павличко уособлює рідне Слово, яке «золотом дивозлотим» падає «на виноградник // Христа». Саме він, національний просвітитель, речник національного відродження західноукраїнських земель, першим зі священиків у Галичині виголосив проповідь у соборі св. Юра українською мовою.
А «Діалог із Юрієм Кульчицьким» заглиблює читача у напівлегендарну історію українського шляхтича, австрійського дипломата, героя Віденської відсічі, а згодом власника однієї з перших віденських кав’ярень та автора рецепта віденської кави. Поетка називає Юрія з Кульчиць «першим європейцем кави»:
…в ореолі пороху
з порохівниць –
бо вона вилітала
із погідним усміхом
з металевих дул,
приперчена криком «Ура-а-а!»,
порохом,
свободою…
Загалом, «свобода» – одне з ключових слів збірки «Львів на писаному камені» (або «Львів на камені писаному», бо інша назва – саме така!). Писаний Камінь – символ свободи, землі предків. За легендою, люди-велети, які в сиву давнину населяли Карпати, прикотили валуни, що згодом назвали Писаним Каменем, аби увіковічнити пам’ять про себе. Тому завершується збірка визначальною поезією «До заснування Львова», де символіка каменя увиразнюється значенням твердині, значенням вічності:
Поклали камінь перший на ріллі
ще зовсім теплій,
зовсім безборонній –
………………………………………
Король Данило в золотій короні
піднявсь
на Ярославовій землі».
Саме тому для авторки видається такою болісною, такою трагічною розлука з рідною землею:
Я
об розлуку –
палець порізала.
І стікає кров
у сурму
сивого
світанку
на Підзамчу.
Загалом, поезія Ярослави Павличко – це поезія глибинного переосмислення української історії, пере-живання і про-живання людини в різних часових відтинках єдиного українського континууму, це бачення і перед-бачення того, як змикається коло за колом наше минуле з нашим майбутнім.
Оксана Шалак
