«Тарас Шевченко!
Досить було однієї людини,
щоб урятувати цілу націю».
Остап Вишня
Він став щитом. Він став підґрунтям. Жив волею, надто – свободою.
Тепер Він – Титан. Тримає на плечах Україну літературну.
Найбільше – Україну політичну, як модно говорити. Україну незалежну. Україну самостійну. Україну вільну.
Хоча чи самостійна Вона зараз?! Чи вільна?!
Якась містифікація з нашою Україною. Бореться. Віками бореться. Вічність підкорює.
Шевченку за два століття присвячено багато різного. Пам’ятники Йому височіють у світі. Книги, пісні, балади – всюди.
Йому присвячують вистави. Його намагаються показати. Прожити. Перезавантажити під сьогодення.
Виставою «Всюди один… Свічка на вітрі» театр російської драми імені Лесі Українки хотів розказати глядачам про Шевченка. Прем’єра відбулася на 200-літній ювілей Кобзаря. У час неспокійний для України.
На сцені постають два Шевченка.
Перший – молодий, відвертий, з запалом в очах і силою в тілі. Готовий боротися. Підкорювати неможливе.
Другий – свідомий, вистражданий, рішучий. Може, і покинутий вірою, але переповнений надією.
Ці образи взяті режисером із різних періодів життя самого Шевченка. Це хитрий хід, щоби на контрасті вивести глядачам Шевченка епохального. Не лише у смушковій шапці й кожусі.
Насправді, цей портрет – жарт. Шевченко спеціально одягнувся так задля загальної картини з іншими академіками. А з нього зробили діда. Переінакшили смисл взагалі. Спотворили образ. Виставили жебраком і безправним. Це далеко не так.
Створені режисером два образи, підсвідомо у глядачів зливаються в єдиний. Той, справжній, яким був Шевченко.
Але не все так «ванільно».
Бракувало «чистого» Шевченка! Третій образ, який випливав із двох, був розмитий. Не чіткий.
Завадило зрозуміти істинного Титана різні «розбавки». В середині вистави, коли зал в очікуванні побачити справжнього Тараса, вривається Чічіков із «Мертвих душ».
Це виглядало як глузування. Насміх. Знущання врешті-решт. Коли по обидва боки сцени стоїть єдиний Шевченко, і глядач вловив його посил і біль, на авансцену вистрибує Чічіков, весь такий напудрений, і починає свою пісню. За ним вибігають панянки. Починаються веселощі-танці.
Монологи Шевченка почасти перебивалися музичними «вставками».
Таким чином озвучували вірші Тараса. Це виглядало недоречно. Виконавці «вставок», мабуть, іноді забували, що вони у виставі. Думали, що на концертному майданчику. Так всіляко намагалися продемонструвати вокальні здібності.. В деяких їх не спостерігалося. Сподівалися, що через вібрато суть поезій буде впіймана глядачем.
Не вдалося.
Зовсім зайве.
При цьому, вони образ Шевченка робили жалюгідним, ницим.
Може, цю наживку хтось сонний у залі й проковтнув.. Підбадьорився.
Лише для цього треба було ці «вставки»? Якщо так, то вистава не гідна для показу.
Вистава має бути цілісною, скомпонованою, суцільною.
У «Всюди один…» був різнобій.
Шевченко, як завше, знову виніс на плечах.
Вразила гра акторів-Шевченків. Надто, старшого. Вони прожили Тараса. Спіймали нитку болю, передали глядачам. У акторів був Шевченко.
Цікавим прийомом стали свічки. Актори почергово запалювали їх. Вони горіли яскраво, димлячи у зал. Це був такий своєрідний вогонь надії на свободу. Маленьке освітлення самотності. Проблиски світла у безвиході. У ньому Шевченко бачив образ України, до якої летів у снах. Чим більше свічок горіло, тим більше зростало сподівання як у Шевченка, так і глядачів на визволення.
Свічки на екрані пломенисто освічували темну сцену. Сценографічно – чудово. Це додавало потрібної настроєності. Екстраполяція була на останню надію визволення, яка проривалася зі світлом екрану.
Декорації візуально зіграли влучно. Створюючи маленькі куточки чогось такого холодного, через палітру, вони додавали ще більших перешкод для Тараса, не фізичних, звісно.
Коментаторів я би назвала нелюдями-жандармами. Їхні обличчя, жести рук, ходьба переповнювало блюзнірство. Їхні очі горіли ненавистю. Особливо один актор-коментатор поводив себе зверхньо. Його гру акторську придушила людська пихатість. Це зчитувалося з образу.
Двомовність вистави режисер у різних інтерв’ю-зустрічах пояснював тим, що це нормально. Що він читав щоденники Шевченка саме російською. Цього ніхто не заперечує. Адже вистава постала з фрагментів щоденника.
Але російськомовний режисер із впевненістю доводить, що двомовність в Україні це не катастрофа. Що так і має бути.
Не хочу переходити на шовінізм, а я такою не є, але режисер не уточнює найважливішу деталь – чому щоденники Шевченка написані саме російською.
Тому, що українською Шевченку заборонено писати.
Двомовність тут ні до чого. І «Кобзар» почасти Шевченко писав українською, але російськими літерами.
В цьому істина.
Шевченко – це Україна. І зараз його треба справжнього. Не нашаровувати на нього різні «вставки», «розбовтаність» і власне «я так бачу».
Надто – не робити з нього ідола.
Гадаю, що саме через такі недоліки вистава вже другий рік є непопулярною. Її не дивляться, про неї не знають. Відповідно і культура розвитку «в темпі» не має.
«Держава починається з культури», – написав у книзі відгуків Національного музею Тараса Шевченка Міністр культури Литви Шарунас Бірутіс.
Золоті слова.
Сподіваюся, вони будуть почуті й усвідомлені нами – українцями.
