Зоран Жмирич: Мені доводиться говорити й писати про війну

Ця розмова почалася задовго до приїзду Зорана Жмирича на «Книжковий Арсенал» у Київ. Ми домовилися про розлоге інтерв’ю ще на початку цього року, потім тижнями обговорювали якісь актуальні події, далі узгоджували плани київської зустрічі, потім «Арсенал» закінчився, а ми все кидали одне одному запитання і відповіді.

Незважаючи на ту кількість зустрічей та інтерв’ю, які Зоран провів за короткі чотири дні в Києві (інтерв’ю трьом телеканалам, радіостанції, журналу й шістьом онлайн-виданням), дещо залишилося незапитаним і недоговореним.

Зрозуміло, що з огляду на ситуацію в Україні більшість розмовців цікавило найболючіше: як пережити війну й вийти з неї людиною. Люди хотіли почути від письменника, що сам воював, вижив і знайшов у собі сили жити далі, простий і дієвий рецепт перемоги й відновлення довоєнного життя.

На такі запитання відповісти однозначно важко. Надто ж – коли від тебе чекають стереотипних агіток про війну до переможного кінця. Як людина вихована Зоран не може взяти українця за вухо й натовкти носом в очевидне, не може вбити нам в голови те, про що говорить у кожному інтерв’ю: що на війні немає нічого героїчного й красивого, війна – це біль і страждання. І для кожного цей біль однаковий.

– Якби я знав, як можна подолати війни, як можна уникнути воєн – я був би найуспішнішою людиною у світі, – напівжартома, напівсерйозно каже Зоран Жмирич. – Я їздив би нещасними країнами й розповідав би, як їм вийти з воєн і покращити своє життя. Навіть плати за це не брав би. Достатньо того, щоб мені купили квиток.

Але нам у кожному разі доведеться жити далі. Колись війна закінчиться, і що з нами буде? Пригадую, десь ти писав, що національного братерства не існує, це звичайна брехня. Ти й зараз так думаєш? Що після війни сталося з хорватами й сербами? Чи покращали стосунки між вашими народами після цих двадцяти п’яти років?

– Хорватія і Сербія схожі на судна, чиї капітани абсолютно не здатні ними керувати. Вони дістали керівні посади на суднах, обманюючи команду, буцімто лише вони мають знання і вміння, щоб довести кораблі у тихі води. Але правда в тому, що на командних містках і хорватського, і сербського кораблів ніхто уявлення не має, що робить. Замість того, щоб передати життєво важливі функції фахівцям, капітани оточили себе тупими однодумцями. Хорватський і сербський кораблі пливуть назустріч один одному, і кожен капітан горлає в мікрофон радіостанції на весь світ: «Люди, дивіться, ці божевільні перетинають нам шлях! Якщо вони не відпливуть убік, буде катастрофа!» У трюмах обох суден гарують люди – до кривавих мозолів працюють за мізерну платню. Тим часом на палубі відпочивають пасажири першого класу. То капітанові спонсори. Вони п’ють дорогі напої, засмагають на сонці й виділяють гроші, щоб верхівка корабельної команди й далі повторювала тим, у трюмі, що тільки їхній корабель єдино правильний і капітан з командою точно знають, куди пливуть. Капітани стоять на командних містках і через переговорні пристрої розказують кочегарам і механікам у машинному, нібито всі на їхньому кораблі брати, всі рівні, і їхня сила в тому, що вони кращі й здібніші за тих, з іншого корабля. Натомість ті, інші – єдина причина їхніх бід. Капітани, їхні свити й пасажири першого класу абсолютно відірвані від реальності, адже вони й ногою ніколи не ступали в машинне відділення, щоб на власні очі побачити життя тих, хто за них працює. Їхній світ – розкішний і нечулий.

І в цій самовбивчій авантюрі хорватський корабель заявляє сербському: «Зійдіть з нашого шляху, бо буде катастрофа!», на що сербський відповідає: «Достатньо вже ми в минулому піддавалися на ваші вимоги, тепер маєте ви піддатися!» З хорватського судна наполягають: «Це все брехня! Якщо хтось раніше комусь і поступався, то це ми поступалися вам». Тоді капітан сербського судна повідомляє робітникам у своєму трюмі, що з хорватського корабля виливають на них безглузді звинувачення, і додає, що це лише зробить сербський корабель сильнішим, а людей на ньому – ближчими. Те саме каже своїм у трюмі й капітан хорватського судна. І закінчень цієї історії може бути лише два: або трудяги на обох кораблях зупинять двигуни й візьмуть командування у свої руки, або на повній швидкості кораблі зіткнуться і потонуть. Імовірніший, звісно, другий варіант. При цьому постраждають, як і завжди, тільки ті, що гарують у трюмі, адже пасажири першого класу мають у своєму розпорядженні гелікоптери, катери й усе інше, що треба для порятунку. Поки кораблі тонутимуть, хвилі ковтатимуть людей, що працювали в трюмах. Дехто з них простягатиме іншим руку, щоб допомогти, розуміючи, що всі в однаковому становищі, тоді як більшість тонутиме, звинувачуючи «тих інших» у катастрофі. Дрібка людей, яка виживе, якщо добереться до берега, закінчить своє життя у скаргах і прокльонах на адресу «тих інших», через яких море забрало їхніх найрідніших. Вони це знатимуть напевно, адже їм це постійно повторював їхній капітан. А тим часом капітани й пасажири першого класу з обох кораблів зустрінуться в якійсь тихій гавані і під дорогу вечерю обговорюватимуть тільки їм відомі справи…

Просто антиутопія якась. Хоча цілком реалістична. Ти не дуже шануєш політиків, правда?

– Я не люблю політиків і не вірю політикам. Не розумію, як нормальна людина може хотіти нав’язати комусь свою волю. Як у нормальної людини може з’явитися бажання заявити: «Я ваш президент, я маю право вам наказувати, що ви повинні робити»? Це неприродно.

А оці слова про трудяг, які візьмуть в свої руки командування – це пролетарська революція? Ти соціаліст? Загалом – лівак?

– Не можу сказати, що я лівак чи соціаліст. Точно знаю, що не комуніст. Я, мабуть, охарактеризував би себе як антифашиста. Хоча з деякими заувагами: сербські політики в 90-х і зараз суціль антифашисти, але те, що вони і їхня армія чинили тоді, як поводяться зараз – нічим не відрізняється від чистісінького фашизму. Думаю, я не належу до націоналістичних кіл. У людині в першу чергу я бачу людину. Можливо, навіть – лише людину.

Тобі вдалося пережити війну, на яку ти зголосився добровольцем. Якби зараз був 91-й – пішов би воювати?

– Після стількох років я думаю, що, мабуть, не пішов би. Просто і в моїй країні, і в Сербії дуже багато персонажів скористалося війною, щоб збагатитися. І навіть зараз політичні партії у Сербії і Хорватії говорять не про шляхи до кращого майбутнього – вони говорять про війну. Через майже три десятиліття після війни ні з одного, ні з іншого боку не з’явилося нікого, хто має розуміння, як спрямувати країну в майбутнє. Єдине, що може тримати цих людей при владі – далі говорити про ненависть і про війну. Коли все це зважуєш і обмірковуєш – розумієш: ні, зараз я не пішов би на війну.

А як ти знаходиш час для творчості?

– Дуже важко. Робота забирає більшу частину часу, а єдиний вихідний у тижні хочеться присвятити сім’ї, дружині. Доводиться якось уривати моменти…

Цікаво, чи Зоранова літературна діяльність не викликає спротиву у сім’ї.

– Мені дуже подобається те, що Зоран пише, і як він це пише, – відповідає Жмиричева дружина Кармела. – У мене часом виникають якісь думки, зауваження, поради, і мені дуже приємно, що він все це сприймає з повагою і вдячністю.

Зоранові часом закидають, що він багато пише про війну. Не можу з цим погодитися. Річ, може, в тому, що його антивоєнна проза й поезія зажила ширшого розголосу, тому здається, що він пише лише про війну. Утім, вона постійно зринає як у його белетристиці, так і в публіцистиці.

– Мені доводиться говорити й писати про війну. Поки я бачу, як її використовують для збагачення й отримання влади – я про це говоритиму й кричатиму.

Після кількох інтерв’ю мені стає трохи соромно. Маю перепросити. Люди в Україні не знають історії розпаду Югославії.

Журналісти кажуть, що хорвати були сепаратистами, у 91-му НАТО бомбардувало Югославію, а війна в Хорватії називалася Боснійською війною. З іншого боку, я переконаний, що значна частина хорватів не більше знає про Україну й наш шлях до незалежності. Власне, я бачу це зі статей у хорватських виданнях, а ще більше – з коментарів до них. Пересічний хорват досі може думати, що Україна – це десь в Росії. У нас трохи більше знають про Хорватію, бо частіше їздять до вас на море.

Сподіваюся, що завдяки авторові «Блокбастера» Хорватія та Україна ще трохи зблизяться – на кілька невеликих, але дуже важливих кроків. Особисто ж я вдячний долі, що звела мене з Зораном Жмиричем – спершу Людиною, а вже потім – хорватським письменником з болючим досвідом війни.

Володимир Криницький

Зоран Жмирич. Їм хоча б не до тебе

Зоран Жмирич. Спалене село мовчить

Зоран Жмирич. Пацієнт з 19-ї палати (уривок)