* * *
Оці колядники з далекого століття:
Горить звізда й злітає коляда.
А з темряви сніги різдвяні світять
І небо — у віконечку слюда.
В одвічному вертепі все, як завше —
Сумує янгол в тиші сніговій.
Та Смерть клепає косу, сучить зашморг.
Уп’явся Ірод в стіл… Чи то сувій?
9.01.23
РІЛЬКЕ
І. У Києві
У червні 1900 року Рільке відвідав Київ,
що, за його словами, постав «містом, близьким до Бога»
Місто — обличчям до Бога —
Мариться вдалині.
Мов квітка, тремка тривога,
Росте й розцвітає в мені
Зринає в пам’яті пісня
Сліпця старого під тином.
Година в Києві пізня —
І поводир-дитина
Тримає сліпця за руку.
Місто прошкує в небо.
Місто, відкинувши муку,
Долає старечу неміч
І лине
до Бога
музика.
ІІ. У Парижі
Прибувши до Парижа 1902 року, Рільке став
особистим секретарем скульптора Огюста Родена,
а місто надовго полонило його.
Старий оглухлий тарантас
Проїхався уже по вас, як по калюжі,
Бризки, бризки…
Ви так писали? Серце близько…
Ох, цей Париж, чуже це місто,
В душі такого вже намісить!
Підборами такими стопче!
Чого ця жінка в Бога хоче?
Звела лиш голову — обличчя
Лишилося в руках навічно.
Її лице — то маска просто?
А серце спокою так просить.
А спокою ніде нема.
Ох, цей Париж!
Пітьма. Пітьма…
* * *
Світ витерся, немов стара монета,
Щез у дзвінкій карнавці фігляра,
Він всіх продав: і блазня, і поета,
Він розчинився в світлі рамп…
Вселенського потопу хвиля
Його накрила.
«Господи, це ми!» —
Волання у небесний вилам.
Брудні потоки із худобою й людьми.
Чи Ной проспав?
Його ніхто не попередив,
І зводити ковчег ніхто
не починав.
Величний світ.
Його величні рештки
Останніх днів, і снів, і назв.
І зорі ясні, й води тихі…
Мій білий світе, де ти, світку, де?
Тебе накрило з головою лихо.
І ніч, і темрява гряде.
На дні яйце, з якого ти постав,
І птах літає понад водами так низько.
Та буде осінь. Буде так:
Бринить в повітрі
павутини нитка…
* * *
Думки мої десь там,
У травах високих,
Які ти викошуєш
Під самісінький корінь.
Від коси твоєї,
Вигостреної
Довгими спекотними ночами,
Думки мої ховаються.
Та вона така невідворотна,
Така невблаганна,
Гостра така
Від зеленої крові трав.
Перед нею
Перепелиним
Гніздечком
Думки мої…
Скрикую сполохано,
Злітаю
З-під коси твоєї…
15.06.23
* * *
Тут пахнуть медом Липники
Й дорога — та, що на Яругу.
Хоч жменями збирай зірки,
Згортай в сувій осінню тугу —
За тим, чого давно нема,
Бо ж казка тут живе і досі…
Тут не така, як скрізь, зима,
Тут справжня, тут подільська, осінь.
Тут навесні цвіте усе:
І гілка, і жіноча хустка,
Тут літо у руці несе
Дощем задмухану пелюстку.
Тут заховалося дівча
В садку старому при дорозі —
Душа, закутана в печаль,
В оцій густій подільській прозі.
23.12.22
* * *
Побудьмо разом,
Я твоя душа.
Люби мене,
Бо лишишся самотнім.
Ступаєш тремко
У холодних споришах.
Сумний твій сад,
Сумна довкруг безодня
Росою плаче —
Трави у сльозах,
Горілим небом
Падає на груди.
Ти пригорни цю осінь,
Що мов птах
Злітає стрімко…
Іншої не буде.
15.06.23
* * *
Ліпиш із мене свічу,
Щоночі
Я спалахую і до ранку
Темряву випалюю
Білим тілом,
До болю білим.
Різьбиш із мене чару,
Щоночі
Вона палахтить
Терпкими винами.
Спрагу втамовуєш,
Мною жагу свою гасиш.
Гостриш із мене шаблю,
Щоночі
Я сяю тобі проти місяця,
Я горю, розтинаю навпіл
Світ до мене
І світ зі мною…
Щоночі.
7.07.23
ВІЛЬНИЙ НІЧНИЙ СОНЕТ
Таки не закінчиться літо, ні!
У веремії смертно-кривавій
Садна, розриви. Буби і вави…
Платимо страдне мито війні.
Бризкає сонце — густий гренадин.
Ні, ще не кров запеклася на скроні…
Ніч пропливаєш — брасом чи кролем,
Вранці увійдеш в туман, а не в дим.
Можеш торкнути калини намисто,
Вухом вловити тишу пречисту
І захлинутися словом «путь» —
Це ж не остання?! Ще буде ранок.
Сонце у небі — не рвана рана,
Й коні з Чумацького шляху хропуть…
ВОЗДВИЖЕННЯ
Воздвиження Чесного Хреста — день,
Коли і хрести здвигаються наші…
Коням удосталь доброї паші.
Коні не винні, як вершник впаде.
Вже на зимівлю зміям пора,
Й селиться гадина в тебе на серці.
Падає лицар в кривавім герці —
Це не кіно. Не майстерна гра —
Люта реальність навідмаш б’є,
Не площина, лиш мертвий об’єм…
Янголи хмари у небі пасли —
Снігом засипало берег і ліс.
Хто з нас сьогодні не фаталіст?
З уламків складаємо світ. Як пазли.
14.09.23
ПОКРОВА
Ще осінь сонце випустила в небо,
І пораділи янголи вгорі.
Щоб рала — не мечі — в плугатарів,
Про це ми, Господи, прохаємо у Тебе.
А поки в небі дрони і ракети
І наші діти затуляють світ
Грудьми, собою… Стільки зим і літ!
О Мати Божа, світу дай кебети
І нас не обійди умом спасенним!
Мордує землю враг — і нощно, й денно.
Пречиста, омофором нас покрий!
Уже з нащадками пліч-о-пліч предки…
І навіть літери із нашої абетки
Спиняють Словом чорний чорторий.
1.10.23
ТРІЙЦЯ
Тиша тремка поміж трав і тривог,
Свята Зелені між небом і зіллям.
Молох справляє криваве весілля,
Кров’ю стікає єдиний Бог.
Тужить росою німа лепеха.
Сиві русалки на тихих могилах.
— Хрест сповиває рушник, мій милий!..
Суне землею «грядущий хам».
Дáри дає Дух Святий і вічний,
Сонце скликає усіх на віче.
Є ще кому брати зброю і йти?
Світло стовпом підпирає небо.
Господи, плачу дощами до тебе.
…Світять одвічні зелені світи.
* * *
Ніжність до світу — не привілей,
Тільки нестримна відвага.
Ніжність — солодкий вишневий ґлей.
Ніжність — пекуча липнева спрага.
Ніжність до світу…
Рани страшні.
Вишкір війни звіриний.
Пошли нам, Господи, навесні
Літепла із-під ринви.
Вимий дощами руїни, весь біль,
Сльози світу криваві.
Ніжність до згарища — вирва в тобі.
Барва червона в оглаві.
* * *
Цвіте шапран — і бджоли мед збирають,
Попри війну і попри всі жалі.
Для кого мед, о, для якого раю?
Гіркі меди на нашому столі…
Цвіте шапран — і цвіт таки ясніє,
І промінь грає на крилі бджоли.
Нам не перемогти тепер вже ніяк.
Як думати про смерть? Нема коли.
24.03.24
* * *
Лелеки в небі над Поділлям
Зринають раптом поміж хмар,
Лелечий клекіт небо ділить…
Скидають дрони свій тягар…
Лелечі крила в небі мають,
Світ затуляють від біди.
Дитина просить: «Мамо, мамо,
Покличмо їх!»
Цвітуть сади…
16.04.24
ЮРІЙ КУЛЬЧИЦЬКИЙ, 1683
Побрязкуючи вуздечкою,
Щоб вороги знали:
Коня не проміняєш
Навіть на солодкий відпочинок,
Він пройшов крізь усі пікети —
Варта торопіла, турки усміхалися.
Він так досконало вимовляв
Усі звуки чужої мови,
Що не сумнівалися
Навіть коні…
Відень порятовано,
Бо відвага і любов рятують.
Тепер можна зварити
Запашної кави,
Аби призволялася
Всенька Європа.
Той добрезний трунок —
«Гарячий, як смола,
Темний, як ніч»,
Він так пахне
Козацькою відвагою
І любов’ю…
* * *
Хотів додому, хлопчику. Вже дім —
Чекає кожне дерево і квітка.
Ти не питай, як жити будуть в нім.
Ридає мама й дівчинка-сусідка…
Хотів додому. Бачив уві сні,
Як обіймає рідних на порозі.
Тепер вже дома. Тополиний сніг
У тебе на труні і при дорозі.
Хотів додому. Впасти у траву
І слухати, як тиша ніжить небо.
Ти ляжеш в землю, воїне, живу,
Притулиш небеса сумні до себе.
* * *
Вовче виття сирени,
Плаче дитина вві сні…
У тебе на скронях напнуті вени
І той, що не тане, сніг.
Сиві пасма у чубі,
Сивий на вітрі полин
Сива пам’ять видлубує…
«Ворог, — кажеш, — завжди один».
А потім сідаєш до столу,
При свічечці краєш хліб.
Немилосердна вселенська втома
Пережитих останніх літ.
А потім думаєш: «Завтра…»
І не знаєш, чи «завтра» буде.
І ніби пригасла ватра:
І син, і мати… «І будуть люде…»
* * *
А десь в підвалі схлипує дитятко,
І дихає мороз в холодну ніч.
І ППО працює. Зірка, цятка —
Горить-пахтить небесна піч.
Як із правіку, як із первовіку,
Дитя беззахисне, а Ірод навісний.
Тріє царів вдивляються у вікна,
В лункі від вибухів дитячі сни.
24.12.24
