До творчості сербського поета Васка Попи я маю сентимент ще зі студентської лави, коли обрав її предметом своєї дипломної роботи. Васко Попа заслужив багато високих оцінок. Наприклад, критик і також сербський поет Александар Петров писав: «Васко Попа належить до найбільших поетів, які будь-коли писали сербською мовою, і є одним із найвидатніших представників сучасної світової поезії».
Народився Васко Попа 29 липня 1922 року в містечку Гребенац у Воєводині. Його дитинство та юність пройшли у місті Вршац, де він закінчив початкову школу та гімназію. Після того записався на філософський факультет Белградського університету. Студії продовжив у Бухаресті та Відні. Під час Другої світової війни був ув’язнений у концентраційному таборі в Зренянині (який тоді називався Бечкерек). Після війни закінчив романське відділення філософського факультету Белградського університету (1949). У 1954–1979 роках працював редактором у видавництві «Нолит» у Белграді. У Вршаці 29 травня 1972 року заснував Літературну общину Вршац (Књижевна општина Вршац, КОВ), того ж року був обраний членом Сербської академії наук і мистецтв. Один із засновників Воєводинської академії наук і мистецтв (1979) у Новому Саді. Був одружений із уродженкою Вршаца Йованкою Сінґер (більш відомою як Хаша), викладачкою архітектурного факультету Белградського університету. Помер Васко Попа п’ятого січня 1991 року в Белграді, похований на Алеї заслужених громадян на Новому цвинтарі.
Перші вірші Васко Попа опублікував у «Літературній газеті» («Књижевне новине») і газеті «Боротьба» («Борба»). Дебютною збіркою стала «Кора» («Кора», 1953), яка разом зі збіркою «87 віршів» Міодрага Павловича вважається початком сербської післявоєнної модерної поезії. Перша збірка викликала широкий резонанс і справила великий вплив на наступні покоління сербських поетів. Потім вийшли збірки поезій «Лихо-поле» («Непочин-поље», 1956), «Довколишнє небо» («Споредно небо», 1968), «Вертикальна земля» («Усправна земља», 1972), «Вовча сіль» («Вучја со»), «Плоть» («Живо месо»), «Дім на дорозі» («Кућана сред друма») (всі три – 1975), «Розріз» («Рез», 1981). У рукописній спадщині залишилася незавершена збірка віршів «Залізний сад» («Гвоздени сад»), яка включала поетичний цикл «Мала скринька» («Мала кутија», 1984), незавершений твір «Гарне містечко В» («Лепа варош В»), цикл із п’яти віршів «Дурний Лала» («Луди Лала»; Лала – прозивне прізвисько селянина з Банату). У рукописі залишилося ще 19 віршів, а також книжка записів про мистецтво та мистців «Клубок» («Калем»). У 2002 році вийшла книжка «Румунські та інші вірші» («Румунске и друге песме»), де вперше були опубліковані деякі вірші, які він написав ще в молодості. Васко Попа відомий і як упорядник своєрідних антологій: народної творчості «Золоте яблуко» («Од злата јабука», 1958), поетичного гумору «Громовик» («Урнебесник», 1960) і поетичних сновидінь «Опівнічне сонце» («Поноћно сунце», 1962). Поезії Попи властиве філософське заглиблення в морально-етичні проблеми буття, гуманістична спрямованість, оригінальний сплав новітніх мистецьких тенденцій із фольклором і міфологією. Попри своє етнічне румунське походження, він витворив універсалії балканського міфологізму саме на сербському матеріалі. Варто зупинитися бодай на одному показовому прикладі. Серед сербів доволі поширеним є ім’я Вук (вовк); згадаймо хоча б основоположника сучасної сербської літературної мови Вука Караджича. У доробку Попи є не лише збірка «Вовча сіль», але й поетичні цикли «Поклоніння кульгавому вовкові» («Поклоњење хромоме вуку»), «Вовча земля» («Вучjа земља») та «Сліди кульгавого вовка» («Трагови хромога вука»). Вовк був верховним поганським божеством сербів, а за міфологічними уявленнями – сербський народ був «вовчим плем’ям». Підтвердження цьому знаходимо навіть в давньоукраїнських апокрифічних пам’ятках: «Куманинпардус, болгарин бик, сербин вовк». Елементи міфу про кульгавого вовка зустрічаються також у легендах, пов’язаних із особою сербського середньовічного діяча Сави Неманича, чия роль є вельми значною в створенні й утвердженні Сербської держави та церкви. Васко Попа наче перехрещує історичну символіку з міфічною, реконструює минуле за допомогою давніх міфів. Віктор Шкловський свого часу писав: «Міфи знаходяться в пам’яті людини, як інструменти в кузні: для роботи, а не для зберігання. Міфи відбираються за принципом вибудовування нової естетичної структури…». Із елементів естетичної структури Попи витворюється специфічний авторський балканський міфологізм. Подібним чином можна виділити хоча б суматризм сербського ж письменника Мілоша Црнянського чи сарматизм німецького письменника Йоганнеса Бобровського. Одним із головних у творчості Попи є цикл «Ігри» («Игре»). Це ціла панорама екзистенційних ситуацій, відношень і взаємозалежностей, організована навколо метафори гри. «Ігри» входять у систему якихось невинних, ностальгічних асоціацій з дитинством, фольклорним ліризмом. Це – архітектура кругового пекла, сконструйованого з уламків і залишків іграшок. Кінець ігор завжди показаний як безглуздя, порожнеча. І що характерно, кожен із гравців згоден, а можливо, і чомусь змушений грати до кінця. «Ігри» – за словами сербського поета Івана В. Лалича – це пекло без бунтівника. Натомість сербський літературознавець Славко Леовац писав, що в циклі «Ігри» йдеться про «вічну потребу людини у грі, щоб грою виразити і свій вибір, і поклик душі». Хоч би там що, а цикл «Ігри» – це протест проти безсилля перед смертю, протест, виражений через іронію. Закінчується цикл віршем «Після гри» («После игре»):
Врешті руки хапаються за живіт
Щоб живіт од сміху не луснув
Аж там нема живота
Одна рука ледь ледь піднімається
Щоб стерти піт із чола
Та немає чола
Друга рука на серці
Щоб серце з грудей не вискочило
Немає і серця
Опускаються руки
Безпорадні падуть на коліна
Та нема і колін
На праву долоню падає дощ
Із другої проростає трава
Отак воно
(Тут і далі переклад мій).
Для поетичної мови Васка Попи властиве також певне дитяче ставлення до світу, доволі щире, але й заодно обережне. Сербський дослідник Богдан Попович виділив три творчі потуги, які начебто складають триєдину сутність його поезії: «1) нейтральний поетичний суб’єкт, дещо наївний і по-дитячому мрійливий; 2) ясновидющий дикий предок; 3) цивілізований сучасник, на межі відчаю через усвідомлення всіх своїх переваг і вад». Поетові філософські погляди найцілісніше виражені в циклах «Кість кості» («Кост кости») й «Орлець» («Белутак»). Семантичний аспект поезій із згаданих циклів базується на персоніфікації неживого, того, що раніше належало до живої матерії. Поет залишається послідовним у наданні неживому властивостей живого. Наприклад, орлець (кварц, кремінь, родоніт), або «камінь-істота», як назвав його Міодраг Павлович, спроектований не лише сам на себе, а й на нас усіх. Цей камінь – орлець – ми сприймаємо як істоту виняткової чистоти та досконалості. Різні релігії по-різному висвітлюють суть цього каменю. Що стосується поезії Попи, то він відштовхується, либонь, від того значення орлеця, яке надають йому мусульмани. Вони рівно опівдні, за вимогами свого ритуалу, вмиваються. Якщо цього не можуть здійснити у відповідному місці, то шукають будь-яке підходяще для здійснення обряду місце, але найохочіше вибирають для умивання чисту протічну воду. Вважають, щоб вода у своєму природному плині перейшла через три орлеці на дні річки, і тоді вона, попри будь-яке забруднення, стає чистішою від джерельної. Серби мають повір’я, за яким орлецеві властива зцілювальна сила. На те місце, де вкусить бджола, треба прикласти вологий орлець, щоб воно не спухло. Орлецю приписують силу оберігати від усього злого. Використовують його і як талісман. Орлець зашивають у пелюшки немовляти, він приносить щастя і в ньому знаходять притулок душі небіжчиків. Хворого купають у воді, в якій переночували два орлеці, вийняті матір’ю або сестрою з дна річки. Те, що ці орлеці дістають з води до світання і з заплющеними очима, вказує на повір’я, що в них перебувають душі небіжчиків. Важкохворого так вводять у стан мерців, щоб потім його звідти вивести. Але попри ці незвичайні свої якості, орлець, як і людина, не може перемогти законів об’єктивного світу і мусить їм підпорядкуватися.
Наповнив себе собою
Щоб не об’їстися свого м’яса твердого
Щоб не стало зле
Спитай не бійся
Він хліба за це не просить
Скам’янілий в блаженних корчах
Чи не вагітний він часом
Чи не розродиться каменем
Або звіром або блискавицею
Питай скільки влізе
На відповідь не сподівайся
Сподівайся лише на ґулю
Або на другий ніс або на третє око
Або на хто зна що
(«Таємниця орлеця»– «Таjна белутка»).
Поезія Васка Попи має, за словами того ж Міодрага Павловича, «циклічну організацію». Сам Попа про це сказав: «Слова у вірші творять замкнене коло. Видно, що вони танцюють у колі, але не видно, навколо чого вони танцюють. Це слова у вірші творять картину джерела, з якого вони витекли і до якого тягнуться». Поезії творять цикли, цикли – збірки, а збірки створюють єдину мозаїчну картину. Ми не помилимося, коли скажемо, що Васко Попа писав не окремі вірші та книги, а одну-єдину книгу, яка постійно поповнювалася новими відкриттями, на які поет був такий щедрий.
Васко Попа є лауреатом численних югославських і зарубіжних літературних премій. Зокрема, він став першим лауреатом премії ім. Бранка Радичевича (Бранкова награда) за поезію, заснованої в Сремських Карловцях у 1954 році. У 1957 році отримав премію ім. Йована Йовановича-Змая (Змајева награда), у 1968 р. – Австрійську державну премію за європейську літературу, у 1976 р. – премію ім. Бранка Мільковича, у 1978 р. – премію АВНОЈ (Антифашистського віча народного визволення Югославії), у 1983 р. – премію ім. Скендера Куленовича тощо. У 1995 році у Вршаці була встановлена премія ім. Васка Попи за найкращу збірку віршів сербською мовою, яку вручають щороку в день його народження.
Поезії Васка Попи перекладені на багато мов народів світу, а сам він перекладав із французької мови.
Українською мовою окремі твори Васка Попи переклали Петро Марусик, Іван Лучук, Василь Махно ([Поезії] // Всесвіт. – 1973. – № 2; Із циклів «Ігри» та «Орлець» // Всесвіт. – 1989. – № 12; Кість кості // Форум. – 1996. – № 2; Верни мені мої шматочки // Сучасність. – 2006. – № 2; Цикли «Ігри», «Орлець», «Кість кості», «Верни мені мої шматочки» // Лучук І. Позичена дримба: Переклади, версії, переспіви, варіації. – Тернопіль, 2012)
