“Що, якби ангели жили серед нас,
і один із них у нас закохався?”
х/ф “Місто янголів”
Вона відчула на собі чужий погляд.
Важкий, мов сталь. Колючий. Пронизливий та холодний по центру. Краї обпікали. Вп’явся, наче рибальський гачок у тіло жертви. Кровоточив.
Вдруге за вечір, мигцем, очі незнайомця торкалися її тіла. Чарували. Залазили всередину та плутали думки. Вивчали. Ломились. Гіпнотизували.
У них же читалось єдине слово – “небезпека”.
Вона ніяк не могла пригадати: де раніше зустрічала цього чоловіка?
Високий брюнет із впалими очима відтінку латуні. Широке, посічене чоло. Коротке, смоляне волосся. Щоки обліпила щетина. Посмішка!? Кривувата, червона лінія без крихти емоцій. У порівняні із нею: Сахара видавалась епіцентром свята.
– Щось тут не так, – її легко трясло.
Темна змія краватки звивалась на білій сорочці. Плечі накрив плащ.
– Я відчуваю, щось тут…
Незнайомець гортав книгу із шкіряною палітуркою. Дрібний, ледь вловимий здалеку, шрифт. Сторінки голосно шурхотіли. Червона закладка виглядала смужкою крові. Назви не було. Лише, золотиста рамка вросла у чорну обкладинку. Посередині – дві невеликі лінії, які різали одна одну.
Він не відривав очей від книги. Нікого не чекав. Не дивився на годинник. Не кликав офіціанта. Нічого не їв. Чашка із кавою залишалась повною.
– Я його раніше бачила, – повторювала знову і знову, – десь бачила…
Очі звузились, брови загострились. Чолом пробігла тріщина.
– Приймальна в редакції? Міська бібліотека? Поліклініка?
Намагання виявились марними. Нічого, пам’ять не відповідала. Їй хотілось повернутись, продовжити обідати, але…
Вона відчувала, знала… Обернись на секунду – і його зір впнеться в її спину. Зачепиться та, мов слизняк, опуститься плечима під блузку.
І, він побачить… Намацає… Він дізнається…
– Пані, ще кави?
Вона смикнулась. Ледь не зірвалась з місця та не вибігла із кафе. Офіціант вирвав її із заніміння, роздумів. На секунду завагалась, промовила:
– Так, звичайно, – натягнута посмішка, – якщо ваша ласка.
Офіціант налив кави, вклонився. Відійшов у бік із прозорим чайником.
В цей час її пальці набрали телефонний номер.
Ряд мертвих гудків. І ще одне довге коло. Марно, ніякої відповіді.
Після клацання, абонент під іменем “Свят” промовив:
– Привіт, всім! Ви, напевно, знаєте, що я в турі. Говорити не можу, залиште своє повідомлення…
Розчаровано вимкнула телефон та закинула на стіл.
– Сьогодні ми обов’язково зустрінемось, – подумки додала.
Вона вловила аромат і відсьорбнула трохи чорної рідини.
Знову згадала про незнайомця. Химерні передчуття повернулись, як і важкість всередині. Її пробрало тремтіння. Вона вдихнула повітря, заспокоїлась. Подумки дорахувала до десяти і ледь помітно повернула голову…
Мить, і чашка зірвалась із її рук. Полетіла додолу та розбилася вщент. Кава, мов бризки крові, заляпала підлогу.
Крик застиг на її вустах.
За сусіднім столиком було порожньо. Чоловік зник, залишивши після себе кілька банкнот. Замерзла рідина залишилась у чашці незайманою. Кілька крапель залишили слід на столі…
А поряд, звивались дві лінії та різали одну. Подовгувате коло обрамлювало хрест. Внизу – випиналося двома шматками коротких обрубків. Спершого погляду можна було сказати, що це – перевернута догори дригом петля зашморгу.
– Та ні, це ніяке не коло. – вона дуже добре знала цей символ. – Ніяке, не коло!
– Це – “Риба”[1]! Це риба! Риба! – повторювала знову і знову.
Передчуття не схибило. Тривога – це найменше, що вона зараз відчувала. Страх. Наростаючий, всепоглинаючий страх, черв’яком заповзав у її свідомість.
І найгірше було не те, що весь малюнок зроблений кров’ю.
Найгірше – це перекреслений напис давньоарамейською мовою. З її ім’ям.
– Заховатись, заховатись подалі! – було її першими думками.
– Залізти у найтісніший кут! Притиснутись до стіни у слухати!
– Знайде! Знайде!
– Не дихати! Не думати! Не відчувати!
– Він все одно її знайде. – відповідь крутилась в голові. – Знайде і…
– Ні, ні і ні… Не може бути, не може…
– Дійсно не може? Правда?
– Це все видумка, міраж!
– Дійсність! Дійсність! Дійсність!
– Тоді, заховатись у натовпі! У натовпі мене важче знайти!
– У натовпі?
– Так, у натовпі. Сьогодні!
Слова. Слова, кожне окремо. Одне за одним. Слова, мов вибиті на друкарській машинці, проносилось у її свідомості.
– Натовп! Сьогодні! Ввечері! Концерт! – на вустах зависло ще одне слово.
– І Свят! Святік! Святослав!
Музика пробирала тіло.
Барабани відчувались у грудях. Стук серця – удар. Голос барабанної палички – кров майнула тілом.
Гітаристи. Два спітнілих, худорлявих чоловіка. Чотири руки, два десятка пальців пробігають тілом електрогітар. Гладять. Проходять долонями. Натискають міцно, відпускають, перебираючи пальцями на бронзових струнах. Екстаз чи дурманне сп’яніння? Їх голови малюють кола, вектори та ламані лінії.
Дівочі крики. Свист. Схвильовані вигуки.
Клавішник. Сербський кучерявий музикант. Із трьома сережками на вусі. Двотижнева щетина. Футболка із Губкою Бобом. Непомітний геній. Кому він зараз потрібен?
Сотня звабливих очей прорізають поглядом, лиш вокаліста.
Він тут головний механізм, зірка. Король у шаховій грі, центральна фігура. Всі інші додаток у схемі, які з часом, як деталі приладу, замінюються. Зміниш серцевину – все піде під три чорти.
Вогні погасли. Музика стихла. Мікрофон мовчить.
Запала тиша, немов хтось невидимим пальцем натиснув на перемикач. Звук скрутили на мінус. Ніч пахла осінню.
Чорний екран, на якому лиш дві букви. Голосні, колір білий.
Як і його майка, під чорним піджаком, із нерівними краями.
Після кожної пісні кілька слів, роздумів. Розмова із публікою. Монолог пророка з паствою.
– Щиро дякую друзі за таку чудову енергетику…
Його голос заповзав у найдальші куточки відкритого під небом футбольного стадіону. Можливо, і свідомості.
– Сьогодні тут у Івано-Франківську… Франківську… Франику…
Життєва мудрість виявилась правдою: дарувати людям радість – не складно. У будь-якій справі головне – бажання.
– Я не знаю, куди далі можна скорочувати….
Переповнений концертний стадіон віддавав схвальними оплесками. Спалахами світла. І з першої ноти підхоплювалась кожна наступна пісня. Можна було просто спрямовувати мікрофон в зал. Відповідь – тисячі голосів сплелись в один.
Йому ж самому, сьогодні було не здорово.
Погода на минулому концерті виявилась скверною дівчинкою. Вкусила добряче. Забила кілок у горло. Вересень, а температура впала до десяти і нижче. Із рота йшла пара, плечі вкрились краплями. Тягло холодом. І так до біса хриплий голос, перебігав на скрегіт. Як ржавим ковзаном по свіжому льоду.
Приходилось зчаста сходити з сцени. У перервах між музикою та початком нової композиції. І хлопці молодці, підтримували, затягували гру. Самі віддувались.
Коли музика зачіпає з середини – слова зайві.
Він знову відчув колючку в горлі, хрип. Дав, ледь вловимий, знак і з мікрофоном забіг за куліси. Стадіон ревів.
– І гарно крутити задом перед тисячами фанатів?
Вокаліст закашлявся і рвучко обернувся назад.
– А! Анна! Як ти? – кашель не відступав. – Як ти сюди потрапила?
– Та як, як? – засміялась. – Як і завжди: прилетіла на крилах!
– Анна, ти навіть не уявляєш: як же, я ради тебе бачити!
– І я тебе, Свят!
Вона міцно обійняла його. Ледь, не до хрускоту кісток. Ніби в останнє…
– Ти знову захрип, – трохи послабила хватку.
– Та ще як з дитинства. – сказав він. – Голос такий, сама знаєш.
– Голос то голос: хрипкий, як сніг у лютому. – вона відступила на крок, дивилась прямо. – Задом для чого крутити? Ти ж не першокурсниця. Правда?
– Один – нуль! – засміялись обоє. – Я тут ні причому!
– Угу, звичайно! Якщо не ти, то хто?
– Це все – музика! Вона полонить, надихає, крутить. Змагається із кров’ю, заставляє рухатись. – підняв на неї очі, заворушив бровами.
– Припустимо, повірила твої побрехенькам!
– Ну, ти чого! А що, думаєш, їм не подобається?
– Їм? Та вони в захваті від тебе. – оплески лунали далі, вигуки. – І…
– І… що?
– І я теж.
Він посміхнувся. Вона спробувала теж, не вийшло.
– Свят, мені пора!
– Куди? Ти навіть не дочекаєшся твоєї улюбленої?
– Вибач, але не можу! – її губ ледь тремтіли. – Я так заглянула на мить. Щоб ще раз тебе побачити.
– Ти так говориш, ніби в останнє?
– Та ні, ти що! – штовхнула його рукою. – Звичайно, ще зустрінемось.
– Сьогодні?!
– Сьогодні тільки дві обіцянки від тебе. Виконаєш?
– Аякже, згода! Які, кажи?
– Горло підлікувати трохи…
– І ще?
– Давай я ще раз тебе обійму, скажу!
Стадіон затих. Почалась нова пісня. Гітара обізвалась першою.
– Обіцяй, – у неї котилась сльоза, – мою співати останньою?!
– Обіцяю! Я побіг, мушу іти.
Хриплий голос зазвучав у колонках. Стадіоном прокотились оплески.
Вона дивилась йому вслід.
Вона витерла сльозу і мовчала.
Вона знала – це їх остання зустріч.
Вовчинецькі гори[2] не дихали.
Вона стояла над прірвою і чекала.
Дощ стрілами вбивався у її волосся.
Одяг промок. Вода цівками стікала по обличчю. Сліз не було видно. Змішались із дощем, але пекли. Пальці скручені в кулак, побіліли. Ноги дерев’яніли. В спину, наче вбили ржавий кийок.
Холоду вона не відчувала. Колючого дощу теж. Не здригалась при порізах на небі. Оглушливого співу грому. Тепер, навіть вітер здавався їй шепотом.
Бігти не було сенсу. Ховатися, для чого?
Вона мовчки стояла поміж бурі. Мов на ешафоті, чекала вироку. Кари. Тихо прислуховувалась: які будуть перші слова звинувачення?
За спиною відчула кроки. Тихі, спокійні. За метрів десять він зупинився.
Виглядало, що на мить все завмерло. Буря притихла. Дощ призупинився. Грім замовк. Вітер ущух.
– “Бог є любов, – тихо промовила, – і хто перебуває в любові, перебуває в Бозі і Бог в ньому”[3].
Ні звуку. Ні стуку. Ні відповіді.
Відстань між ними зменшилась до п’яти кроків.
– “У любові немає страху, – її голос дещо зміцнів, – але довершена любов проганяє страх, – бо страх має муку…”[4]
– І “той хто боїться, не довершений в любові”[5]. – продовжив за неї незнайомець.
Блискавка пробігла небом. Вдарив грім. Тиша.
– Я не боюсь… Ні, я тебе не боюсь… – шепотіла вона.
– Чому мене потрібно боятись? – лезо показалось у його руках.
– Бо я знаю хто ти, знаю…
– Невже здогадалась?
Мить вона стояла розгублена.
У його голосі не було іронії. Ні краплі сарказму чи презирства. Гніву. Кепкування чи осудження. Дивно. Вона не могла повірити!
Кожне його слово супроводжував відчай.
– Ти – посланець. Ти – кара. І ти…
– І хто я?
– І ти… Ти – окаянний!
– У цьому світі всі прокляті. Тільки безумці та діти чисті.
– А як же закохані? – вперше повернулась обличчям до нього. – Кохання – це не прокляття, це – дар. Свобода!
– І навіть зараз ти у це щиро віриш? Перед кінцем?
– Як ніколи до цього!
– Кохання – це найгірше із проклять. – підсумував він. – Особливо для нас. Ти ж знала, все чудово розуміла?
– Я нічого такого не зробила…
– Звісно, нічого. – із кожним словом його голос хрипнув. – Кохання – це прерогатива людей. І тільки людей…
Блискавка освітила його обличчя. Очі – відтінку латуні. Посмішку – самотніше пустелі.
– Ти – далеко не людина, – час застиг. – а кохання непідвласне ангелам…
– Я не можу цього зупинити… – шепотіла вона. – Не можу! Розумієш?
– Для нас це кінець, гірше ніж смерті.
– Не можу! Воно непідвладне, нікому!
– Ти знала, чи це все закінчиться – перервав, із жалем, а не докором, – Ти знала, що це заборонено! – у його голосі чувся біль,
– Знала! – опустила очі, в знак каяття.
– Ти знала, яка буде кара! Розуміла!
– Але… Але, якби все повернути назад… Прокрутити стрілки годинника в іншу сторону. Я б…
– Пішла тією ж стежкою. – додав і він замовк.
Їй більше не було, що додати.
Він більше не зронив ні слова.
Вона повільно опускалась. Встала на коліна. Вгору підняла голову та оголила шию. Очікувала фіналу.
По лезу ножа текли холодні краплі. Чоловік міцно стискав його в руці.
Потім, обережно зробив надріз на блузці. Оголив плечі.
Дві нерівні смужки тягнулись вниз. Сліди колишніх крил.
– Анна, – вперше він звернувся до неї по імені. – твоя остання воля.
Вона мовчала. Не дихала. Не ворушилась. Завмерла, мов статуя.
Закрила очі і на секунду напружилась. Прислуховувалась…
– Анна, твоя остання…
– Зажди, – перебила його, – послухай, зараз він співатиме для мене..
Вони обоє повернули голови у бік далекого стадіону.
Музика стихла.
Вона посміхнулась. Ще раз прошепотіла слова:
– “Ангелам вдалось не все”.
І тоді лезо ножа із громом покотилося вниз.
_________________
* Назва оповідання взята із пісні “Не йди” гурту “Океан Ельзи”.
[1] “Риба” – схематичний образ риби – символ раннього християнства.
[2] Вовчинецькі гори (пагорб) – частина Покутської височини, розташовані на північному сході від м. Івано-Франківська, біля с. Вовчинець.
[3] Цитата з Біблії. Івана, гл. 4:16.
[4] Цитата з Біблії. Івана, гл. 4:18.
[5] Цитата з Біблії. Івана, гл. 4:18.
