ШЕПІТ І КРИК
Світлій пам’яті
моїх друзів-однокурсників
Валерія Марченка і Василя Моруги
Дорогі мої хлопці,
недосяжні навіки
для страждання земного, благань і плачу, —
я крізь мертві ліси, через висохлі ріки
все вас кличу, і плачу, і душею кричу.
Та ні звуку, ні знаку
нема з потойбіччя…
Так самотньо без вас!
Воля надто тяжка.
Лиш у спомині
юні всміхнуться обличчя.
Тільки ваші слова —
у листах і книжках.
Так самотньо без вас!
Убиває скорбота.
Я питаю себе —
та повторить луна:
— Де Вкраїна,
яку ми омріяли потай?..
Що зробити,
щоб справжньою стала вона?..
15 травня 2004 р.
* * *
Грузинською
говорить моя юність,
а молодість — литовською,
обидві —
іспанською
(за те її люблю,
що іронічна, мовби лезо шпаги, —
ми з нею схожі в цьому:
горе тим,
котрі іронії недочувають!..)
Але моє дитинство,
і кохання,
і все моє життя,
і смерть моя —
одну лиш українську
розуміють.
* * *
Весна така квітуча й нереальна,
коли щодня минає за вікном.
Як молодість, байдужа і безжальна.
Мого життя єдиного фантом.
Це доля.
Тільки хто ж тоді наврочив,
щоб почалася
ця смертельна гра?
Хто диктував мені
слова пророчі?
І хто нарешті вимовить:
«Пора»?..
29 квітня 2007 р.
* * *
Галі —
на згадку про літо й життя.
Тракайські озера і замки
ще сняться мені,
неначе вмирущому Вітовту —
марна корона.
Тривожні дзвінки на світанку.
Листи з України сумні.
Тракайські озера блакитні
і замки червоні.
Удома —
Чорнобиль.
І любий мій тато вмира…
Боюся: не встигну.
Із відчаєм битва нерівна…
Ти глянула в душу,
немов найрідніша сестра, —
тамуючи сльози,
всміхнулась я, мов королівна.
І стали світлішими ночі
і довшими — дні.
Без слів
ми усе розуміли.
Зігрілась душа на осонні…
Я також
усе пам’ятаю.
Ще сняться мені
тракайські блакитні озера
і замки червоні.
20 липня 2007 р.
* * *
«Я не боюся смерті…»
1969
Наче листя з дерев,
як листки
з пожовтілих календарів,
опадаємо тихо, нечутно.
Ні, лише не вночі!..
Дочекатися вранішньої зорі —
Боже чудо.
Тільки юна й зухвала
(хоч відала — смертна!)
могла
так сказати, як я сказала.
Не зрікаюсь ні слова,
ні миті, яку прожила.
(Тільки юна й зухвала…)
То не макова квітка,
а серце моє.
Як люблю я зорю!
Засміюся
і тихенько, нечутно
не знати кому повторю:
я не смерті
боюся.
11 серпня 2007 р.
* * *
Космічний пил
усе-усе вкриває,
що я колись на цій землі любила:
гаї, траву, зелений луг і Рось
(отруєну вже вкотре землячками),
спів іволги, зозулі, солов’я
(а жайворонки? їх давно не чути),
і нашу хату, й сад
(чомусь росло
усе, що я садила, — вдвох із татом
або сама:
бузок, і липа,
і яблуні, й тополя біля ґанку),
і найулюбленіше — квіти й книги…
(Зрубали дуба, зрушили угоду.
Клянуться, що ніхто, ніхто
не винен).
Родинне поруйноване гніздо.
Могили друзів.
Батьківські могили.
Вся Україна — цвинтар чи вертеп:
турніри блазнів і нікчем — щодня.
Мені вже соромно
за власні мрії.
Я задихаюся
від того пилу.
Стенокардія відчаю.
Мовчу.
Мов перст, одна,
я задихаюся.
На цій землі
мені тепер
уже немає місця.
13 серпня 2007 р.
* * *
Чорна зима переходить у літо,
пекельне від спеки,
чорне від болю,
аж перед очима — юга.
Десь там за обрієм
гаснуть сузір’я далекі —
гине без слова
вітчизна моя дорога.
Що мені з того?
Я також
від болю погасну,
та не однаково тільки за неї мені.
Хто мене бачив колись,
мов комету невчасну,
тільки й згадає
осяяну спалахом ніч.
24 серпня 2007 р.
Про авторку:
Світлана Жолоб (1947–2011) — українська поетка, редактор, перекладач. Член НСПУ з 1983 р. Лавреатка премії імені Максима Рильського за літературний переклад 2004 р. Закінчила Київський державний університет імені Тараса Шевченка, працювала у видавництвах «Дніпро», «Педагогічна преса». Перекладала з білоруської, грецької, грузинської, іспанської, литовської, польської, російської, угорської, французької. Твори Світлани Жолоб перекладено грузинською, іспанською, литовською, польською, румунською, угорською, чуваською мовами.
Фото: Дмитро Чередниченко.
Чільне фото: Володимир Криницький.
