На початку 2022 року вийшов український переклад роману «1794» шведського письменника Нікласа Натта-о-Даґа. Як і попередню його книжку, «1793», випустило в світ харківське видавництво «Фабула».
Видавництво дає змогу ознайомитися з першим розділом новинки — пропонуємо і вам його прочитати.
1.
Січень, самісінький початок 1794 року. Уранці до моєї кімнати зайшли, сказали одягатися і йти надвір, бо прийшов новий рік і годі вже терпіти бруд і паразитів. Треба обкурити кімнати димом ялівцевих гілок, вимести сміття і попирскати оцтом підлогу. Незграбно натягнув штани, вступив у черевики, накинув куртку на плече. З’ясовується, я за цей час дуже схуд і одяг висить, як на палиці. Повільно зійшов сходами й уперше за хтозна-скільки тижнів вийшов на світ Божий, який до цього бачив тільки крізь вузький проріз вікна.
Липи в дворі вже кілька місяців голі. Осінь забрала з них листя, зате зима щедро відплатила снігом. Біла ковдра вкрила гілля, спустилася на землю і пролягла вдалину, скільки погляд сягає. Сонце сяяло, його промені на білизні снігу виблискували з силою, якої не витримував жоден інший колір. Засліплено примружився і мусив затулити очі рукою. Інші пацієнти товклися на ґанку або несміливо брьохали по двору, лаючись на мокрі черевики й холодний сніг. Мені не хотілося їхнього товариства і я пішов донизу, ближче до замерзлого озера. Засніженою кригою можна було пройти кількасот метрів аж до місця, де з-під льоду вибивалася вода. Недоторканий сніг обіцяв мені самоту. Мороз кусав, але сонце пригрівало, і незважаючи на кепський настрій, я таки вийшов на крижане поле озера.
Удалині ліворуч від мене виднілися жовті зуби Корабельної набережної, за ними кілька шпилів церков, а ще далі темніли обрили палацу. Я відвернувся, ніби не бажаючи привертати до себе увагу сплячого хижака, і подивився назад, до місця, звідки прийшов. Зі свого місця я чи не вперше побачив краєвид, зазвичай доступний лише рибалкам і морякам.
Місто повернулося спиною до Данвікена. Якщо чесно, здавалося, що навіть час тут зупинився, або принаймні протікав з інакшою швидкістю: дні тут короткі, а ночі довгі. Схили двох пагорбів врізаються у наше небо з двох боків і скорочують шлях сонця у нас над головами. До лікарні потрапляють лише ті, хто не має іншого вибору. Багато з тих, хто лежить тут, не хворіють ні на що, крім старості. Сюди їх помістили сини й дочки, щоб забезпечити їм догляд в останні роки життя, але самі ніяк не можуть знайти час відвідати старих, що тут стають справді як малі.
Трохи далі вздовж озера розташувалася божевільня. Звідси, з криги, налічив я сім поверхів, збудованих у вигляді гігантських сходинок. Божевільня – нескінченне джерело чуток у лікарняних коридорах. Кажуть, душевнохворих там значно більше, ніж будівля може вмістити. Деякі вікна забиті дошками, на інших – ґрати. Якось я підійшов майже під саму стіну божевільні, і здалося мені, що чую якийсь глухий шум чи гул, що нагадав мені, як у дитинстві я гуляв біля вуликів і з цікавості засунув туди руку, на власному досвіді пов’язавши байдуже гудіння з різким болем від бджолиних жал. Мабуть, так гуділи й бідолашні психи в своїх тісних палатах. Час від часу каретами приїжджали якісь пани з міста, давали охоронцям по кілька монет і ті пускали їх всередину – подивитися на чудасії і страхи, що коїлися за жовтими стінами божевільні. Персонал лікарні, який ще мав сили на такі розваги, уважно дивився на зблідлі обличчя поважних гостей на виході й зловісно посміювався.
Не знаю, чому саме, але пішов і я туди. Жовта, як гній у рані, божевільня височіла на пагорбі на місці колишньої солярні, що її навмисно збудували далі від міста через шкідливі випари, а зараз ще більше відділена від нього – тепер вже через своїх пацієнтів. Перед входом зупинився перед табличкою з вирізьбленим віршем, з чого один рядок особливо запав мені у пам’ять: «Тут живуть жертви жадібності, честолюбства й нещасного кохання – читачу, упізнай себе!» Як може бути, щоб тут хтось викарбував слова саме про мене?
Ніхто мене не зупинив, двері були незамкнені. Як тільки я їх відчинив, до мене долинули стогони й крики, які раніше я чув як приглушене гудіння. Зараз я вже чув багато голосів замість одного. Коридор був похмурий, напівтемний, і я не зразу побачив невеличкого чоловічка, який стояв неподалік від входу, ніби чекаючи на мене. Я нерішуче кивнув, а він кількома швидкими кроками підскочив до мене. З якоюсь допитливістю оглянув мене й несподівано м’яко мовив:
– Ласкаво просимо! Ви рівно в домовлений час! Маю висловити захоплення вашою точністю.
Я не міг зрозуміти, що він має на увазі. Напевно мою розгубленість можна було причитати з виразу мого обличчя, але на чоловічка це ніяк не вплинуло. Він вклонився і показав мені на сходи:
– Прошу, ідіть за мною, я вам все покажу.
Я не міг заперечити, що саме цікавість мене сюди й привела, тож вирішив, що не буде нічого поганого, якщо зроблю, як він каже, хай навіть мене з кимось тут і переплутали.
Вийшов за ним у внутрішній двір, оточений з усіх боків стінами на чотири поверхи. Під стінами купами валялося сміття, очевидно, накиданого з вікон верхніх поверхів, або розбитих, або затулених дошками. В однім кутку двору стояла купка хворих у брудних сорочках. Більшість із них хиталася з боку в бік, і слина стікала з їхніх губ.
Проводир помітив мій погляд і махнув у їхній бік рукою:
– Не звертайте уваги! Ці схожі на тварин у людському тілі й не піднімають шуму, якщо їх не налякати. Я покажу вам значно цікавіші екземпляри! Ходіть за мною!
Ми перетнули двір, піднялися ще на кілька сходинок і зупинилися перед дверима, що вели до якогось іншого коридору. Мій провідник відкашлявся і почав свою невеличку промову:
– Спочатку ми тут мали двадцять сім камер, чи то пак палат, розрахованих на більш-менш комфортне перебування одного пацієнта в кожній. Не знаю, як дивитеся на світ ви, але мене особисто анітрохи не здивувало, що дуже скоро стало зрозуміло: місць у божевільні мало. Місто зводить людей з розуму, і саме з міста до нас надходять найбуйніші хворі. Зараз у кожну камеру мусимо селити щонайменше чотирьох. А якщо вони агресивні, доводиться їх заковувати, та ще й зводити перегородки в камерах.
Відступив убік, відчинив двері й запросив зайти поперед нього. Я побачив коридор з важкими дверима обабіч, охоплений криками, стогонами й брязканням заліза.
– Надходить час годування. Навіть якщо вони збожеволіли, шлунки їхні цілком здорові. Голод – це те, за чим вони розрізняють час доби.
Чоловічок пішов далі коридором, час від часу зупиняючись, щоб розказати чи показати мені яку цікавину:
– Як бачите, двері міцні, а в більшості камер подвійні. У багатьох пацієнтів стан такий тяжкий, що ми вже взагалі не випускаємо їх. Тому в дверях є ось такі віконця, через які можна забрати нічні горщики, не заходячи в камери. На жаль, не всі в змозі користуватися нічними горщиками так, як задумано, тому тут так смердить. І груби розпалюємо з коридору. Правда, топити груби можемо собі дозволити тільки в найхолодніші ночі. Тому в тісноті виявилася несподівана користь – вони принаймні не замерзають. Хочете глянути на них?
Приклав пальця до вуст і обережно відчинив оглядове віконце в одних дверях. Віконце було десь на висоті моїх очей, тож чоловічок мусив піднятися на пальчики. Глянув у камеру, посміхнувся і махнув мені рукою. Знадобилася мені якась мить, щоб очі звикли до сутінків. Під ритмічне дзенькання ланцюга танцював напівголий чоловік, прикований за ногу до стіни. Ні купі соломі під стіною сиділо ще троє чоловіків. Придивившись, я побачив, що вони хором рукоблудять, і збриджено відвернувся.
Пішли далі. Мій провідник показав на камери в кінці коридору:
– А тут – темні камери. Зараз тут сидять пацієнти з такою запущеною формою французької хвороби, що їм уже ніщо на світі не допоможе. На жаль, не можу вам їх показати, бо в тих камерах немає в дверях віконець. Але там і дивитися нема на що. У них повідпадали носи й розповзається шкіра. Тож краще вам цього й не бачити.
Раптово на мене напала нудота. Захотілося стрімголов тікати з цього Богом забутого місця на благословенний засніжений берег озера. Тим часом мій провідник навіть не поворухнувся, просто стояв і дивився на мене, чекаючи наступного запитання.
– А як же цих нещасних лікують?
Чоловічок з готовністю кивнув, наче знав, що саме це я спитаю.
– Наука каже, що божевілля настає, коли людський розум під впливом зовнішніх чи внутрішніх умов втрачає рівновагу. Отже, і повернути його до здорового стану можливо, якщо людина переживе такої ж сили шок, як і той, що викликав хворобу. У нас тут є труби, через які ми можемо несподівано наповнювати камери крижаною водою. Раніше пацієнтів заражали коростою у надії, що свербіж заглушить божевілля, але зараз короста вже в’їлася у стіни камер, тож цей захід вже не потребує нашої участі. Заражаються тут і іншими хворобами, але про це поговоримо іншим разом.
Коридор, камери й чоловічок переді мною закрутилися у шаленому танці й мені довелося спертися на стіну.
Чоловічок повернувся і показав мені на вихід. Проходячи повз камеру, куди ми зазирали, поклав руку мені на плече:
– Бачу, що забув зачинити вікно, але це й на краще, бо мушу вам показати ще дещо.
Потягнув мене до дверей камери, у якій досі нічого не змінилося.
– Бачите той найдальший куток? Там ще хтось із цих панів випорожнився, бо горщик був повний, – чоловічок притулився губами до мого вуха й прошепотів: – Це місце ми тримаємо для вас. Скоро, скоро ви опинитеся тут, а ми вас зустрінемо як слід.
Я здригнувся і побачив, як його губи кривляться у глузливій посмішці, відкриваючи гострі зуби.
– Ви такий молодий, вродливий, такий тендітний. Шкіра біла, мов алебастр. Сусіди в камері дуже зрадіють вашій появі, повірте.
– Хто ви?
Чоловічок вишкірився:
– Хех, це щодня змінюється. Учора був королем Карлом ХІІ. Які ж солодкі спогади про похід на Полтаву! Веду свої полки в синіх мундирах через засніжені ліси Мазовії, задля розваги топчемо кованими чоботями немовлят перед очима їхніх батьків. Якби ви прийшли вчора, почули б, як дзеленькають свинцеві кулі, коли я хитаю головою. А сьогодні… Сьогодні я маю більше імен, ніж можна полічити. Мене звали бісом, чортом, дияволом, Люцифером і Гаспидом. Ви можете звати мене Сатаною. Ми вас чекаємо. Ви краще за всіх знаєте, що ваше місце тут.
Не знаю, що я йому відповів би, якби в цей час у коридорі не пролунав гучний голос:
– Тумасе, що ти тут робиш? Ми тобі тисячу разів казали: ми тебе не замикаємо, але це не означає, ніби ти можеш робити, що заманеться! Ану бігом до своєї палати!
У дверях на іншому краю коридору стояв дебелий чоловік у брудній куртці. Швидкими кроками він пішов до нас. Тумас на крок підступив до мене й хитро глянув мені в очі:
– Ось вам ще одна загадка на прощання. Часто кажуть, що я замкнений у своєму диявольському світі, у пеклі. А як же я тоді потрапив сюди, між людей? Мої сліди ви можете побачити будь-де. Пам’ятайте про все, що тут побачили, коли вийдете.
Працівник божевільні взяв Тумаса за руку й потягнув до виходу. Коли ж Тумас заходився впиратися, чоловік схопив його за комір і вліпив кілька сильних ляпасів, аж у бідолахи кров потекла з носа й змішалася зі сльозами. Дивний пацієнт заспокоївся і тільки тихо стогнав.
Чоловік присоромлено подивився на мене:
– Іноді ми залишаємо його палату незамкнену, тоді він може податися досліджувати лікарню чи взагалі виходить за ворота. Сьогодні нас на зміні лише двоє, і я був би дуже вдячний, якби ви нікому про цю пригоду не казали. Сподіваюся, Тумас вас не налякав. Часом він меле дуже дурне.
Хоч мені й полегшало, коли я дізнався, що мій поводир – лишень божевільний, сказані ним слова глибоко засіли в думках. Я поспішив за двері, майже пробіг мимо купки хворих у кутку внутрішнього двору. Зупинився і задумався про цю могилу живих, і на мить мені здалося, що світ почав мінятися відповідно до мого самопочуття. Здалося мені, що світло денне гасне, хоча на небі не було жодної хмарки. Я примружився, підняв голову вище, і те, що побачив, сповнило мене жахом: у небі мовби якась невідома істота відгризла шматок сонця, залишивши на ньому відбитки зубів, які я залишаю на шматку хліба. Нажахано закричав я і впав на коліна. Довго тремтів я на снігу, не наважуючись розплющити очі, охоплений смертним страхом. Нарешті наважився. Виявилося, що світло повернулося. Це було просто сонячне затемнення, саме таке, як мені колись розповідав учитель: Місяць опиняється між Сонцем і Землею, і частково затуляє від нас Сонце. І тривало це все кілька хвилин, не більше.
Хитаючись, пішов я назад. Опинившись у своїй кімнаті, заповз на ліжко, укрився і натягнув ковдру на голову. Не варто було виходити з кімнати, і більше цієї помилки я не повторю, хай мене хоч викурюють ялівцевим димом. Мене просили потерпіти, поки знайдуть для мене правильне лікування. От і треба терпіти, чекати й уникати зустрічей з людьми. Тумас, може, і божевільний, але він добряче насипав мені солі на живу рану. Це моя ганьба. Я не можу дивитися людям в очі, не думаючи про злодійство, яке вчинив. Краще ці дні пережити, як у сні.
Час від часу нам тут перепадає тебайка – настоянка, яка уповільнює рухи й притупляє чуття, заспокоює біль і страждання, і з нею я цілими днями дрімаю, не відчуваючи нічого й не звертаючи уваги навіть на наполегливих відвідувачів. Але цих дорогоцінних крапель на всіх не вистачає, запаси часто закінчуються, хоча нам ще й щастить, бо нашій лікарні дістається і та норма, яку мали б віддавати в божевільню.
У ті дні, коли нам тебайки не дають, я хитаюся вперед-назад, дивлюся на світ напівзаплющеними очима, тихо щось про себе наспівую або довго дивлюся в одну точку, аж поки відвідувачі втрачають терпіння і йдуть, залишаючи мене на самоті з моїм сумлінням. Так триває до вечора, а там приходить ніч і я можу дістати своє письмове приладдя.
Мій доброчинець попросив мене записувати всі спогади про те, що привело мене сюди, на берег Солоного озера, у лікарню Данвікен. Сказав, що в мене розлад, але його з часом можна вилікувати. Сказав, що я не винен у тому, що наробив – це все через мою природу. Але я не сподіваюся на одужання.
У моїй голові бушує буря, але в грудях – порожнеча. Піднімаю руки до очей – червоні. І цього не відмити. Мої руки – в крові, руки вбивці.
Усе життя мені бракувало любові, але я навіть не уявляв, якою буде та любов, коли вона прийде – прекрасна, але страшна, ошатно вбрана рабовласниця, що запалює вогонь у крові – і як далеко заведе вона мене темною дорогою, з якої вороття немає. Якби я мав можливість загади одне-єдине бажання, я побажав би ніколи не кохати. Якби не було любові, не було б і цього всього. Я не сидів би в цій брудній ямі, а вона… Ні, не можу більше. Хай перо трохи відпочине. Я ще не готовий писати про кінець, тож на сьогодні достатньо й початку.
***
Про автора:
Ніклас Натт-о-Даґ (1979) — шведський письменник, редактор і музикант. Автор бестселерів «1793» і «1794».
В період з 2000 по 2003 рік Ніклас Натт-о-Даґ навчався в коледжі (м. Калмар, Швеція). З жовтня 2006 по жовтень 2008 працював головним редактором журналу Slitz. Дебютував як письменник з історичним літературним романом «1793».
2020 року став лауреатом Почесної премії міста Стокгольма за романи «1793» і «1794». Журі премії наголосило, що Ніклас Натт-о-Даґ описує темну історію Стокгольма, переносячи читача в брудну й жорстоку реальність минулого. «Ці книжки позиціонуються як детективні, але це також історії про аморальність, зло, і про тих, хто несе людяність і домагається справедливості».
Музикант-мультиінструменталіст, грає на додаток до гітари на нікельхарпе (струнний інструмент з клавішами), гармоніці, мандоліні і сякухаті (японська флейта). Живе в Стокгольмі з дружиною і двома синами.
***
Придбати книжку можна на сайті видавництва «Фабула».
