Оксана Данильчик
Співіснування

* * *

Пройти по власних слідах
заспокоєними кроками
для того, щоб знайдений час
матеріалізувався,
дзенькотячи кристалами льоду.

Час – це сніг на гілках,
сніг на камені,
білий ялівець.
І до нього можна доторкнутися.

І я торкаюся,
стискаючи сніг,
аж поки з нього потече вода.

 

Співіснування

Небо
підступає з усіх боків,
розганяє птахів,
але на мить
припиняє свій наступ.

Очі киць,
що принишкли на деревах
навпроти вікна,
спалахують жовтими відблисками
і віддзеркалюються
у моїх зіницях.

Хочу вийти на вулицю,
але так і залишаюся
на третьому поверсі
віч-на-віч із початком ночі,
а гроза
викручує руки блискавкам
і жбурляє грудки хмар мені на балкон.

Ніч іще якийсь час
вдивляється у мене,
а коли їй це набридає,
опускає віконниці дощу
і я певний час нічого не бачу.

Ми співіснуємо
в одному матеріальному просторі
і віддзеркалюємося одне в одному
незалежно від відстані.

От лиш на зовсім близькій
буває боляче.

 

 

* * *

В епіцентрі стихії
мій будинок опинився, коли
вітер притиснув хмару до вікна,
вона
розплющилася
і потекла темно-синьою мельмою,
підхопивши
зорі.

Океан не передбачав
ніякого виходу з цієї
замкнутості,
я й не
намагалася.
Тільки дивилася, як течія
силкувалася витиснути скло,
а скло
пручалося,
і поки воно пручалося,
я жила.

Так могло б тривати
дні й роки,
бо хіба є шанс
перемогти стихію?

Тільки чекати,
поки ослабне її сила,
сподіватися,
що витримає скло,
і писати.

А що, як
тільки так і можна
перемогти стихію?

 

* * *

Момент,
коли блідо-рожеве небо
бузковою
оборкою
накрило плечі будинків,
розгорнувся
у всій своїй космічній ніжності.

Інверсія
звичних
кольорів,
залежна від неочевидних
для мене процесів,
відбулася,
і в блідо-рожевому небі
з’явився
нерухомий сірий дим.

Так, я пам’ятаю:
ніщо не повторюється.

Земля обертається,
і рожева смуга
втрачає свій колір.

Я залишаюся
один на один
із чорною нескінченністю,
яка
тріскається,
мов стара фарба,
висипаючи
через білі прожилки
зоряний пил.

І я підставляю йому долоні.

 

 

* * *

На червоному острові
серед океану
зупиняються
білі лебеді.
І коли вони махають
крильми,
коли вони
махають крильми,
хвиля теплого світла
піднімається в повітря.

Ці флюїди
розлітаються землею
і пробуджують висохлі
фонтани
в спорожнілих містах,
а на людські
душі
сходить
просвітлення.

Невловима енергія
лебединих
крил
для мене реальніша,
ніж сіра
стіна
навпроти.

Хіба ж існує реальність,
якої я не помічаю?

Але я знаю точно:
в ті миті,
коли сонце завішує
вогняними фіранками
вікна багатоповерхівок,
на червоному
острові серед океану
лебеді
махають
крильми.

 

* * *

Мерехтливий трикутник,
відділений рівними лініями
від туманного повітря,
випромінюється з ліхтаря.

Немов на тонкі прутики
накинули золотисту органзу,
яка ледь
помітно гойдається,
створюючи ілюзію плинності.

Плинності часу й простору,
золотого й
сірого,
і – нерухомості темряви,
що оточує мене
з усіх боків.

 

* * *

Розуміти цей світ
блакитний і золотий,
пропливати по його заводях
то печалі, то радості,
знати,
що безодня є під тобою,
і безодня – над тобою.

І що одна смерть
не буває смертельніша,
ніж інша,
бо коли ми всі нерозумні
в одному човні –
ніхто не більший і ніхто не менший,
а просто дай нам Боже допливти
до берега.

Північне море
то підбігає, то відбігає,
світле море невиразних відтінків
під сонцем чи під дощем
байдужим.

У кожного була своя поразка
чи не так?

І хтось бачив,
як ніч випльовувала
криваві згустки болю
на безсловесні пляжі Дюнкерка.

 

 

Ніч

Ліхтар
розпливається по фіранці
імпресіоністським акцентом,
тіні вазонів витягуються
до розмірів дерев
і накривають простір.
Я згорнуся
під їхнім захистом
калачиком,
як Мауглі,
що стомлений
приліг на траву
і слухає джунглів
пронизливі голоси,
і згадує
тигра Шерхана обпалені вуса,
поки прийде Багіра,
щоб забрати мене
в підсвідомості
чорні хащі,
щоб плекати мене
і тримати там,
аж поки її засліпить
червона квітка
зорі.

 

* * *

Поклала на воду руки,
і під моїми долонями
сколихнувся світовий океан:
той, що забирає мою пам’ять,
а мене заповнює своєю:
не відчувати минулого,
не пророкувати майбутнього –
хіба не в цьому
найвища насолода
існування?

Теплий потік і холодна течія
в непереборнім прагненні
до гармонії
то втрачають рівновагу,
то знову набувають,
а сонце сяє імпульсами світла
і пробігає по цій нескінченності хвиль
по цій незмінній мінливості води
як усмішка, що пробігає по обличчю,
миттєво висвітлюючи його риси…

А неоформлені слова
котяться по схилах хмар,
зображених на його поверхні,
і поглинаються синьою безоднею.

З білоруської переклала Оляна Рута

Фото Оксани Данильчик

  • 20
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •