* * *
Непомітно
крізь гущу самоти й обов’язків
стежка вивела на галяву,
де багато лагідного сонця,
ніжних кольорів квітів,
духмяних ягід суниці.
* * *
Натягнуту струну твого чекання
Шопенівський ноктюрн поніжить
Сутінків золотистою тугою…
І обрій посунеться вглиб
Змарнілої, застиглої душі…
* * *
У підстрішші
міського муру,
над метушливою громадою –
натовпом самотніх і зігрітих доль
під опікою Майстра
буяють кольори, ангели…
* * *
Своїм
слабким, метушливим словом
пробую сказати те,
що виповідається
тільки тишею очей,
відчиняється невимушено,
поступово достигає з часом,
а під владою квапливої натуги –
згасає.
* * *
Крізь кожен день
у тихій благодаті
хотіла б я проходити.
Благодаті, здатній
почати й завершити справу,
усміхнутись дитятку,
зеленому дереву й квітці.
Благодаті, що вміє
впокорювати стихії.
* * *
Вітер жменьку
жовтавих сердечок
сипнув на подвір’я.
У сміливій зеленій траві
бурштинове яблуко мигтить…
Смак, аромат життя!
З порога вічність озивається
пругким жаданням – бути!
* * *
Є люди,
в яких увіходиш,
наче у Храми…
Де ллється світло
і проростає
на очах
земля в Небо…
* * *
Відчиняється Небо навстріч
молитві про друга.
І сторицею вертається власна сила,
тоді, як уже не чекаєш підмоги,
а тільки пливеш
намогливо-тихо
шляхом
загального
страждання.
І дбаєш про те,
аби
не забракло дихання іншому
влитись у Вічність
і покликати за собою…
* * *
День до дня –
і ось іще одна
сльозою омита сходинка –
щирий прояв вірності
життя, яке знову здобуло собі
продовження земної стежки
своєю довірливою молитвою –
у журбі тихій, світлій…
* * *
У мамине вікно дивлюся
Зеленими маминими очима.
Стараюся – мамину піч білю,
Мамині грядки доглядаю,
Білизну в Птичі полощу –
Маминими руками натрудженими.
Мамині квіти мамі ношу.
З маминої чаші сльозу ллю.
Гість
Вікно було відчинене.
І гість прийшов
на четвертий мій поверх.
Привітався спершу з фіалкою,
потім натрапив на листи.
Гортати почав він звично,
мовби й байдужки було йому,
що то – не гілля березове,
а книжки прозові, книжки поетичні.
Торкався милостиво й шепотів,
а що – того я вже й не знаю.
Боялась я гостя сполохати,
твої листи читала.
Вікно було відчинене
до самої ночі…
* * *
Уранці
Біла вуаль туману
Сонцю слухняна була,
А вересень стояв зелений…
І ноктюрн Шопеновою тугою
Мою солону тугу долав
* * *
Хіба ж винен верес,
павутиною обвитий,
що не повернулася
бджола до стільників…
А вулики все гудуть
у грушевих розкошах.
Серпень, стигла ожина,
покинутий верес…
* * *
Тут в усьому –
Мама.
Одна велика ласка
від землі до неба.
Щемливою правдою
спливає вода –
Птич у Прип’ять,
життя у таємний плин.
І я тобою стаю –
Мамо.
З білоруської переклав Дмитро Чередниченко
Фотоілюстрації Оксани Данильчик
Про авторку:
Галина Тваранович — білоруська поетеса, літературознавець.
Закінчила філологічний факультет БДУ (1977). Працювала науковим співробітником Інституту літератури Національної академії наук Білорусі. 1985 року захистила кандидатську дисертацію, 1999 – докторську. З 1999 року викладає в Університеті в Білостоку (Польща).
З 2001 року головний редактор журналу “Studia wschodniosłowiańskie” (“Східнослов’янські дослідження”). Авторка кількох поетичних збірок, досліджень з компаративістики, історії білоруської літератури. Перекладає з сербської та польської мов.
