Місяць жовтень позначений для мене кількома непроминальними датами. Одна з них — 12 жовтня, день народження Світлани Жолоб.
Сьогодні мені дуже бракує її усмішки, іронії, мудрості й доброти. Сьогодні між нами пролягло мовчання завдовжки з вічність. Весь час здається: ось-ось зателефонує… продиктує, як часто бувало, якийсь новий вірш… щось перекаже Андрієві Содоморі… і неодмінно скаже: «Благаю, бережи себе…».
У нас із нею завжди було обмаль часу бачитися частіше. Але вона все казала: «Ти маєш знати, що ми з тобою — на відстані душі. І це важливіше за все».
Найбільше — день у день — нам випало бути разом двічі в житті. Два тижні в Черкасах (з лікувальною метою), і місяць — у Тракаї, коли знайомі литовці запропонували нам привезти дітей з отруєного Чорнобилем Києва. Ми повезли своїх, а Світлана — малого небожа Костика. Удень ми мандрували околицями Тракаю, плавали в озері (хоч Світлана завжди тільки сиділа на березі) і переймалися дітьми. А пізно ввечері, повкладавши дітей спати, ми йшли на берег, сідали в якого-небудь човна і до півночі говорили. І чули нас тоді лише качки в очереті й лебеді. Вона цитувала своїх улюблених грузинських поетів і вражала мене своєю блискучою пам’яттю.
Після тієї «чорнобильської» поїздки Світлана ще раз побувала в Литві, цього разу на Весні Поезії (разом з Дмитром Чередниченком, Володимиром Затуливітром та Дмитром Білоусом), і згодом віддячила цій гостинній країні прекрасною поезією та перекладами. В неї був просто таки вроджений хист до мов.
Фото Дмитра Чередниченка
Найтяжчими для нашого спілкування були роки нового тисячоліття, коли вона злягла. Сто разів я поривалася приїхати до неї, але вона казала: «Не хочу, щоб ти мене такою бачила». Та врешті-решт поступилася. Загалом коло приятелів, здатних простягти руку допомоги, значно повужчало. Лишилися хіба що Ірина Красуцька, Дмитро Пилипчук, Григорій Халимоненко, Дмитро Павличко, Андрій Содомора. Щоліта, коли рідні, що опікувалися нею, їхали з Києва, я перебирала частку опіки на себе, і тоді ми бачилися щодня. Хоч насправді хвора людина потребує набагато більшої уваги. Та мене знов і знов вражала блискуча її пам’ять — вона кривилася від болю і водночас могла проказувати якийсь вірш. У такі миті мені здавалося, що недуга відступить і Світлана повернеться в нормальне життя.
Але дива не сталося: недуга не відступила. Навпаки — затягала її все далі й далі. Світлана весь час повторювала свій рядок «…на цій землі мені тепер уже немає місця» і не слухала жодних моїх заперечень. Її «стенокардія відчаю» була сильніша від бажання хапатися за найтоншу соломинку життя. «Я задихаюся» — це не просто емоційна фраза. Для неї нестерпними були «турніри блазнів і нікчем», бо її хвора душа не вміла стояти осторонь подій, що відбувалися в Україні. Світланина іронія справді, як писала вона — меч двосічний. Я досі пам’ятаю її іронічний погляд. Іноді — скептичний. В останні роки там переважала туга за найближчими друзями, що вже пішли за небокрай…
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Світлана Жолоб • Стенокардія відчаю
Мені випало готувати її ювілейні добірки для журналу «Київ» та «Літературної України» влітку 2007 року. Я друкувала їх з рукопису й писала їй:
«Твої літери — мов намальовані (як у моєї мами), у мене завжди — немов калічки або діти, що не навчилися ходити. Твої літери — кожну! — хочеться брати на долоню і милуватися!
Люба Світлано моя, я читала твої вірші, ні, не читала, а ковтала, й душилася слізьми. Тільки нехай тобі й на гадку не спаде картати чимось себе за моє «душилася слізьми»! За вірш, присвячений мені, тобі дякую, писаний він 20 липня, а 21 липня не стане моєї мами. Скажи, хіба це все випадково?..».
А вже на ювілей я вітала її іншим листом (Михайлина Коцюбинська на Світланине прохання передала весь Світланин архів до Інституту літератури):
12 жовтня 2007
Люба Світлано,
сьогодні я весь час думаю про Тебе, і не лише тому, що це Твій День…
Я знов і знов перечитую Твої вірші, й вони відлунюють у мені так само, як і тоді, коли читала перший раз.
Я повторюю Твоє «…на цій землі мені тепер уже немає місця» і відчуваю, наскільки безсила на це щось заперечити…
Мені б, мабуть, годилося прибігти до Тебе з прекрасними осінніми хризантемами, побажати «щастя, здоров’я і творчих успіхів» (уявляєш, з яким «непідробним» ентузіазмом я промовляла б ці слова?! Ще б я могла додати «з розквітлим ювілеєм», якби не випередила «Літературка»)…
А якщо серйозно, то мені страшенно хотілося б на якийсь непевний час бодай чимось розвіяти Твій сум, хоч (знов же!) я не знаю, як це зробити. Але (подумалось мені) якщо у нас відібрати ще й сум, то чим тоді житимуть наші душі?!
Попри те, що нам так мало в житті випадало бути на відстані руки, я завжди так само, як і ти, вважала, що ми — на відстані душі. Може, це навіть важливіше.
Ну от, на жодне вітальне слово я так і не спромоглася, хоча глибоко переконана, що місяць жовтень позначений Тобою — і то непроминально.
Обіймаю Тебе і люблю.
Г.
P.S. Очевидно, як Дмитро відбуде «поезію без кордонів», то ввечері ще потелефонуємо…
А це вже останнє моє вітання, послане поштою:
Дорога Світлано,
на світі в мене нічого немає, щоб тобі подарувати: ні радості, ні надії, ні щастя. Все вислизає з рук і не дається втримати. Але в мене ще таки є руки, які вміють обіймати крізь відстань. Ці ефемерні обійми навряд чи тебе втішать, але це єдине, що ще є.
12 жовтня 2010.
А 10 травня 2011 року вона поїхала в Межиріч, куди давно-предавно прагнула її душа. Цього разу — назавжди. Там спекотного літа гірчить на вітрі її найрідніший брат полин. І вітер шелестить її пронизливими словами. Але стежки її дитинства на сонячних пагорбах заросли шалиною. Хоч іноді, як заплющити очі, можна уявити усміхнену дівчинку, яка бігає поміж сосен і ловить світло. Я знаю, що то вона — моя золотокоса сестра Світлана. І що вона зовсім поруч — на відстані душі…
Галина Кирпа
