Луіза Мороз. Жінки в ре мінорі

Рецензія на одноактний балет на музику Й. С. Баха «Женщины в ре миноре»
Ідея, хореографія, постановка – Раду Поклітару
«КИЕВ МОДЕРН-БАЛЕТ»

Якщо Вам треба за півгодини відчути, що таке витоковий філософський модерн XVII століття, перегляньте одноактний балет «Жінки в ре мінорі» на музику Йоганна Себастьяна Баха від «КИЇВ МОДЕРН-БАЛЕТ». Вистава пройнята протестом новочасної філософії, емансипацією самості та хореографією узаконеного афекту; вона, як і артисти балету, корчить гримаси святенництву класичних епох, віднайшовши власну міміку – живу, не застиглу під скам’янілою маскою канонів. Раду Поклітару створив самодостатню картину, що задає ритм власним тілом: людина стає тлом для людини, потрохи згортаючи завісу чужого вказівництва.
Дія починається немов на сторінках роману Еміля Золя, де в публічній пральні нестямно товчуть білизну запаровані трудівниці, прикуті поглядом до однакових клаптів тканини. Там варко й гомінко, поговори змішуються з каскадами бризок, робота виснажує та вимагає грубої, брудної, маскулінної сили – недарма в балеті в жіночих ролях виступають і чоловіки. В інтерв’ю Раду Поклітару стверджує, що долучив до вистави танцівників через нестачу балерин у театрі, але так чи йнак, це справляє ефект продуманої деталі. Спершу сцена розгортається в тиші, яка розтинається ритмом одноманітної праці: гіпнотичне лопотіння полотнин і тупіт босих ніг оглушливо відбивають у залі пульс енергійної монотонності. Музика в цій виставі – це не лише бароковий клавірний концерт, а й гра на тілі, що має увійти в подвійний резонанс – з Бахом і мелодією власної плоті.
Героїнь балету спопеляє тягар пристрастей. Їхня афективність – заздрість, ревнощі, кохання, переслідування, смерть – увінчує себе диханням. Збудження передається від серця до голосу і з видихом-смішком «ха!» стає символічним, демонстративним, несоромним у зграї дзьобатих спільниць. Видих, що зривається на крик, відверто таврує жіночу чуттєвість, знаменуючи поклик природи віршованою, ритмічною мовою перевтілень, яку не можна приховати.
Куди зникла божественна сфера, округлість рухів? Натомість глядач відчуває неоковирність ламаних форм, гостру геометрію розібраного конструктора, який свавільно складається то у велич близькості, то в глибину далини, – всмоктує і випльовує навколо себе трансформований простір. Тут модерн рухається проти Просвітництва, свого тямовитого дитятка. Раду Поклітару рішуче заперечує Декартове уявлення про тіло як смертний механізм та одиницю в матриці системи координат. Таке раціоналізоване тіло є проектом тоталітарного середовища, воно наганяє святобливий страх синхронністю рухів і використовується матеріалом для грандіозних видовищ, воно знімає з себе всі символічні пласти та оголюється перед садизмом, дозволяючи здирати з себе шкіру. Це тіло спорту й класичного танцю, машина, що досконалістю перевершує людські можливості і ганьбить індивідуальну неміч. У «Жінках в ре мінорі» балетмейстер зчиняє ґвалт проти взірцевої точності: він руйнує механічний театр конвульсією афектованого життя. Видиво на сцені є живим організмом, що дихає, сміється і вбиває. Артисти балету утворюють складку: складну, складену та принципово асиметричну, адже симетрія притаманна смерті. Їхні систоло-діастолічні перегони накладаються на спазм екс-центричності, який лишає своє осердя та перевершує контур, випинаючись назовні, далі, вище. В загальному пранні не губиться особиста дріб’язковість історії великої пристрасті: кожна травинка неприборканої галявки лоскоче глядача відмінним внеском у велику драму.
«КИЇВ МОДЕРН-БАЛЕТ» – це не ідеалізм класичного балету, чия невагомість покликана сполучати шумування привидів із земним тяжінням. Під наставництвом Раду Поклітару розквітає тілесність – перше божество, якому ми зобов’язані виходом у світ, – і буяє живо й невгамовно. Вона розростається всією залою, заполоняючи весь простір навколо мене й усередині мене: грудна клітка мимохіть розширюється в такт диханню танцівників і танцівниць – балет впливає не лише на естетичному, а й на фізіологічному рівні.
Оповиті лещатами випраного ганчір’я, жінки в ре мінорі змагаються під суворого Баха, хто швидше завихориться, вище підстрибне, прокотиться на шлейфі чужого щастя (як знати, може, фата нареченої зіткана з тих самих перетовчених полотнин?), а потім скрутить його в домовину для непростимої щасливиці, опустить тіло в оркестрову яму і знову сховається за щоденними турботами.
В описі балету зазначено, що це історія про неіснуючу жіночу дружбу. Мені ж у виставі вбачається весь рід людський, якому чуже завжди є суперником, який у невдачах винуватить щастя сусіда і чия чеснота одвіку залежить від гріха іншого. Танцювальний мідлсекс переплітає статі, але вдачу й норов лишає спільними. Судоми злостивості струшують усе людське єство – ще з тих часів, як Зевс, обурений свавільним бешкетом, розітнув андрогінів навпіл.
Балет іронічний тим, що, будучи модерном, він накидається на модерн і якомога більше його стверджує. Раціональність, яка наближається до інструменталізації, приносить у жертву природність і робить нас ґвинтиками злагодженої системи, безлицим варварством. Проте афективність, що її прагне контролювати розум, виривається з-під його контролю, перетворюється на дитячу в’їдливість, яка робить усе всупереч батьківському заповіту, цькуючи себе та інших, і – о диво! – виявляється правою. Вона звільняє від усталеності рух і відкриває простір для експресії. Тіло більше не слугує придатком ідеї, а виступає нарівні з художнім образом: позірне протистояння матеріального й ідеального об’єднуються у візуальній грі в плюралістичний монізм.
У прагненні до щастя ми хочемо вдивлятися в лише нам самим видиме марево. Але природа ув’язнює нас під скляним ковпаком невтішного сусідства, що все частіше й дошкульніше привертає до себе увагу і мститься обрядовими репресіями. Етика сумно зітхає у «Жінках в ре мінорі», зате естетика торжествує, легітимізуючи буттєвість практичною силою спокутування омовінням. Сьогодні пралі одна одній – вовчиці, але завтра вони вивчать комунікативну раціональність Габермаса, пізнають одна одну і ствердно виголосять: модерн триває.