Він марив. Лікарі сказали, що то наслідки мозгової лихоманки. Те саме говорили й колеги з офісу, які по два-три провідували його у хоспесі.
Здавалося, вони відчували якийсь особливий смак від тієї новини (з наукової точки зору тільки) напередодні об’явленої лікарями, про яку я дізнався тільки зараз, як і деякі інші запізнілі співробітники, котрих зустрічав дорогою.
– Сказ, сказ!
– Енцефаліт!
– Запалення мембрани!
– Мозкова лихоманка!
Кожен виносив свій діагноз. Усі вони хотіли здаватись дуже співчуваючими, але насправді десь глибоко у душі були такими щасливими тільки від самого факту виконаного обов’язку, що відвідали колегу, бо що самі вони у повному здоров’ї вийшли із того сумного закладу у синяву зимового ранку.
– Помре? Збожеволіє?
– Ну, хто зна’?
– Помре… Думаю ні.
– А що говорить? Що він говорить?
– Завжди одне й те саме… Повторює…Марить…
– Бідний Беллюка!
Але нікому не приходило у голову, що з огляду на дуже особливі умови, в яких жив цей нудженний вже так багато років, такий його стан може бути природнім. І що все, що було сказано Беллюкою, що здавалося маренням і симптомом нестями також може мати пояснення, як природна справа.
Насправді той факт, що Беллюка напередодні ввечері добряче посперечався із своїм начальником, засипаючи того суворими докорами, через які вони мало не почубились, дало колегам причину думати, що на чоловіка найшло реальне божевілля. Тому що досі більш лагідної і покірної, більш розмірливої і терплячої людини, як Беллюка вони не зустрічали, і не могли собі уявити.
Окреснений… А правда, хто його так назвав? Один із його колег по офісу? Окреслений, бідний Беллюка, існуючий в межах своєї послушності, виконуючий усі завдання як робот без будь-яких емоцій, граючий відкрито усі поодинокі чи подвійні ігри; риючись у паперах і блокнотах; перераховуючи чужі гроші, і готуючи щомісячні звіти. Він, як покірний старий осел тихо тягнув свою карету крок за кроком, завжди однією і тією ж втоптаною дорогою із широкими шорами на очах.
Проте, цей старий осел сотню разів був безжалісно битим. Пороли нещадно, і сміялися, коли могли його вивести трохи із себе. На лихий кінець, якщо й не вдавалося довести його до “одуріння”, то хоча би підштовхнути до того, щоб той підняв уверх свої опущені вуха, якщо не міг бідняти ногу для того, щоб добре вдарити нею когось у відповідь. Нічого! Він смиренно зносив усі удари і найгірші знущання навіть не зреагувавши у відповідь. Так, якби не відчував тих “дотиків”, або, як би то краще сказати: так, як би то тіло вже завмерло від довготривалих постійних ударів, і зовсім не відчувало їх.
Тому цього разу раз усім здалося, що такий сильний бунт Беллюки був спровокований раптовим божевіллям.
Напередодні сталася, так сказати, одна дивна подія: ( і на таке мав право виключно начальник офісу), він з’явився в офісі у незвичайно веселім настрої, який можна було зрівняти… Ну з чим? З обвалом найвищої у світі гори -прийшов із запізненням на цілих півгодини.
Здавалося, що раптом його обличчя ніби розкрилось, що шори раптово впали, очі широко розплющились, і врешті він побачив, що перед ним вирує життя. Здавалося, що раптом вуха його відкрилися, і він уперше почав сприймати людські голоси, звучання яких досі ніколи не чув. Таким веселим, таким щасливим, життєрадісним з широкою посмішкою на обличчі, чим всіх приголомшив, з’явився він у офісі. І вже весь той день його настрій не змінився.
Увечері начальник увійшов до його кабінету, щоб перевірити пророблену роботу:
– Як справи? Що ви зробили за сьогодні?
Беллюка глянув на нього нахабно посміхнувшись, і тільки розвів руками.
– Що це значить? – вигукнув начальник на цілий офіс, і, взявши підлеглого за плече потряс, – Гей, Беллюко!
– Ні-чо-го, – відповів він Беллюка з тією ж дурноватою, сповненою нахабства посмішкою. – Потяг, сеньйоре Найт.
– Потяг? Який потяг?
– Він свиснув.
– Якого біса ти верзеш?
– Минулої ночі, сеньйор Найт. Він просвистів. Я чув, як він насвистував…
– Потяг?
– Так, сеньйоре. Він ніби знав, куди я прибув! До Сибіру, або … або … до лісів у Конго… Це мій момент, сеньйоре Найт.
Інші співробітники, почувши дикі крики сердитого начальника офісу вбігли до кабінету, і побачили як заливався зігнувшись удвоє від божевільного сміху їх колега Беллюка.
Начальник офісу того вечора (вже й так перебуваючи у поганому настрої) розійшовся на всі нерви, і почав збиткуватися із нещасного Беллюки закидаючи його недолугими жартами і обрàзливими фразами. Але, на диво колегам, цього разу бідна жертва вже не терпіла тих образ, і добряче спротивилась викрикуючи все ті ж самі фрази про потяг, що він чітко чув, як той просвистів; що він не намірений горбатитись у цьому смердячому офісі; що не хотів більше терпіти усі знущання начальника над собою.
В той самий момент він був схвачений сильними хлопцями, міцно з’язаний, і відправлений у шпиталь для божевільних.
Ще дорогою говорив про той потяг , і навіть імітував свист. О, такий сумний свист, особливо коли чуєш його серед ночі. А згодом додав:
-Сеньйори, куди ми відправляємось? Ми вирушаємо… Але куди? Куди?
І дивився на всіх очима, які здавались уже не його. Ці очі, які як правило були похмурими, темними, без блиску, тепер блищали і сміялись як у дитини, чи у щасливої людини. А фрази без найменшого сенсу вилітали із його вуст: чудові поетичні вислови, художні порівняння, пісенні тексти. Це було дивно чути, а ще дивніше пояснити, як на вустах людини, яка досі не вживала у своєму лексиконі нічого окрім рахунків, звітів та цифр вицвітають такі чудові вирази. Тобто: як може все це говорити чоловік, який довгі роки залишався сліпим до життя творцем бухгалтерії. Тепер він говорить про підняті до неба блакитні вершини вкритих снігами гір ; говорить про слизьких громіздких китів, що своїм черевом порють морське дно. Речі, які він промовляє усім знайомим здаються безпрецендентними.
Усі, хто підходив до мене, щоб сповістити мені новину про стан Беллюки не помічали одного: звістка про стан його здоров’я мене ані трохи не здивувала.
Насправді я без єдиного слова прийняв цю звістку. Моє мовчання було сповнене болем. З’явившись перед начальником із скривленими від горя вустами я промовив:
-Беллюка, серьйори, він не збожеволів. Будьте впевненими- не збожеволів. Повинно було щось таке статися, щоб привести чоловіка до такого стану. Це нормально. Так часто буває. Ніхто не зможе пояснити, бо ніхто насправді не знає, яке життя проживав досі цей чоловік. А я навіть якщо й знаю, то все одно не впенений, що зможу пояснити всю ситуацію. Зроблю це тільки після того, як зустрінусь і поговорю з ним.
Ідучи дорогою до хоспесу, куди був відправлений Беллюка, я думав тільки про одне:
“Для людини проживаючої таке життя, яке було у Беллюки до цих пір, тобто неможливо важке, самотнє, стражденне, сьогоднішній його стан є нормальною ситуацією. Це є звичайнісіньким випадком, непередбаченою підніжкою життя, спотиканням на нерівній дорозі всипаній галькою. А на гальці, як звісно, дуже легко спіткнутись. Ми повинні зробити висновок там, де об’єднуються всі життєві труднощі і умови. Не проживши чужого життя, ми не можемо знати його тягару. Це буде все одно, якби ми вимірювали по величині відрубаного кимось хвоста ріст монстра не бачачи його реальних розмірів. Щоб зробити об’єктивний аналіз, треба прикріпити хвіст до тіла. Зробивши це, ми бачимо, що хвіст зовсім не від нашого монстра. Тоді, як бути? Як дізнатись правди? Де наш монстр? Який він?
Те, що ми маємо в руках-тільки хвіст…”
Я ніколи не зустрічав людей, щоб жили як Беллюка. Ми жили по сусідству. Я, і не тільки я, а й усі інші наші спільні сусіди запитували себе: як може людина так довго жити у таких умовах. З ним у квартирі проживали три незрячих жінки: дружина, теща, і тещина сестра. Дві старші осліпли від катаракти, а дружина була незрячою від народження: мала замуровані (зрослі) повіки. Усі три жінки хотіли, щоб їм прислуговували. Вони верещали від ранку до вечора, бо нікому не були потрібними. Дві вдови ( теща із сестрою) переїхали до Беллюки після смерті їхніх чоловіків. Кожна із них мала своїх дітей, яких перевезла з собою: одна трьох, інша чотирьох. Усі діти протягом дня були сильно зайнятими своїми справами, які не дозволяли їм доглядати сліпих примхливих калік. А часом ті діти й самі звертались до старих по допомогу-фінансову, звичайно. І тільки Беллюці совість не дозволяла залишити сліпих на призволяще.
При мізерному доході, який приносила професія бухгалтера, Беллюка мав змогу отримувати усі ті голодні роти? Отож… Тому він знайшов собі другу роботу, яку виконував після закінчення свого трудового дня в офісі. Він приносив додому сотні листків із підрахунками для перевірки. Між тим скаженим криком п’яти жінок, (бо у двох були незаміжні дочки), між дитячою біготнею, (бо на двох у них було семеро хлопців), Беллюка виконував свою другу роботу, перевіряючи підрахунки. Так продовжувалось далеко за опівніч, поки дванадцятеро людей не вкладались на ніч розмістившись на трьох ліжках. Ліжка хоч і були великими, але все ж їх було тільки три.
Всі ті люди сварились і бились між собою, навздоганяли один одного, перевертали меблі і розбивали посуд. Один із хлопчиків щоночі втікав із свого місця, і заховувався у ліжку, де спали три незрячих жінки. Таким чином у ліжку їх робилось уже четверо, і тоді уже жінки здіймали божевільний крик, бо й без того ніхто із них не бажав спати посередині, навіть коли наставала його черга.
Проте Беллюка мовчав, і не зважаючи на шум перераховував і переписував документи до пізньої ночі, доки очі уже самі не закривались, а перо не випадало із рук. Тоді чоловік волочив ноги до своєї комірчини, падав на старого продавленого дивана, і засинав мертвим сном, від якого щоранку мав труднощі прокинутись, бо відчував себе ще більш приголомшеним як увечері.
Що ж, сеньйори: те, що сталося з Беллюкою в таких умовах, це дуже навіть природно.
Коли я прийшов відвідати його у хоспесі, він сказав мені те ж саме. Він був ще трохи стурбований тим, що сталося, і це нормально, проте він насміхався із лікарів та всього медперсоналу, а також із колег, бо ті вважали його божевільним.
-Якби ж то так,-казав. -Якби ж то так!
Беллюка, сеньйори, забув уже давно, що таке життя. Він вже багато років не бачив світу. Дійсно, він не бачив, що окрім роботи і дому ще щось у світі існує. Під тиском страждань і жалюгіного існування, поглинений у рахунки без секундного продиху, він був наче б то прив’язаним до якогось млинка, чи до вічного двигуна. Він існував не помічаючи, що довкола кипить життя.
За два дні до останніх подій Беллюка також впав усім тілом на старий диван у своїй комірчині, але перевертаючись з боку на бік так і не зумів заснути. І несподівано в тій нічній тиші від почув, як десь далеко свиснув потяг.. Йому здалося, що його вуха після багатьох років глухоти несподівано відкрились. Свист того потягу розірвав на шматки, і відніс кудись далеко усі його страждання. Йому здалося, що перед ним розступився світ, а сам він летить кудись у космічну вись, у незвідані далі.
Він ще інстинктивно тісно тримався руками за ковдру, якою вкривався щовечора, а сам подумки доганяв потяг, який помалу-помалу зникав десь в темній глибині ночі.
Ах, як то було! Ах! Він був далеко від цієї квартири, далеко від своїх проблем і розчарувань, в дуже-дуже далекому світі куди той потяг його віз… Флоренція… Болонія… Торіно… Венеція… багато міст, в яких він побував ще в молодості, і де для нього цієї ночі світились вогники тих станцій. Він знав те життя, яким живуть там люди, і яке сам прожив колись в молодості перебуваючи там. І те життя продовжувалось. Воно було завжди, і тоді коли він із зав’язаними очами крутив валок млина чи тягнув важку упряж. Він більше не думав про життя. Життя стиснулось довкола нього у стінах його квартири: в його проблемах, стражданнях і бухгалтерії. Але тепер ось: усе це впало, як важкі кайдани із душі. Якийсь розряд електричного струму враз пронизав його тіло, пройшовся з голови до ніг холодним бризом, і він миттєво проснувшись віді сну міг бігти від міста до міста навздогняючи усе утрачене за скільки років: річки, гори, полонини, ліси і моря… Той самий бриз, той подих часу, який відчув Беллюка відніс його у молодість, пульсуючи у грудях хвилюючим серцебиттям.
Тепер він збагнув, що він не один. Він тільки один із мільйонів людей розкиданих по всьому світі, але живучих по різному. Тільки тепер він відчув аромат моря, побачив відтінки квітів на полонинах, і вдихнув холод гірських вершин. І в тих місцинах також жили люди. Вони милувались небом, купались в океані, просто лежали у зелених тривах. Так, так. Він бачив! Бачив! Він все бачив таким… Були океани… ліси… поля…
І тому, сеньйори, він тепер живе тут, так, як бачив усе там. Він залишився у духовному світі. Так! Він просто звільнився від усього, що мучило його усе життя, щоб з допомогою своїх фантазій вдихнути той ковток повітря, яке йому потрібне для життя.
Цього йому достатньо!
Звичайно, в перший день він трохи перебрав. Тоді він добряче напився. Водночас перед ним перевернувся світ: стався катаклізм. Помалу, світ знову повертався на своє місце набуваючи попередньої форми, але поки що чоловік відчував тільки сильний і холодний вітер, який дув йому в обличчя. Він пішов би відразу після того, як світ до нього повернеться, просити пробачення у свого начальника, а потім відразу взявся би за роботу. Тільки начальник не повинен був багато від нього вимагати. Він повинен був дати йому відпустку, щоб той мав змогу відпочити від роботи. Можливо кудись поїхати… наприклад у Сибір, або…ну не знаю… у ліси Конго…
-Це робиться миттєво, начальнику. Тим більше, що потяг вже свиснув.
©Переклала з італійської Наталія Хаммоуда
2016р.
