7 листопада — день народження великого Поета Миколи Вінграновського. З цієї нагоди публікуємо есе Галини Кирпи, вперше надруковане в часописі «Наше життя».
7 квітня 1961 року «Літературна газета» друкує добірку віршів Миколи Вінграновського, які за словами Івана Дзюби «лишилися в українській поезії її непритьмянілими перлинами». З’ява того могутнього таланту стала подією назавжди. Відтоді хотілося знати про все, що він робив — що писав, що знімав, що казав.
Не оминали увагою жоден його вечір, мало того — й кожен вечір ставав подією. Надто для нас — молодих і необтесаних. Як зараз бачу: сягнистою ходою він, мов той баский кінь, що мчить проти вітру, виходить на сцену, постава — горда, очі — гарячі. Лицар нації. Уособлення української гідності. Носій несхитної правди. Щедро обдарований оплесками, він починає чародіяти словом, і від того дійства його слову стає затісно в залі. Воно мовби протинає стіни — здіймається до небес і розпросторюється на всі небокраї.
На сцені — характерник, що привселюдно обертається в човна, в бджолу, в дерево, в квітку, в дощ, у чорта, у вечір та й у все, що є сущого на цьому Божому світі. На сцені — маг, що словом малює рідні серцю краєвиди — Дніпро, степ, небо, зорю, ліс, — водночас освячуючи їх такою любов’ю, від якої вони робляться безмежно святими й перед ними хочеться вклякнути, як перед іконами.
Але, звісно, найбільша розкіш була залишатися з його словом наодинці. Пам’ять нанизувала цілу вервечку слів, викладала з них унікальну мозаїку неповторних «вінгранізмів», що потім будь-де й будь-коли могли зринати на гадку: «і хилитався човен до човниці», «піввітру пахло ще теплом, йогенька ж половина ішла», «коло тебенько я — дивись», «один, як ніколиньки», «літатенятонько нещасне», «мій світонько, світище мій», «лисиця їла — і нема», «старій давно пре-пре-пра-про», «додому дітлашні вечірньосірогусо, вечірньосірогусто ластівкам», «учоренько тут басувало літо», «а лиманський Гайявата щось там робить-виробляє» — і цим цитатам немає ліку. Мабуть, у жодній літературі світу немає схожого на нього поета…
Хрестоматійний Шевченків шедевр «Садок вишневий коло хати» немов знаходить своє продовження в хрестоматійному шедеврі ХХ ст. — «Ластівко біля вікна», де своєрідною заповіддю для нації звучить суто вінграновське прагнення вдатися «в небо, Вітчизну і волю».
Надзвичайно людяна, тонка й зворушлива проза («Гусенятко», «Батько», «Первінка», «Манюня», блискучий роман «Наливайко», історичні есеї «Чотирнадцять столиць України») — усе те писано рукою Поета, і всіма тими творами він якось побожно й по-чоловічому шляхетно цілував «руку свойому народу». То був його, вінграновський, вияв найвищої любові…
Микола Вінграновський покинув білий світ наприкінці весни 2004-го, коли травень уже готувався прочиняти віконце в літо. Чародій зійшов зі сцени, лишивши невидимим для стороннього ока свій останній краєвид. Що діялося в горішньому небесному світі, коли зупинилося серце Поета? Чи закалатали там дзвони, чи запала така тиша, що було чути, як на дереві росте новий листочок? І, либонь, у тій надтишній тиші його гучний голос перейшов на шепіт:
Може бути, що мене не буде,
Перебутній час я перебув,
Але будуть світанкові губи
Цілувати землю молоду…
Атож, сталося непоправне: Поет перебув свій час. Його човен, по вінця повен земних радощів і страждань, перехопила течія часу іншого й понесла туди, де перебуттю немає кінця-краю. Течія, що забирає навіть найкращих…
Галина Кирпа
На фото Дмитра Чередниченка: Микола Вінграновський виступає в Будинку кіно (Київ, 4 грудня 1986).
