Він каже мовою, котрою не говорив,
Щось про сцили морів і уламки днів
Щось про прощення і далекий дім
Щось про цінності, що навік із ним.
Вона пише мовою, якою все забува
Щось про провину, котра сягає дна
Щось про сирен у ванні і шум вітрил
Щось про грім і тишу пташиних крил
Обривають спалахи всі слова
І ракети в серпні немов жнива
Жовте листя Києва. Листопад.
Сніг червоно мружиться від лампад.
Кілька кроків тінями. Обернись.
Саме так буває лише колись.
Вхід до храму млосний, як ті гріхи.
Обшукай — не маю. Окрім пихи.
Але серце мружиться від лампад
Чорний лютий березень снігопад
Твоє місто сяє від сотень ват
Моє місто слухає темний град
Ти рахуєш кола, а я сліди
Як сказати, встигнути, не зійти
Скільки кроків пройдено. Обернись.
Саме так буває лише колись.
Десь на зламі відчаю і весни
Прошепоче дзеркало: “Поясни”
Я не знаю нащо чому too much
Якщо хочеш плакати — просто плач
Обривають спалахи всі слова
Знову травень. Обстріли. Я жива.
Він їй пише мовою древніх міст
Щось про книги роду і їхній зміст
Щось про цінність вірності і знання
Щось про рух у темряві навмання
Вона все збирає, їй все болить
Кожен рік і місяць і день і мить
І душа на вістрі у німоти
Каже: “Друже, дякую, що є ти”
