Високе небо майстрів

Письменниця і перекладачка Євгенія Горева народилася на Свят-вечір 1930 року в Каневі.

Після школи навчалася в педагогічному училищі, де навчався і Євген Попович. Закінчила філологічний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка та аспірантуру, відтоді працювала у видавництві дитячої літератури «Веселка» редактором. Одначе це – всього-на-всього скупенькі біографічні дані, а насправді ім’я Євгенії Горевої стоїть серед тих достойників, що високо підняли планку українського перекладацтва.

Оригінальна творчість Євгенії Горевої – то три книжки для дітей, але тих книжок сьогодні, як мовиться, вдень з вогнем не знайдеш: «Куди жабка мандрувала», «Кит і слон, і ми, і пароплав», «А я щось знаю!» Одразу спадають на думку слова Тамари Коломієць про другу збірку: «Мало хто навіть із маститих письменників може похвалитися вмінням так невимушено розмовляти з малечею, вмінням бачити світ саме таким несподівано яскравим, не ставлячи його з ніг на голову. Правду сказати, я світло позаздрила авторці… Це вірші, які пишуться нечасто».

Ті слова згадуються завжди, як читаєш поетичні збірки Євгенії Горевої для дітей. Може, тому, що в них домінує енергійна життєрадісна нота і ні на мить не уривається барвиста тканина образів. Вона в розвитку – від нюансу до нюансу. А ще й тому, що в жодному вірші немає підробок «під дитину», натомість є цілковите розуміння її зацікавлень, захоплень, почуттів, розуміння і доростання до її особливого дитячого думання. Поетеса знайшла творчий контакт із дитиною, пробудила її внутрішній слух голосом чистим і щирим, добрим і нелукавим. Ці вірші ненав’язливо розвивають у дитини культуру почуттів і вчинків, культуру бавитися, говорити і, знов-таки, культуру думати. Педагогічна значущість цих поезій стоїть саме на ґрунті етнопедагогіки. Кожне з почуттів дитини тут – головне, немає дрібних і неістотних.

Передусім з іменем Євгенії Горевої одразу постають в уяві чи не найкращі дитячі книжки, які вона благословила у світ своїм самобутнім редакторським хистом у видавництві «Веселка». А редакторові, що ставить свій підпис на книжці для найвибагливішого нашого читача – дитини – треба мати особливий хист, високу педагогічну культуру, глибоку, безмежних обширів, ерудицію. Усім цим напрочуд щедро наділена Євгенія Горева. Тож не дивно, що в кожній дитячій книжці, котру вона редагувала, мовби зостається горіння душі редактора. Ловиш себе на слові «дитячій» – і підправляєш: справжній. Чи то пригадуєш химерні небилиці Мирослава Валека (переклад Володимира Житника), чи дотепні лимерики Едварда Ліра (переклад Олександра Мокровольського), чи славнозвісну «Пісню про Гайявату» Генрі Лонгфелло (переклад Олександра Олеся, передмова Івана Драча), чи фантастичну Гофманову казку «Лускунчик і Мишачий король» (переклад Євгена Поповича) і стаєш перед фактом – годі, годі перелічити книжок редактора Горевої! І що не приклад, то й переконуєшся, наскільки це вартісне і (хоч як шкода!) рідкісне явище – талановитий редактор (дуже часто – однодумець автора). Бо ж для цього, як відомо, і найвищої освіти замало. Чи не головну роль тут відіграє освіта душі та природжене вміння творити ту чи ту книжку для нашої літератури.

Скільки ж їх, тонесеньких обсягом, але таких дорогих національній літературі книжечок Михайла Стельмаха, Лариси Письменної, Григора Тютюнника, Миколи Вінграновського, Дмитра Павличка побачило світ завдяки тому, що редактор Горева якимось надзвичайним чуттям (далебі що шостим) угадувала й передбачала щасливу долю майбутньої книжки, народження справжнього твору? Таж чималенько. Приємно згадати у цьому переліку, що «народження» Миколи Вінграновського у дитячій літературі стало видатною подією – за твори для дітей письменника удостоєно Державної премії імені Тараса Шевченка!

А от Лариса Письменна ніколи не приховувала того, як їй поталанило на редактора, що розумів найменші тонкощі слова, його силу й принадність, доцільність і вагу. Може, хто зі старших письменників досі пам’ятає, як на одній із нарад Лариса Письменна, оглядаючи перекладні видання «Веселка», дійшла до книжки норвезького фольклориста Петера Асб’єрнсена, яку сама перекладала, й мовила: «Ну, а це я перекладала. Але тут редактор Горева, а вона не дає перекладати погано. Тож про цю книжку говорити не буду». Можна сказати цілком певно – Євгенія Горева нікому не давала перекладати погано. І насамперед, звісно, собі.

Мабуть, ще й досі поважний дорослий читач зберіг у пам’ятку розкішну збірку українських народних казок «Летючий корабель» та збірку українських народних пісеньок «Сімсот солов’ят», майстерну обробку яких здійснила Євгенія Горева і які невдовзі стали бібліографічним раритетом. І, безперечно, несправедливо було б оминути високе версифікаційне мистецтво поетеси, про що засвідчили вільні переспіви німецьких народних пісеньок «Ільзе-Більзе», філігранні інтерпретації поезій Максиміліана Волошина, точні, художньо довершені віддачі українською литовців Альфонсаса Малдоніса та Ґражини Цєшкайте.

Подією в кінці 60-х стала збірка новел Генріха Беля «Біла ворона» з ґрунтовною передмовою самої перекладачки, новели швейцарського письменника Готфріда Келлера «Сільські Ромео і Джульєтта» (1986), роман Йозефа Рота «Марш Радецького» (2000). За високий художній рівень перекладів Євгенію Гореву удостоєно премії ім. Максима Рильського.

А для наших дітей справжнім святом стали переклади повістей Памели Треверс «Мері Поппінс» (з англійської), Міхаеля Енде «Момо», Джеймса Крюса «Мій прадідусь, герої і я», Пауля Маара «Машина для здійснення бажань, або Суботик повертається в суботу» і «Китобус, або Нові цятки для Суботика», Еріха Кестнера «Конференція звірів» (з німецької). От лиш переклад чудової повісті лауреата Міжнародної премії ім. Ганса Християна Андерсена «Острів блакитних дельфінів» Скота О’Делла вже багато років марно чекає на видання. На думку спадають слова Ліни Костенко:

При майстрах якось легше. Вони – як Атланти.
Держать небо на плечах. Тому і є висота.

Дякувати долі, у нас є високе небо, і «держать на плечах» його такі Атланти українського перекладу, як Євгенія Горева. Тому на нього весь час і хочеться дивитися. Шкода лишень, що цінувати таких майстрів як належить у нас і досі не навчилися.

Галина Кирпа

  • 43
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
    43
    Shares