1 червня 1929 року в Підгайчиках (зараз Івано-Франківщина) народилася видатна українська перекладачка-скандинавістка Ольга Дмитрівна Сенюк.
Закінчила Чернівецький університет, аспірантуру при кафедрі англійської мови Київського університету під науковим керівництвом Олександра Білецького. За рекомендацією одного з корифеїв українського художнього перекладу Миколи Лукаша стала членом Спілки письменників України, редактором видавництва дитячої літератури “Веселка”, також працювала в Київському історичному музеї.
“У нас, початківців, не було духовних наставників. Був Микола Лукаш, який нас рекомендував, бо знав, що добре робимо свою справу. Тоді організували конкурс — на два місця по 17 осіб! До Лукаша потрапили переклади, які ми робили, він їх переглядав, і тоді якраз мене та Євгена вибрали. Спочатку то була редакція дитячої літератури, із якої пізніше зробили ціле видавництво”, — розповідала Ольга Дмитрівна під час одного з інтерв’ю.
Ольга Сенюк дала українцям можливість прочитати рідною мовою безліч визначних зразків літератури скандинавських народів. Але найбільше її знають, звичайно, як “маму” українських перекладів більшості творів Астрід Ліндгрен. Завдяки Ользі Сенюк українські діти мали змогу читати про пригоди Карлсона, Пеппі Довгапанчохи, братів Лев’яче Серце, дочки розбійника Роні, знаменитого детектива Калле Блюмквіста й Еміля з Ленеберґи.
“Я не свідомо обирала дитячу літературу, скоріше орієнтувалася на шведських письменників. Узяти, наприклад, Астрід Ліндґрен, яка творила для малят і підлітків. Вона мала світове ім’я, тож я на ній зупинилася, бо завжди хотіла перекладати найкраще. Мені сподобалося, як вона пише, тому я на неї «сіла» і працювала над усім, що вийшло з-під її пера. Від самої Астрід одержувала книжки. Добре знала її, одного разу навіть їздила до неї. Ми сиділи на тому ліжечку, де вона написала «Пеппі Довгапанчоху», коли ногу зламала її дочка Карін. Ліндґрен сказала, що до другого мого приїзду вже знатиме українську мову. Вона мені сподобалася як особистість. І мені вже не хотілося шукати собі когось іншого”.
Минуло 5 років відтоді, як у свій день народження Ольга Дмитрівна Сенюк відійшла. Точніше, пішла — до коханого чоловіка Євгена Поповича, до дорогої Астрід та інших скандинавів, яких вона так цінувала. Вона казала, що зробила те, чого хотіла:
“Усе, що я хотіла, за що бралася, я зробила. Нема такого, що я бажала перекласти й мені не дали”.
Нам, її читачам, хотілося б мати більше її перекладів, і не тільки перекладів. Шкода, що не залишила Ольга Дмитрівна ні власних творів, ні спогадів, ні творчого щоденника, хоч і планувала:
“Є думка відтворити на папері власні спогади, але якось усе не беруся серйозно. Хіба як уночі не сплю, то занотую щось… Мабуть, вплинуло те, що я звикла працювати з чужими творами. Мені простіше перекласти добре навіть якусь надзвичайно складну річ, аніж написати щось самій. Як цілий вік ідеш за чиїмось текстом, то не виходить добре написати те, що походить від тебе самої”.
Але Ольга Сенюк зробила для української літератури й українсько-скандинавських зв’язків так багато, що назавжди залишиться в історії нашого й світового художнього слова, а найважливіше — в серцях і пам’яті мільйонів читачів, які зростали й далі зростають на її перекладах.
Світла пам’ять!
