Якщо в людини є хоч найменша іскра поетичного дару, то її можна розпізнати з одного прочитаного вірша.
У цьому був переконаний керівник і засновник Літературного об’єднання «Радосинь» Дмитро Семенович Чередниченко. Особливо це стосувалося людей, котрі вже розміняли сьомий десяток і беззастережно вірили у свій поетичний хист.
Уміння сукати сякі-такі рими (слово «мережити» тут недоречне) ще не свідчить про хист. Образ, метафора, незвичне бачення звичайного – ось що має цінність і значення.
– Поглянути на буденні речі під іншим кутом, вдихнути в них життя – це і є ознака справжнього таланту, – постійно наголошував Дмитро Семенович, і для прикладу цитував твори улюблених поетів.
Отже, коли «Радосинь» змінила місце своїх зустрічей з Березняків на Спілку письменників, правило одного вірша набуло практичного значення. Насамперед через те, що охочих прочитати свої твори ставало дедалі більше, а часу на одного учасника дійства – менше. Інколи претендентів набиралося до пів сотні. Тому тим, хто прийшов уперше, дозволялося прочитати один вірш або коротке оповідання. Цього було цілком достатньо, щоб зрозуміти, з ким маємо справу. Якщо після прочитання одного вірша у Дмитра Семеновича в очах спалахував приязний вогник, а кутики губ підіймалися в ледь помітній під вусами усмішці, він неодмінно казав:
– Прочитайте ще одного.
Пригадую кумедний випадок, що стався на одній із зустрічей і доволі глибоко врізався в мою пам’ять.
Наприкінці відведеного часу на сцену запросили «новенького» (з тих, кому за сімдесят), де він одразу заявив, демонструючи в руках стос паперів:
– Я буду читати багато!
– Один вірш, – спокійно й упевнено заперечив Дмитро Семенович.
Чоловік на мить отетерів. Оговтавшись від потрясіння, почав було сперечатись, що він, мовляв, прийшов уперше і має сьогодні прочитати свої геніальні твори, над якими коптів кілька років. Світ сьогодні має почути ще одного віртуозного поета! – це легко вгадувалося в його голосі.
– Один вірш, – незворушно, але вже наполегливо повторив Дмитро Семенович, для наочності піднявши вказівний палець. – Цього достатньо, щоб зрозуміти.
– Що зрозуміти? – не вгавав обурений пенсіонер. Він же гадав, що прийшов ошелешити всіх присутніх своїм талантом, а тут такий несподіваний перебіг подій. Виходить, припхався заради одного вірша?
– Таке в нас правило для новеньких, – коротко пояснив Дмитро Семенович.
– Ну, харашо, – трохи заспокоївся кандидат у всенародні генії, метушливо перебираючи папери. – Якщо так, тоді прочитаю найдовшого.
Лице Дмитра Семеновича помітно скривилось: такого він явно не очікував. Найдовші вірші, як правило, найгірші. Але нічого не вдієш. Врешті, це вибір самого автора. Якщо людина в такому віці не здатна видобути зі свого мотлоху бодай щось більш-менш пристойне й варте уваги, це вже невтішний діагноз.
Як і очікувалось, зі сцени полилася суміш дешевого пафосу й крикливого патріотизму, приправлена однобокими римами. За обсягом це було щось із претензіями на поему, принаймні мені так здалося, бо на середині я вже знудився й далі вирішив не вникати в газетно-штампований набір слів. Так, укотре переконуєшся, що звичайнісінькі слова, невдало й примітивно між собою поєднані, можуть набувати абсолютно нікчемної ваги й привабливості.
Коли він закінчив, то заслужив на аплодисменти хіба що від таких самих графоманів, як сам. Розбір претензійного творіння і його подальша критика були очевидні. Хтось, щоб не надто образити, вдавався до евфемізмів, а сміливіші заявляли про низьку вартість прочитаного прямим текстом. Без сумніву, автор сподівався зворотної реакції, дослухатися до порад він явно не мав бажання, дорікаючи декому навіть у відсутності патріотизму. Дмитро Семенович терпляче слухав, але від аналізу втримався: додати було нічого. Трапляються суперечки, на які шкода гаяти час, і в таких випадках краще промовчати.
Після того я більше не бачив цього самозакоханого чоловіка на наших зустрічах у «Радосині». Та й імені його не пригадаю. Натомість було чимало інших, котрі, на жаль, теж не спромоглися затямити просте й мудре правило одного вірша.
Олег Завадський
Про автора
Олег Завадський народився 1968 р. в селищі Володарка на Київщині. Закінчив архітектурний факультет Української академії мистецтва (1993) та Інститут журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка (1999). Працює архітектором у м. Києві. Автор книжок поезії: «За браком вічності» (1997), «Рай прихованих надій» (1999), «Пощо слова» (2001), «Заполоч» (2014). Член НСПУ з 2001 р.
Фото: www.facebook.com
